З громад та навчальних закладів Харківської області у вересні 2026 року надходять повідомлення про загибель на фронті українських захисників . Вшановуємо пам'ять тих, хто загинули, захищаючи Україну. Список не є вичерпним.25-річний Владислав Ігнатенко загинув 18 серпня, повідомили у Мереф'янській громаді.
22 вересня бійцю мало виповнитися 26 років.
Попрощалися із захисником у Харкові.
43-річний хімік роти радіаційної, хімічної, біологічної розвідки Андрій Холодов помер 26 серпня через поранення, якого зазнав при виконанні бойового завдання, повідомила керівниця Савинської СВА Оксана Супрун.
«Наш захисник до останнього залишився вірним присязі, беручи участь в обороні держави та стримуванні збройної агресії РФ. Важко знайти слова втіхи, коли серце крається від болю. Нехай спогади про нього будуть світлими, а вдячність — безмежною», — йдеться у повідомленні.
Попрощалися із захисником у Савинцях, де і поховали на місцевому кладовищі.
56-річний солдат Олег Глітко загинув 27 серпня, повідомив селищний голова Пісочина Олег Чернобай.
«Ставши на захист свободи та незалежності України,
Олег Вікторович служив у лавах Збройних сил України, боронив рідну землю та майбутнє нашої держави. Від імені всієї Пісочинської громади та від себе особисто висловлюю найщиріші співчуття родині, близьким, друзям та побратимам Олега Вікторовича. Сумуємо разом із вами, поділяємо ваш біль у цю важку хвилину», — сказано у повідомленні.
Військовослужбовець Ігор Чечоткін загинув у бою, повідомили в Близнюківській громаді.
«Ігор був людиною великого серця, вірним другом, люблячим чоловіком і батьком, братом, племінником, якого безмежно поважали й цінували», — пишуть у громаді.
Захисник народився 19 квітня 1983 року в Конотопському районі Сумської області. Здобував освіту в Харківській державній зооветеринарній академії, саме там познайомився з майбутньою дружиною Галиною. Після завершення навчання жив та працював у Харкові.
З початком повномасштабного вторгнення працював у Львові. У 2025 році був призваний на військову службу, воював у Запорізькій області.
«Найбільшою цінністю для Ігоря завжди була його родина. У 2016 році у подружжя народилася донечка Соф'я, його найбільша радість та гордість.
Друзі, рідні та побратими згадують Ігоря як світлу, надійну та добру людину, справжнього друга, пам'ять про якого назавжди залишиться в серцях», — йдеться у повідомленні.
20 річний військовослужбовець Ярослав Окунєв загинув 24 серпня 2026 року, повідомили в Ізюмській МВА.
«Жодні слова не зможуть загоїти біль непоправної втрати. Смерть найдорожчої людини — це глибока рана в серці та тяжке випробування для всієї родини. У цей скорботний час щиро поділяємо ваш біль, підтримуємо вас у жалобі та схиляємо голови у світлій пам'яті про Героя», — йдеться у повідомленні.
27-річний старший солдат Антон Бугаєнко загинув 1 травня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу Васинівки Запорізької області, повідомили в Зміївській міськраді. Він служив розвідником-мінером 1 групи спеціальної розвідки 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка.
Антон Бугаєнко народився 19 жовтня 1998 року в селі Рокитному Нововодолазького району. Згодом разом із родиною переїхав до Бірок. Після закінчення школи навчався у Мереф'янському ліцеї, де здобув професію плиточника-штукатура.
Працював у Харкові.
У 2024 році захисник став до лав ЗСУ. Служив спочатку розвідником, а у 2026 році продовжив службу в іншій військовій частині на посаді розвідника-мінера.
«За час служби проявив професіоналізм, мужність і самовідданість, заслуживши повагу командування та бойових побратимів. А вдома на Антона чекала родина — дружина та маленька донечка. Попереду мало бути ціле життя: бачити, як вона росте, робить перші кроки, говорить перші слова. Антон мав мрії, будував плани, любив життя і понад усе хотів жити. Та війна безжально обірвала це майбутнє», — пишуть у міськраді.
