Харків

«Я заснула в одній кімнаті, а прокинулася в іншій»: харківська фотографка у Німеччині створила виставку «Дім без місця»

«Дім без місця» — так назвала свою фотовиставку харківська фотографка Світлана Ізюмська, яка після початку повномасштабної війни переїхала до Німеччини. В експозиції, що була представлена в галереї Unterhaus в німецькому Обергаузені з 23 серпня по 13 вересня, вона показала Харків до вторгнення, місто після руйнувань, а також людей, які навесні 2022 року облаштовували тимчасовий побут у метро.Виставка поєднує документальні фотографії, відео та просторову інсталяцію. В них мисткиня досліджує, як під час війни дім перестає бути конкретним місцем і стає відчуттям безпеки поруч із близькими, розповіла Суспільне Харків Світлана Ізюмська.

«Стояв чоловік, плакав, бо там було його житло, його все було там»У перших двох просторах експозиції представлені фотографії міста й області до повномасштабної війни в порівнянні з фото зруйнованих будівель після початку вторгнення, говорить Світлана Ізюмська.

«На підлозі зробила схему Харківського метро. Тут три лінії — намагалася більш наближено до реальності їх розташувати. А на стіні я показала Харків до війни: наші визначні місця,

наші "Кулиничі" біля театру, трамвайчик, який їде на Клочківський узвіз», — розповідає мисткиня.

На іншій стіні я хотіла показати трішки природи — де взагалі наш Харків розміщений, в яких місцях, що у нас є. Тут і люпинові поля, тут і поля соняшнику, і місточок через Сіверський Донець. І навіть показала Крейдяні гори, бо все це таке незвичне. Це все, що я фотографувала в районі 30-100 кілометрів від Харкова.

В другій кімнаті розміщені фотографії, які Світлана Ізюмська зробила вже після початку повномасштабного вторгнення — у кінці лютого-на початку березня 2022 року.

«На одній з них — російський БТР, який стояв біля 134-ї школи, розбомблений. На інших фото — сама ця школа і стоянка, яка стала цвинтарем для цивільних авто. Тут і будинок недалеко від центру міста — коли я туди приїхала, там все ще парувало — пожежу загасили вночі, і вранці воно ще було все тепле. Стояв чоловік, плакав, бо там було його житло, його все було там», — розповідає мисткиня.

На одній з фотографій — дитячий садок. Він повністю цілий, але перед ним стоять «їжаки», ті, що люди самі паяли й ставили.

Це фото показує, як ми намагалися берегти своє місто від російських військових.

Ще є будинок — ми його можемо побачити в попередній кімнаті, але там він був цілий, а тут він вже без вікон, побитий, розбомблений. Є й інші пошкоджені будинки й ресторан на Сумській, який відкрили буквально за тиждень чи за два до вторгнення — його просто розбомбили. Церква на Дзеркальному струмені у другій залі вже без вікон і з пошкодженими куполами, а в попередній залі вона була ціла.

«Люди живуть своє начебто нормальне життя, хоча воно зовсім ненормальне»На одній зі стін в другій залі виставки транслювалось відео з кадрами з весни 2022 року та кадрами сьогодення, розповідає Світлана Ізюмська.

«Я показувала відео до травня 2022 року — як люди жили у наметах, у вагонах на станціях метро. А далі я показувала відео, який вигляд має Харківське метро сьогодні. Моя знайома знімала відео буквально в серпні цього року — і ми бачимо, як там багато людей, як вони живуть своє начебто нормальне життя, хоча воно зовсім ненормальне», — розповідає мисткиня.

Хоча зараз ситуація, мені здається,

ще більш напружена, ще складніша, ще більше влучань. Проте люди мусять жити, мусять їздити на роботу й адаптувалися навіть до таких умов.

На тій же стіні в другій виставковій залі є куточок, присвячений харківському педагогу, історику Валерію Лейко.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, багато сімей ховалися на станціях метро. І дорослим було ще нічого, а дітям було нудно. "Мамо, ходімо вже на вулицю, мамо, ходімо щось робити, хочу мультики". І тут приїжджає Валерій і привозить їм щось цікаве: "Діти, а гляньте, що я знайшов. Це каменюка. А знаєте, що це за каменюка? Це не просто каменюка, їй один мільйон років. А ви знаєте, що там за відбиток?"», — згадує мисткиня.

