Харків

«Місто завжди було проукраїнським». Як 2014 року Харків об'єднався проти російської загрози

13 лют•NV

Приблизно за пів години їзди від центру Харкова, у малоповерховому промисловому районі міста, стоять споруди, схожі на білі транспортні контейнери. Вони віддалені від головної дороги й оточені синім металевим парканом.

Ці контейнери, вкриті снігом цієї пори року, насправді є тимчасовим житлом для людей, які вже одного разу тікали від війни — ще в 2014 році, коли підтримувані Росією сепаратисти силою захопили більшу частину Донбасу.

Мешканці «модульного містечка» живуть у надзвичайно тісних умовах — уявіть собі житловий вагончик, який можна побачити на будівельних майданчиках, з низькими стелями та лампами денного світла, розділений на вітальню, кухню та ванну кімнату, у якому мешкають сім'ї з двох-трьох людей чи навіть більше.

  • Донецьк, піратська версія. Як я з'їздила до свого рідного міста, в якому жила до війни
  • Монастир суворого режиму. Повернення українського добровольця з полону на Донбасі і його післявоєнні травми
«Так, житло гнітюче», — каже Людмила Бобова, яка живе в окремому вагончику з чоловіком та літньою матір'ю — відносна розкіш у порівнянні з їхнім попереднім помешканням,

де вони мали одну маленьку кімнату у комунальному контейнері, спали на двоярусних ліжках й мали спільну кухню та туалет з сусідами.

І все ж Людмила та її родина вдячні за те, що вони тут. «Є окупація, — каже вона, маючи на увазі територію сепаратистів, з якої вони втекли. — Там життя сіре, ти не можеш дихати вільно. Тут я можу дихати вільно».

Щодо змін умов їхнього життя, то вона лише знизує плечима. «То було одне життя, це інше життя», — каже жінка.

У своєму попередньому житті Бобова жила в Молодогвардійську, маленькому шахтарському містечку за два кроки від російського кордону, де майже не було політичної активності, а люди були, за її словами, просто неусвідомлено проросійськими.

Її родина втекла з регіону разом із тисячами інших, коли почалася війна. Рятувались пішки та потягом, оскільки снаряди падали «як гуркіт грому», згадує Людмила.

BBC Мешканці харківського «модульного містечка» живуть у занедбаних тимчасових приміщеннях на околицях міста Вони опинилися в модульному містечку й відтоді живуть тут. Модулі, за які заплатив уряд Німеччини, мали максимальний термін придатності для життя людей три з половиною роки,

але сім років потому у них досі живуть близько 175 осіб.

«Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове, — каже Артур Стаценко, який опікується містечком у місцевій раді. — Цими людьми держава взагалі не опікувалась. За останні вісім років ми нічого не отримували з держбюджету. У нас є спеціальне міністерство з реінтеграції, але нам не дали ані копійки».

BBC звернулась до Міністерства з питань реінтеграції, створеного в 2016 році, яке має опікуватися внутрішньо переміщеними особами (ВПО) з Донбасу, з проханням прокоментувати ці твердження, але вони відмовилися від коментарів.

Для переміщених людей нова загроза вторгнення Росії в Україну створює перспективу подвійного переміщення. Їхні тимчасові будинки, розташовані лише за 40 км від кордону, опиняться просто на шляху Росії. Але ймовірне вторгнення — далеко не головна проблема з тих, які турбують жителів містечка.

«Ми не говоримо про ескалацію чи про те, що нам, можливо, доведеться знову тікати», — каже Ірина Бєлінська, 64-річна бабуся дев’яти онуків, яка проживає у вагончику зі своїм хворим чоловіком.

«Нам потрібен нормальний дах над головою,

а не пластиковий будиночок», — каже вона, вказуючи на свою розбиту стелю та вигнуту підлогу.

«Ми переймаємось набагато більш буденними речами, ніж війна», — додає жінка.

BBC Ірина Бєлінська живе у модульному будиночку з чоловіком Війна на сході України змінила культурну ідентичність Харкова, історично російськомовного міста за 500 км від Києва, і лише за 50 км від російського кордону. Ірина Бєлінська розмовляє російською, а от Людмила Бобова зараз говорить лише українською. Вона перестала розмовляти російською буквально в один день у 2014 році, коли була змушена тікати з дому — свого роду особистий протест проти війни.

Сепаратисти, які захопили Донбас, намагалися захопити й Харків, і ненадовго підняли свій прапор на будівлі обласної влади в центрі міста. Повалений президент Віктор Янукович втік сюди у пошуках політичної підтримки, але його зустріли вуличні протести й він знову втік до Криму, а Харків, друге за чисельністю населення місто України, залишився українським.