36-річний солдат Євгеній Соколов загинув 27 серпня 2026 року під час виконання бойового завдання у Добропіллі Покровського району Донеччини, повідомив начальник Балаклійської МВА Віталій Карабанов. Внаслідок підриву вибухового пристрою захисник зазнав множинних осколкових поранень, несумісних із життям.
Народився Євгеній 7 грудня 1990 року. Дитинство та юнацькі роки провів у селі Чепіль, де навчався у місцевій школі. Після її закінчення продовжив навчання у Харкові, здобув професію та почав працювати.
У 2023 році Євгеній Соколов був мобілізований до лав ЗСУ. Служив оператором групи вогневої підтримки військової частини А7177. Під час служби навчався у військовому університеті.
У захисника залишилися мати та сестра.
Солдат Андрій Сальник загинув 11 серпня 2024 року під час відбиття штурму росіян у районі Невського Луганської області та два роки вважався зниклим безвісти, повідомили в Нововодолазькій громаді. Захиснику було 29 років.
«Відтоді для його рідних час ніби зупинився. Найрідніші не втрачали віри, не припиняли пошуки і день за днем продовжували чекати. Та замість довгоочікуваної зустрічі прийшла страшна звістка. За результатами ДНК-дослідження було встановлено особу Андрія Сальника», — пишуть у громаді.
Народився та жив захисник у селі Просяному, разом із мамою та сестрою.
«Вони щиро турбувалися один про одного, в родині панувала атмосфера любові, взаєморозуміння. Андрій був доброю, працьовитою та щирою людиною. Завжди ставився до інших з повагою, ніколи нікого не ображав і не залишав без підтримки», — йдеться у повідомленні.
25 січня 2024 року Андрій Сальник пішов захищати Україну.
Служив на посаді стрільця стрілецького відділення стрілецької роти. Воював на Харківському та Луганському напрямках, допомагав з евакуацією поранених.
Солдат Олексій Чижо зі Старовірівки загинув 29 жовтня 2024 року у бою біля Новоукраїнки Волноваського району Донеччини, повідомив начальник Шевченківської СВА Сергій Старіков. Захиснику було 37 років.
У 2003 році він закінчив школу. Працював в місті Харкові, пройшов строкову службу в Українській армії. Був призваний на військову службу у вересні 2024 року до 113-ї окремої бригади територіальної оборони.
2 листопада 2024 року захисника визнали загиблим, а поховали майже через два роки — 2 вересня 2026 року.
Максим Вовк загинув 1 вересня 2026 року, перебуваючи на вогневій позиції «Звіробій» поблизу Новоселівки Синельниківського району Дніпровщини, повідомили у Зміївській міськраді. Захиснику був 31 рік.
Максим народився 10 квітня 1995 року у Змієві, у шість років разом із батьками та старшим братом переїхав до села Артюхівки. Навчався у Чемужівській загальноосвітній школі.
«Однокласники та вчителі пам'ятають Максима усміхненим,
щирим і товариським хлопцем. Разом з однокласниками займався у театральній студії, любив перевтілюватися у казкових героїв, був постійним учасником команди на районному молодіжному форумі», — пишуть у міськраді.
Після закінчення школи захисник одразу почав працювати.
У 2025 році Максим Вовк підписав контракт та став до лав ЗСУ. Служив номером обслуги 2-го мінометного взводу 31-ї окремої механізованої бригада імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького.
«Під час військової служби зарекомендував себе виключно з позитивного боку, користувався повагою серед бойових побратимів та мав високий рівень мотивації до служби», — сказано у повідомленні.
Курсант навчального взводу батальйону школи індивідуальної підготовки, рядовий Ігор Чернорай загинув, повідомили у Лозівській громаді. Захиснику було 50 років.
Ігор народився 7 вересня 1976 року у Лозовій. Закінчив Лозівську загальноосвітню школу № 2, згодом здобув професію зварювальника у Лозівському ПТУ-36.