Він зміг настільки цікаво розповісти. Він дітям то нову книжку привезе, то якусь нову історичну рідкість, то набір марок, то ще щось. І діти його слухали й забували про все, забували про свої страхи.

«Де оце відчуття дому насправді, бо воно не в моїх стінах, не в моєму будинку. Воно в чомусь іншому»Дві виставкові зали переходять в коридор, який їх поєднує і показує життя харків'ян на початку повномасштабного вторгнення на станціях метрополітену,

говорить Світлана Ізюмська.

«Сьогодні я їду на роботу, а завтра цей вагон — це вже не наш громадський вагон, загальний вагон для всіх — це мій особистий вагон. Це мій куточок. Це моє ліжечко. Це моє приладдя для ванної кімнати. Це моя кухня, це мій стіл. Це все моє — це вже мій особистий простір. І ці фотографії нам дуже яскраво показують цей контраст — де оця межа між громадським і особистим, де оце відчуття дому насправді, бо воно не в моїх стінах, не в моєму будинку. Воно в чомусь іншому», — говорить мисткиня.

Навіть в цьому вагоні метро у мене є відчуття, що це мій дім, це моє. «Ви сюди не заходьте, бо цю лавочку вже я зайняла. Це мій дім зараз». Або ти ночуєш десь на вокзалі, і ти зайняв якийсь куток — і це вже твій куток. І тут я зробила таку ще інсталяцію в куточку, як дитину поклали спати — тут ліжечко, іграшки стоять, рушник висить, і рюкзачок з іграшками — ми бачимо, що це дитяче місце.

І це не просто така абстракція, а це дійсно так — в метро, в будь-якому куточку батьки клали своїх дітей спати, щоб вони почувалися в безпеці. Або вдома — ми із сином два тижні спали в коридорі,

там, де раніше було просто взуття і вхідні двері. Ніхто б не подумав, що там можна спати. Але я там клала спати свою дитину, бо там було безпечно.

Цей коридор я показую людям, особливо іноземцям, їх було більшість на виставці. Я їм показую, що це не просто інсталяція такого вузького довгого вагона метро, а це ще і демонструє нам кімнату укриття, бо цей коридор належить до правила двох стін, і ми тут можемо почуватися в безпеці. Якщо щось станеться, то тут величезні вікна, які відразу вилетять і можуть тебе поранити. А якщо ти сховаєшся за цією другою стіною, то ти врятуєш себе і своїх дітей.

В коридорі, що символізує вагон харківського метро, Світлана Ізюмська розмістила світлини з тимчасовими імпровізованими місцями для ночівлі.

«На вході у метро люди принесли дуже багато гуманітарної допомоги, речей. Люди приходили в метро на ніч, на день, а залишалися на тиждень і на два. В метро було так багато людей. В кращому разі на одну станцію ми маємо два туалети, але щоб помитися там — не було і мови. Тому приносили чисті речі, щоб люди могли перевдягтися чи знайти щось своїм дітям.

Але речей з часом так багато стало — там були купи цих речей. І були люди, які просто знаходили собі затишне місце в тих купах одягу», — згадує мисткиня.

На фото ми бачимо — чоловік спить. Оцей чоловік, можна сказати, ось тут, в цій купі мотлоху, знайшов своє відчуття дому. «Я вдома». Бо він тут роззувся, обережненько поставив свої кросівки. Він тут лежить, йому тепленько, йому м'якенько. І у нього немає тривоги, що щось станеться, бо він на станції метро, і він почувається в безпеці. І у нього тут явно є відчуття ось цього «вдома».

«Це було приблизно так само, як перейти з однієї кімнати в іншу»Виставку Світлани в галереї Unterhaus спонсорував Обергаузен — фотографка отримала грант, завдяки якому змогла презентувати свої роботи. Відвідувачі отримали листівки-запрошення на виставку. На одній стороні листівки — відрізний квиток з надписом «Квиток додому» та словами «Дім — це там, де ти та твої близькі почуваються в безпеці», а на звороті — список для тривожного рюкзачка.