«Харків завжди був проукраїнським, — каже Борис Редін, привітний харків'янин, який з 2014 року має проукраїнський протестний намет навпроти будівлі місцевої влади.

— Але після війни він став більш проукраїнським, як й інші міста, — каже він. — Якщо росіяни хочуть напасти на нас — вони наші гості, ми не боїмося».

Харків міг би стати логічним пунктом призначення для росіян, якби вони перетнули кордон неподалік, але війська Володимира Путіна тут зіткнулися б із жорстким опором населення. Багато людей тут записалися до добровольчих батальйонів і тренувалися воювати, а два тижні тому вулиці міста знову заповнили протестувальники, цього разу скандуючи «Харків — це Україна» та «Зупиніть російську агресію».

«Люди приєдналися до територіальної оборони, волонтери продовжують їздити до зони бойових дій, все це працює, — розповіла заступниця міського голови Харкова Світлана Горбунова-Рубан. — Ми готові захищати наше місто в будь-якій ситуації й усіма способами».

BBC Борис Редін у своєму наметі Тут є багато чого захищати — 38 університетів, музеї, квітучий технологічний сектор та яскраве сучасне мистецтво. Відома українська письменниця Оксана Забужко щойно закінчила тут тритижневу резиденцію.

«У Харкові був вибух мистецтва, коли почалася війна,

— розповідає директорка міського інституту сучасного мистецтва Наталія Іванова. — Це було мистецтво опору, протесту, неприйняття».

Переміщених артистів та оперних співаків із Донецька та Луганська запросили до театральних колективів та оперних постановок у Харкові, розповіла місцева театральна режисерка Світлана Олешко.

«У Харкові їх прийняли з радістю, — каже вона. — Це місто молодих людей, і вони дедалі більше проукраїнські і дедалі менше російські. Вони бачать життя і в Донецьку, і в Луганську, і в Криму, і вони не хочуть так жити».

Війна тут відчувається так, як не відчувається у містах далі на захід. Війська проходять через Харків дорогою на фронт і повертаються до його шпиталів пораненими. Сім'ї опинилися по різні боки лінії розмежування, а наплив переселенців з Донбасу — десь від 120 до 350 тисяч — привів до певного розколу.

Щодо переселенців, які прибували до Харкова, були «безсумнівні випадки дискримінації», зазначила голова місцевої громадської організації «Станція Харків» Алла Фещенко.

«Люди, наприклад, відмовлялися здавати їм квартири в оренду, бо боялися,

що вони можуть виявитися проросійськими», — каже вона.

«Але інші харків'яни ставилися до переселенців чудово — розуміли, що нас могла спіткати така ж доля, тільки нам пощастило більше, ніж Луганську й Донецьку».

У перші дні війни час від часу можна було побачити, як містом їздять машини з натягнутою на дах або збоку тканиною з написом «діти», — ознака того, що автомобіль належить людям, що виїхали з окупованої території під час бойових дій.

«Вони не зняли тканину, бо не могли повірити, що загрози більше немає», — каже вона.

BBC Щодо переселенців, які приїхали до Харкова, за словами Фещенко, з упевненістю можна сказати одне: державна влада їх «повністю підвела».

«Модульне містечко — найзліше зло, — каже вона. — Людей категорично не можна залишати в такому місці. Там був повний хаос — бійки, розбиті вікна, розборки, модуль проти модуля. Це ставить людей на найнижчий щабель».

Заступниця міського голови Горбунова-Рубан повідомила ВВС, що місто вже чотири роки має завершені плани постійного житла на місці модульного містечка, після угоди про розподіл витрат 30% на 70% з урядом,

але Міністерство з питань реінтеграції ще не сплатило нічого зі своєї частини.

Це головна турбота решти жителів модульного містечка — отримати належне житло. Вони самі хотіли б стати справжніми харків'янами. Вони час від часу проводять засідання ради, щоб обговорити свої занепокоєння, і міністра з питань реінтеграції згадують більше, ніж перспективу війни.

  • Росія починає великі маневри поблизу українських кордонів
  • Харків — аварійна столиця? Чому там так багато смертельних ДТП
Людмила Бобова не дуже сумує за Молодогвардійськом. Деякі з її далеких родичів все ще там, і нічого з того, що вони їй розповідають, не змушує її хотіти повернутися.

«До війни моє життя було повним. Але усе, що мені потрібно тут — це власний дім, і життя знову буде повним», — каже вона українською.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber

Читайте ще