«Його трудовий шлях був пов'язаний із рідним містом — він працював штампувальником на Лозівському ковальсько-механічному заводі,
проходив строкову військову службу, а останнім часом працював охоронцем у супермаркеті "Рулька", де був добрим і надійним колегою для багатьох», — пишуть у громаді.
У 2026 році Ігор Чрнорай став на захист України, приєднавшись до лав Збройних Сил України.
У захисника залишилися дружина, син, мати та сестра.
Старший сержант Максим Молчанов загинув 2 вересня 2026 року, повідомили в Лозівській громаді. Захиснику було 40 років.
Він служив начальником обслуги взводу звукометричної розвідки батареї артилерійської розвідки 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.
Максим народився 25 грудня 1986 року у Лозовій. Навчався у Лозівській загальноосвітній школі № 7. Згодом він закінчив Панютинський аграрний ліцей і розпочав свій трудовий шлях слюсарем-ремонтником у першій кузні Лозівського ковальсько-механічного заводу. Відслуживши строкову армійську службу у 2008 році, повернувся на завод.
«Коли рідна країна опинилася в небезпеці, Максим не залишився осторонь. У 2015 році його було мобілізовано до лав Збройних Сил України, і згодом він підписав контракт,
обравши шлях професійного військового. У 2016 році він створив власну міцну сім'ю — його дружина також обрала шлях служіння Батьківщині. Подружжя будувало спільне життя у місті Вознесенську Миколаївської області», — пишуть у громаді.
З перших днів повномасштабного вторгнення Максим Миколайович знову став на захист рідної землі, боронячи мир і спокій кожного з нас. За роки сумлінної служби його відвага та професіоналізм були відзначені державними та відомчими нагородами: орденом «За вірність народу України», відзнакою Президента України медаль «За участь в антитерористичній операції» та нагрудним знаком «Учасник АТО», почесною грамотою командира військової частини.
У захисника залишилися донька, мати та брат.
Володимир Ужик загинув 2 вересня 2026 року, повідомив Печенізький селищний голова Олександр Гусаров. Захиснику було 46 років.
Володимир Ужик проходив військову службу на посаді оператора відділення радіоелектронної боротьби 2-го штурмового батальйону 25-го окремого штурмового полку «Рись» з 7 грудня 2024 року.
Сергій Воловик загинув 11 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання у складі штурмової групи «Тополь» у районі Дар'їного Курської області РФ,
повідомили в Лозівській громаді. Воїн дістав поранення, несумісне з життям. На момент загибелі йому було 38 років.
Захисник народився 23 листопада 1986 року в місті Лозовій у багатодітній родині. Після закінчення школи почав працювати різноробом, а згодом — будівельником.
«Від батька Сергій успадкував хист і любов до столярства. У вільний час полюбляв рибалити. Друзі, близькі та земляки згадують його як добру, щиру й чуйну людину», — пишуть у громаді.
У 2024 році Сергій Воловик став до лав ЗСУ. Проходив службу у військовому званні солдата на посаді стрільця 3-го штурмового спеціалізованого відділення 225-го окремого штурмового полку.
«Тривалий час Сергій вважався зниклим безвісти. Довгі місяці родина жила надією, але, на превеликий жаль, офіційне сповіщення підтвердило найгірше — Герой повертається додому "на щиті"», — йдеться у повідомленні.
У полеглого захисника залишилися дві сестри.
Солдат Олександр Безкоровайний загинув 30 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання, повідомили в Куньєвській громаді.
Захиснику було 49 років, він народився 25 листопада 1975 року.
«Він без вагань став на захист нашої рідної землі, виявивши мужність, сміливість та безмежну відданість Батьківщині», — пишуть у громаді.
У захисника залишилась дружина Ірина та доньки.
Сержант Олег Задорожний помер 1 вересня 2026 року в обласній клінічній лікарні в Харкові, повідомив міський голова Златополя Микола Бакшеєв.