«Список німецькою мовою, бо виставка проходить в Німеччині. Щоб люди, які прийдуть на виставку,

просто задумалися: що для мене відчуття дому і що б я взяв з собою, якщо б мені довелося терміново евакуюватися. Бо якщо я зберу цей рюкзак і поїду кудись, то зовсім не факт, що я повернувся колись у свій будинок. Чи він буде, чи він буде зруйнований завтра — ми не знаємо. У цьому рюкзачку буде сконцентроване все моє життя», — говорить мисткиня.

Ця виставка, мені здається, дала змогу багатьом людям замислитися над питанням, що таке дім. Я зробила контраст з цією першою кімнатою: люди спочатку розслабляються, усміхаються, радіють, яка краса і яке життя у Харкові, а потім вони заходять в іншу кімнату — і у них такий контраст дуже великий. Як воно так могло статися: ми бачили ці будівлі цілі, а в цій кімнаті ми вже бачимо їх зруйнованими.

Коли мене питають, як мені було, коли почалася війна, про мої відчуття, то я зазвичай кажу, що це було приблизно так само, як перейти з однієї кімнати в іншу. Я заснула в одній кімнаті, а прокинулася вже зовсім в іншій.

«Де б ти не був, ти без цього відчуття дому не виживеш»Перші чотири місяці після переїзду в Німеччину Світлана Ізюмська дуже сумувала за домом.

Фотографка каже, її врятувало мистецтво — знайома запросила в музей, з якого почалося нове знайомство Світлани з Німеччиною.

«Я знайшла свій сенс перебування в Німеччині, бо до того я просто чекала, що ми поїдемо наступного місяця додому. Я побачила потенціал. Побачила, що я тут можу чомусь навчитися, що я можу тут покращити себе, розвинути свою надивленість і смак, бо тут дуже багато музеїв і мистецтва, якого в Україні важко знайти. Я собі поставила за мету, що буду відвідувати всі ці заходи, виставки, щоб, коли я повернуся в Україну, бути більш розвинутою, ніж я поїхала звідти», — говорить фотографка.

Ми ж приїхали у нову країну, де ніколи не були. І тут багато класних місць, багато класних музеїв. Але мене навіть не тягло поїхати щось дивитися, бо не було оцієї емоційної ємності щось сприймати. Ну гарно, а що далі? Навіщо воно мені? Не було сенсу, не було розуміння. Але мистецтво дало мені сенс — на що мені тут заземлятися, щоб почуватися, як вдома. Мистецтво мені допомогло, витягло мене щось робити, діяти, жити. Дало мені якусь життєву енергію, жагу до життя.

І це виставка — вона народилася через мої власні рефлексії, бо де б ти не був, ти без цього відчуття дому не виживеш. Тебе з'їсть і знищить оця туга за домом, і ти будеш жити очікуванням повернення додому.

На виставку Світлани Ізюмської приходять і люди, які переїхали з України, зокрема з Харкова, говорить мисткиня. За її словами, всі по-різному сприймають життя на новому місці.

«У мене на виставці було дві відвідувачки. Спочатку в п'ятницю прийшла одна літня пані — їй десь за 70, і вона була повністю не тут. Вона тут живе вже, мабуть, років три, але думками в Україні. Вона дивилася фотографії з Харкова, плакала, у неї будинок на Салтівці був розбомблений повністю. Його розібрали, вже там нічого немає на тому місці. Вона постійно говорила про те, що хоче повернуся додому, тільки про це і мріє, цим живе», — розповідає мисткиня.

Ця жінка тут живе три роки, але вона практично нічого не може зрозуміти чи сказати німецькою, бо воно їй не йде, бо у неї немає цієї внутрішньої мотивації — а нащо мені та німецька, якщо я зараз повернуся.

Наступного дня прийшла подруга цієї жінки,

бо та їй розповіла про виставку, говорить Світлана Ізюмська.

«Ця жінка зовсім інша. Вона вивчила німецьку мову, вона пішла і туди, і сюди, і волонтерам допомагала, і з дівчатами в кафе зустрічалась, і постійно щось робить, постійно шукає собі якесь тут цікаве заняття, якусь громаду, спільноту, де вона буде потрібна людям. Я спитала її: "Як вам вдається, вас не тягне додому?" Вона каже: "Мене тягне додому, але мені вже 75+, моїй сестрі в Україні 80+, який є шанс, що ми зустрінемося хоч колись? Ніякого. Який є шанс, що я встигну за своє життя повернутися в Україну і побудувати там нове життя? Немає такого шансу, нуль відсотків"», — розповідає фотографка.