Олег Задорожний народився 9 грудня 1972 року в місті Донецької області в родині шахтарів. Після школи здобув фах помічника машиніста поїзда. Після проходження строкової військової служби працював на шахті. Багато років був будівельником в Україні та за кордоном.
У 2005 році захисник переїхав до Златополя на Харківщині, де у 2007 році в нього народився син.
«Початок повномасштабного вторгнення застав Олега за кордоном, у Ризі. Проте, не вагаючись, вже у березні 2022 року він повернувся до України, щоб стати на захист Батьківщини. У липні 2022 року був прийнятий на військову службу Яворівським РТЦК та СП», — йдеться у повідомленні.
Олег Задорожний служив на Миколаївщині, Херсонщині, брав участь у боях за Бахмут, а згодом виконував завдання на Сумщині та Курському напрямку у складі 225-го окремого штурмового полку.
Був командиром 2 відділення 3 зенітного ракетного взводу зенітної ракетно-артилерійської батареї.
У захисника залишились цивільна дружина Олена та син.
Володимир Желтяков загинув 15 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу Юріївки Покровського району Донеччини та вважався зниклим безвісти, повідомив міський голова Златополя Микола Бакшеєв. Захиснику було 45 років.
Народився Володимир Желтяков 24 грудня 1979 року в селі Гірському Львівської області. У п'ятирічному віці разом із родиною переїхав до Златополя, навчався у місцевій школі, а згодом здобув фах помічника машиніста електропотяга у Харківському ПТУ № 23. Працював на будівельних об'єктах.
«Володимир не вперше став на захист рідної землі: ще після 2014 року він брав участь у виконанні завдань в зоні АТО. А в травні 2024 року добровольцем знову став до лав Збройних Сил України. Молодший сержант, старший стрілець-оператор 2-го стрілецького відділення 1 стрілецької роти 117-го окремого батальйону ТрО, він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі», — йдеться у повідомленні.
Солдат Андрій Мажуга з Лозової загинув 25 грудня 2025 року поблизу Покровська Донецької області та вважався зниклим безвісти, повідомили в Лозівській громаді. Захиснику було 43 роки.
«Ще з юних років Андрій захоплювався технікою. Був доброю, щирою та відкритою людиною, завжди зустрічав інших із теплою усмішкою, яка, здавалося, ніколи не сходила з його обличчя. Він був чуйним до чужих проблем, завжди готовим прийти на допомогу, а особливо не залишав без уваги літніх людей», — йдеться у повідомленні.
Після здобуття освіти Андрій переїхав до Харкова, де створив власну родину. Працював на станції технічного обслуговування автомобілів.
З початком повномасштабного вторгнення став на захист України. Служив водієм-електриком 3-го стрілецького взводу 210-го окремого батальйону.
«Довгі місяці тривалої невідомості Андрій вважався зниклим безвісти. Рідні до останнього сподівалися на диво, але у вересні 2026 року страшна звістка офіційно підтвердилася: Герой загинув під час виконання бойового завдання», — пишуть у громадію
У полеглого захисника залишилися син, батьки та сестра.
Дмитро Біленко загинув 24 листопада 2024 року, повідомили в Безлюдівській селищній раді.
Захиснику на момент загибелі було 35 років. Він народився 22 січня 1989 року.
Олексій Пройдак загинув під час виконання бойового завдання 7 вересня 2026 року, повідомили в Безлюдівській селищній раді.
Захиснику було 44 роки. Він народився 22 лютого 1982 року.
Молодший сержант Віталій Васеленко загинув 20 серпня 2026 року, виконуючи бойове завдання у складі підрозділу в районі Храпівщини Сумської області, повідомили в Малинівській громаді.
Захиснику було 42 роки. Він проходив військову службу на посаді водія автомобільного відділення підвозу боєприпасів взводу матеріального забезпечення танкового батальйону 47 ОМБр.
«Від самого початку повномасштабного вторгнення, ще до мобілізації, Віталій Юрійович допомагав жителям села Мосьпанового. Він возив людям гуманітарну допомогу, харчі та необхідні ліки. Допомагав тим, хто опинився у небезпеці, — брав участь в евакуації населення з Мосьпанового», — пишуть у громаді.
39-річний солдат Михайло Полчанінов загинув, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Веселе Харківської області,
повідомили в Роганській селищній раді.
Захисник служив гранатометником вогневого відділення 1-го взводу оперативного призначення 13-ї бригади оперативного призначення НГУ «Хартія».
«Його загибель — невимовний біль і непоправна втрата для родини, друзів, побратимів та всієї Роганської громади. Ще одне життя, віддане за свободу, незалежність і майбутнє України, назавжди залишить глибоку рану в наших серцях. Михайло назавжди житиме у пам'яті кожного, хто мав честь його знати», — йдеться у повідомленні.
45-річний Дмитро Мамон загинув 18 січня 2026 року, виконуючи бойове завдання біля населеного пункту Лупарево Миколаївської області, повідомив очільник Шевченківської СВА Сергій Старіков.
Дмитро народився в селі Василенковому 4 листопада 1981 року. З 1982 року жив у місті Куп'янську, закінчив місцеву школу, навчався в Куп'янському професійно-технічному училищі N 64. Працював механізатором в Борівському, а потім в ТОВ «Куп'янський силікатний завод».
З 18 січня 2024 року був призваний до лав ЗСУ. Служив на посаді стрільця взводу охорони в 194-ї окремої понтонно-мостової бригади Державної спеціальної служби транспорту України.
Поховали захисника 12 вересня 2026 року на Алеї слави в Харкові.
«Ми низько вклоняємося батькам за те, що виховали справжнього патріота, чоловіка честі та виняткової мужності. Ми зобов'язані пам'ятати, якою надзвичайно високою ціною виборюється кожна секунда нашого життя. І найменше, що ми можемо зробити для нашого Воїна — це берегти пам'ять про нього, підтримувати його родину. Схиляємо голови у глибокій скорботі», — пише Старіков.
Олександр Пометун помер 6 вересня 2026 року від отриманих поранень під час виконання бойового завдання, повідомили у Валківській міськраді. Захиснику було 44 роки.
Олександр Пометун навчався у Старомерчицькій школі, а після її закінчення — розпочав свій трудовий шлях. З 2002 року тривалий час працював на меблевій фабриці, а згодом — у сфері охорони приватної власності.
«Для родини Олександр був люблячим чоловіком, турботливим батьком, надійним сином і братом. Він дорожив близькими, завжди підтримував рідних і був готовий допомогти тим, хто цього потребував. Його вирізняли щирість, доброзичливість, відповідальність і людяність», — пишуть у міськраді.
Олександр був людиною честі, мужності та великої сили духу. Коли Україна постала перед важким випробуванням, він не залишився осторонь і став на її захист, присвятивши майже три роки свого життя військовій службі та обороні рідної землі.
Військову службу захисник проходив у 92-й окремій штурмовій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Був нагороджений відзнакою «За мужність».
«Під час служби Олександр неодноразово виконував бойові завдання. Для нього захист Батьківщини був не лише військовим обов'язком, а справою честі та покликанням», — йдеться у повідомленні.
38-річний старший солдат Костянтин Шутько загинув 28 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання у складі 25-го окремого штурмового полку «Рись» біля Гуєвого Суджанського району Курської області РФ та вважався зниклим безвісти, повідомили в Борівській селищній раді.
Костянтин Шутько народився у селі Бойні 11 вересня 1987 року. Доєднався до війська у квітні 2016 року.
«Понад півтора року рідні жили в очікуванні звістки та сподівались на його повернення. На жаль, нещодавно отримали офіційне сповіщення про його загибель»,
— пишуть у селищній раді.
Ті, хто знав Костянтина, згадують його як доброго, відкритого, компанійського чоловіка з неповторним почуттям гумору. Водночас він був висококласним спеціалістом і справжнім професіоналом своєї справи.
Олег Краснокутський загинув 9 січня 2026 року під час виконання бойового завдання у районі Дронівки Донецької області, повідомили в Сахновщинській громаді. Захиснику було 36 років.