Ця жінка зрозуміла, що у неї немає вибору, їй треба тут якось інтегруватися, тут якось знаходити сенси для себе і своє відчуття дому будувати тут. Я теж це відчула, коли нас із сином прийняла до себе німецька родина. Я зрозуміла, що я почуваюся там чужою. А щоб було це відчуття дому, мені потрібно, щоб у мене були мої книги. Хоч я й не могла читати — настільки була концентрація уваги погана, я була думками десь далеко,

десь в Україні — але мені було важливо, щоб у мене на тумбочці лежали мої книги. Тому я пішла і купила собі книги.

Я купила собі моток ниток, щоб щось в'язати. Я не в'язала, мабуть, років 15 до цього. Але ось тут мені було потрібно таке заземлення і ось це в'язання. Воно мені дало відчуття дому, дало відчуття якогось внутрішнього спокою, бо якщо я в'яжу, значить все нормально, значить ніякої катастрофи немає. Ось так я будувала собі оце відчуття дому своїми речами.

«Під час війни мені дуже важко фотографувати людей»Близько десяти років Світлана Ізюмська працювала дефектологом, займалась розвитком і адаптацією незрячих дітей, а потім кардинально змінила діяльність — вирішила зайнятися фотографією, а перед виїздом до Німеччини працювала артменеджеркою бізнес-центру Evolution.

«Я зрозуміла, що щось треба змінювати, бо я витрачаю купу енергії, і у мене не вистачає сил на мою власну дитину. І це неправильно. А коли я почала фотографувати, то могла це робити чотири-п'ять-шість годин підряд. Я була виснажена, але така щаслива. Коли додому приходила, я могла ще все перепрати,

перемити і наготувати їжі. Мене це з одного боку виснажувало, але й наповнювало величезною енергією», — згадує Світлана.

Мені ж завжди з дитинства подобалося щось створювати, малювати. Я собі творила костюми якісь, обрізала спідниці, рукава на жакетах. Але коли прийшов час вступати в університет, мені сказали: «Ти маєш бути або вчителем, або лікарем, або економістом. Художник — такої професії немає, це тільки хобі».

Фотографка каже, що до повномасштабного вторгнення любила працювати з людьми, проте на її виставкових фото майже немає людей.

«Я брала тільки місто, тільки приміщення, бо насправді під час війни мені дуже важко фотографувати людей. Вони виснажені — і тут приходить якась тьотя і їх фотографує. Я цього не хотіла. Мені хотілося поважати ось цей приватний простір людей. І навіть фото в метро досить темні вийшли, бо я намагалася не вмикати спалах, щоб не травмувати людей, не лякати їх», — розповідає Світлана.

У мене є деякі фотографії з нашого вокзалу Харківського, коли люди стояли по шість годин, чекали потяга з дітьми, з тваринами. Я трохи людей пофотографувала,

але теж не зблизька, щоб не турбувати їх. Можливо, колись я зроблю цю виставку, але поки що мені важко людей показувати. Ця виставка — це, мабуть, моя перша документальна зйомка, бо до цього мені подобався контакт з людьми — їх зрозуміти і показати.

Ця документальна зйомка була для мене чимось новим, але дуже важливим. Я розуміла, що я мушу це зробити. І коли мене питають: «Якби не син, де б ти зараз була?» Я впевнена, що я була б у Харкові, я б фотографувала далі. Чи в Ізюмі, бо в мене там батьки. Я думаю, що я була б там.

Якби у виставки «Дім без місця» була б ще одна зала — Харків після війни — там були б фото людей, каже Світлана Ізюмська.

«Я думаю, що в цій кімнаті було б більше людей, бо щасливих людей фотографувати і виставляти на показ не страшно і не травматично. Я думаю, що я б найперше фотографувала оцю радість, оце щастя і єднання. Бо я впевнена, що коли війна закінчиться, люди будуть обійматися на вулицях і казати: "Ми це зробили, ми витримали, ми відстояли це". І там вже неважливо, як виглядають наші будівлі при цьому. Важливо те, як ми почуваємося», — говорить мисткиня.

Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram , TikTok , WhatsApp , Facebook , Viber , Instagram , Youtube , Google

школа, Садок, Новина, Громада, авто

Читайте ще