Олег Краснокутський проходив військову службу з липня 2025 року на посаді кулеметника. Тривалий час він вважався зниклим безвісти.
Попрощалися із загиблим воїном 16 вересня 2026 року у селі Лигівці.
Військовослужбовець Олександр Чепіль загинув під час виконання бойового завдання, повідомили на сторінці Facebook села Леб'яжого Чугуївського району.
«Ще вчора він жив серед нас — мав свої мрії, плани, рідних і близьких людей, які чекали його повернення додому. Мама, тато, чотирьохмісячна дитинка, дружина, сестра, брат, племінники, бабуся. Та війна забрала ще одне молоде життя», — йдеться у повідомленні.
Олександр Іваненко загинув 3 серпня 2026 року під час виконання обов'язку із захисту держави,
повідомили в Ізюмській міській військовій адміністрації. Захиснику було 43 роки.
«Героя провели в останню путь, віддавши належну шану його хоробрості та найвищій пожертві заради вільного майбутнього України. Його самовідданість завжди нагадуватиме нам, якою страшною і болючою ціною виборюється право жити у незалежній країні», — йдеться у повідомленні.
40-річний солдат Вадим Свяжин з Нової Водолаги загинув 10 вересня 2026 року поблизу Великомихайлівки Синельниківського району Дніпровщини під час виконання бойового завдання, повідомили в Нововодолазькій громаді.
До повномасштабного вторгнення Вадим Свяжин працював будівельником.
«Був людиною енергійною, життєрадісною та відкритою. Його вирізняли доброзичливість і готовність прийти на допомогу. У складну хвилину він умів підтримати, підбадьорити та просто бути поруч, коли це було найбільш потрібно», — пишуть у громаді.
Навесні 2026 року пішов захищати Україну. Служив водієм-сапером інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти Збройних Сил України.
«Його служба проходила на Дніпропетровському напрямку,
де йому не раз доводилося дивитися в очі смерті. Та він знов і знов ішов на бойове завдання з думкою про те, що наближає довгоочікуваний мир на рідній землі», — йдеться у повідомленні.
Майстер-сержант Віталій Калиниченко з Орільки загинув 12 вересня 2026 року, повідомили в Лозівській громаді. Захиснику був 51 рік.
Віталій Калиниченко проходив строкову військову службу у лавах Національної гвардії України. З 2015 року брав безпосередню участь в антитерористичній операції на сході держави.
«У 2020 році вийшов на заслужену військову пенсію, проте з початком повномасштабного вторгнення РФ не зміг залишатися осторонь. Усвідомлюючи свій обов'язок перед Батьківщиною, він знову став до лав Збройних Сил України», — пишуть у громаді.
Служив на посаді старшого техніка роти у військовій частині Т0310 Державної спеціальної служби транспорту.
У полеглого воїна залишилися дружина, мати, брат, дві доньки та двоє онуків.
Олег Колісниченко загинув 5 лютого 2025 року поблизу Свердлікового Курської області РФ та вважався зниклим безвісти, повідомили в Золочівській селищній раді. Захиснику було 38 років.
«Родина хапалася за будь-яку звістку, офіційне повідомлення чи навіть чутку. Ця віра допомагала прокидатися щоранку, продовжувати жити, працювати та боротися за повернення Олега. За результатами ДНК підтверджено, що саме 5 лютого мужній захисник загинув», — пишуть у селищній раді.
Народився Олег Колісниченко в селі Довжику Золочівської громади, закінчив місцеву школу, Харківський професійний будівельний ліцей — здобув професію «штукатур, лицювальник-плиточник, маляр». Працював фахівцем з внутрішніх та зовнішніх оздоблювальних робіт в «Харківзеленбуд».
В лютому 2023 року захисника мобілізували до ЗСУ, він воював на гарячих напрямках.
«Надзвичайно добрий, захоплювався риболовлею, глибоко відчував природу, бачив в усьому красу, вмів любити і підтримувати рідних і друзів, але власну сім'ю, на жаль, створити не встиг», — йдеться у повідомленні.
Старший лейтенант Роман Гарагатий загинув 16 червня 2025 року поблизу Одрадного Волноваського району Донеччини під час виконання бойового завдання, повідомили у Зміївській міськраді. На момент загибелі захиснику було 49 років.
Роман Гарагатий народився 29 травня 1976 року у Змієві. Навчався у Зміївському ліцеї №1, потім закінчив Харківський автодорожній технікум та Харківський автодорожній інститут. Працював на різних підприємствах, служив у правоохоронних органах — дільничним у селі Таранівці.
У 2008 році Роман зустрів свою майбутню дружину Олену. Разом вони створили сім'ю та виховували доньку.
17 лютого 2023 року захисника мобілізували до лав Збройних Сил України. Він служив командиром стрілецького взводу, був неодноразово відзначений нагородами.
«16 червня 2025 року зв'язок із Захисником обірвався. Відтоді Роман вважався зниклим безвісти. Майже чотирнадцять довгих місяців його родина чекала. Сподівалася. Вірила у повернення. На жаль, дива не сталося. За результатами ДНК-експертизи підтверджено загибель Воїна», — пишуть у міськраді.
У Романа Гарагатого залишились дружина Олена, донька, рідні та близькі.
Солдат ЗСУ Віктор Бондаренко загинув 23 вересня 2024 року поблизу Георгіївки Донецької області внаслідок скиду боєприпасу з російського дрона, повідомили в Золочівській селищній раді.
Захисник вважався зниклим безвісти, його загибель підтвердили за результатами ДНК-експертизи.
Віктор народився 31 січня 1989 року в селі Вільшанському Золочівської громади. Закінчив Малорогозянську ЗОШ та Золочівську вечірню школу.
«Його пристрастю був футбол, завжди з азартом брав участь у змаганнях, віддаючи грі всього себе. Важко працював на будівництві, допомагав рідним фінансово, адже народився в багатодітній сім'ї, де батьки виховували 11 дітей — шістьох сестер і п'ятьох братів. Він з сестрою — двійнята, і по життю були єдиним цілим, всі трималися купки, як вчила мама», — сказано в повідомленні.
Життєрадісний, емоційний, з чудовим почуттям гумору, мав величезну силу волі та витривалості, нікому не заздрив і вмів радіти кожному новому дню, а патріотизм і любов до рідної землі заслуговують на повагу.
У 2024 році Віктора Бондаренка мобілізували.
40-річний молодший сержант В'ячеслав Варич загинув 15 вересня 2026 року під час виконання бойового завдання, повідомили у Валківській міськраді.
«В'ячеслав народився 15 листопада 1986 року в селищі Ков'яги у родині сільських трударів.
Зростав у любові та турботі батьків, які змалечку виховували сина чесним, порядним, працьовитим і добросовісним», — пишуть у міськраді.
Під час навчання в школі брав участь у шкільних та районних змаганнях з футболу, волейболу, баскетболу, легкої атлетики. Після закінчення школи здобув освіту в Харківському національному університеті будівництва та архітектури. Працював у державній службі охорони одинадцять років.
У 2016 році В'ячеслав перейшов на службу до конвойного підрозділу. Виконував завдання з конвоювання засуджених до судових установ.
«Та служба для нього була не просто роботою. У цей період він неодноразово направлявся у відрядження до району проведення антитерористичної операції, де по декілька місяців виконував службово-бойові завдання», — йдеться у повідомленні.
Був нагороджений Грамотою командира 5-ї окремої бригади Національної гвардії України та відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».
За роки служби В'ячеслав також був нагороджений відомчою відзнакою — медаллю «15 років сумлінної служби», а також медалями «За сумлінну службу» та «Ветеран служби».
Згодом В'ячеслав підписав контракт із 5-ю окремою бригадою Національної гвардії України. З початком повномасштабного вторгнення РФ продовжував захищати Україну.
У захисника залишились батьки, діти, рідні, друзі та побратими.
«В'ячеслав був люблячим батьком двох дітей — Марії та Артема. Діти були його гордістю, його радістю, його найбільшою любов'ю. Усе своє життя він прагнув бути для них опорою і захистом, дарувати їм турботу, увагу та любов», — пишуть у міськраді.
Він був сином, який не забував про своїх батьків. Допомагав, підтримував, цікавився їхніми справами. Для мами й тата він назавжди залишиться їхнім хлопчиком — тим, кого вони колись тримали за руку, проводжали до школи, чекали додому і за кого щодня молилися.
Солдат Тарас Єгожа загинув 5 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Даченського Покровського району Донеччини, повідомили в Лозівській громаді. Захиснику було 38 років.
Тарас Єгожа народився в Лозовій. Навчався у Лозівському ліцеї №4. Після школи здобув спеціальність з обробки металів у Лозівській філії Харківського автомобільно-дорожнього коледжу.
«Тарас відзначався винятковими людськими якостями: був дуже добрим, чуйним, вихованим та поважним чоловіком. Пройшов строкову військову службу. У цивільному житті робив свій внесок у розбудову країни — брав участь у реалізації великих будівельних проєктів у місті Харкові», — пишуть у громаді.
Згодом захисник повернувся до Лозової, працював слюсарем на Лозівському ковальсько-механічному заводі, а пізніше — на дільниці вагонного депо станції «Лозова» Південної залізниці. Саме звідти його мобілізували. Служив на посаді стрільця-помічника гранатометника 3-го стрілецького відділення в 68-й окремій аеромобільній бригаді імені Олекси Довбуша.
«Тривалий час Тарас вважався зниклим безвісти. Довгі місяці родина жила тривожною надією, але, на превеликий жаль, страшна звістка офіційно підтвердилася — Герой повернувся додому "на щиті"», — йдеться у повідомленні.
У полеглого захисника залишилася мати.
39-річний Едуард Мухаєлян загинув 24 листопада 2025 року внаслідок російського обстрілу в селищі Межова Синельниківського району Дніпровщини, повідомили у Валківській міськраді.
«Едуард народився 20 травня 1986 року в селищі Ков'яги. Зростав у добропорядній та дружній родині, де його завжди вчили честі, працелюбності та підтримці. 1 вересня 1993 року він переступив поріг Ков'язької середньої школи. Шкільні друзі та однокласники запам'ятають його як неймовірно енергійного, непосидючого, життєрадісного та швидкого хлопця. Спортивний і фізично загартований, Едуард захоплювався фізичною культурою, активно захищав честь школи та району на змаганнях з різних ігрових видів спорту», — пишуть у міськраді.
Для рідних він завжди був надійною опорою та захистом. З особливою теплотою, ніжністю та турботою ставився до матері, батька та двох сестер.
Після завершення навчання Едуард почав працювати у Харкові на будівництві.
11 вересня 2025 року захисник підписав контракт та став до лав Збройних Сил України у складі 59-ї окремої механізованої бригади. Після проходження базової загального військового вишколу вступив до підрозділу «Шквал». Воював на Донбасі, на Покровському напрямку.
Андрій Андрущенко з Височинівки загинув 14 вересня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі Миколаївки Краматорського району Донеччині,
повідомили у Зміївській міськраді. Захиснику було 44 роки.
Андрій народився 24 березня 1982 року. Ставши на захист України, служив марксменом 1-го штурмового відділення 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка
У захисника залишились рідні, друзі, побратими.
Олександр Калашнік з Пархомівки загинув 15 вересня 2026 року, виконуючи бойове завдання із захисту України в районі Федорівки Харківської області, повідомили в Краснокутській селищній раді.
Захиснику було 45 років. Він народився 15 жовтня 1980 року.
«Немає слів, які могли б утішити родину. Немає слів, здатних заповнити страшну порожнечу, що залишилася після втрати рідної людини. Є лише нестерпний біль, сльози й безмежна вдячність Захисникові, який до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та своїй Батьківщині», — пишуть у селищній раді.