«Командир окупантів сказав, що, якщо хтось із місцевих відмовиться росіян пускати в будинок, — одразу стріляти» — Окупанти прийшли до нас 26 лютого, — згадує Віра Чорнуха — Ходили по хатах, все розпитували, чи немає тут ветеранів АТО. Про настрої місцевих жителів питали. Мовляв, чи чекають на росію. Ми самі також цікавилися: «Навіщо ви до нас прийшли?» Як навіщо? — здавалося, щиро дивувалися окупанти. — Ми ж вас від «нациків» рятуємо".
Були у Дементіївці і свої зрадники.
— Вони чекали, коли прийде «руський мір», — каже бабуся Віра. — Допомагали окупантам, водили по домівках, розповідали, хто де живе. До мене в хату заходили. Я двері прочинила, стою на вході, а вони через мене в кімнату заглядають. «Сама живеш? Чи з дідом? Син є? — запитують. «Одна живу, — відповідаю. — Дід уже помер». «А зброя в будинку є?» — продовжують запитувати. А в мене прямо за дверима дві мисливські гвинтівки стоять. Дід мисливцем був. Навіть і не знаю, що зі мною було б, якби вони їх побачили. Але не побачили, пішли.
Баба Віра каже, що було страшно жити під окупацією.
— Їхній командир (росіян.
— Авт дав вказівку: в будинки, де живуть люди, не заселятися. Тільки у порожні хати, — згадує Віра Чорнуха. — Правда, якщо їх хтось із місцевих відмовиться пускати до хати, він наказав одразу стріляти. Цікаво, що командир окупантів був українцем. Але давно вже у росію поїхав і служив там.
Навіть у таких складних умовах баба Віра не забувала про город біля будинку.
— Працюємо із сусідом Сашком на городі, а над селом снаряди літають, — продовжує свою розповідь баба Віра. — Кажу Олександру: «Дивися, куди летить. Повз? Якщо повз, ховатися не будемо». А в нас там і огірочки, і помідори. І картоплю вже посадили. Ой, кажу сусідові, мабуть, не доведеться нам це все їсти. Так і сталося.
Баба Віра згадує, що варила суп на кухні, коли рαшиcτи почали обстрілювати Дементіївку. Один снаряд упав просто у дворі. Від вибухової хвилі розлетілися двері, і осколком жінці роздробило ногу.
— Я знепритомніла, — зізнається баба Віра. — Знепритомніла 3 травня, а 4-го прийшла до тями… вже в російському Білгороді. Так і не знаю, хто мене вивіз туди. Місяць мене лікували у лікарні, кров переливали. А потім хотіли відправити мене до табору для біженців у Ростовській області. Але мене знайшли родичі та вивезли до України. Вивезли манівцями: через Латвію, Литву та Польщу.
«Отче наш» читаю,
щоб наші солдати не гинули" Поживши у Харкові в родичів, бабуся Віра почала збиратися до рідної Дементіївки.
— Мені казали: «Куди ти поїдеш? Там же нічого немає», — згадує бабуся Віра. — Але ж це рідне!
Жінка живе у літній кухні, яка вціліла лише дивом.
— Тільки весь дах був у дірках. Як дощ ішов, то все заливало. Так я ганчірками дірки позатикала.
Село ще навіть не розмінували.
— Сапери у мене на подвір'ї все перевірили, — каже бабуся Віра. — Тут безпечно. Можу до криниці підійти. До болота ходжу однією стежкою, щоб воду для поливу брати. А мін по селу повно. Он в сусіда на городі із землі снаряди стирчать. Може, ще й не розірвалися. Я розумію, що саперам не до мене зараз. На Харківщині багато таких сіл, де люди живуть. Ті села насамперед треба розмінувати. А тут я сама. Тому й електрику не відновлюють. Їжу готую на газовому балоні. Все необхідне волонтери привозять.
Я як повернулася до села, стільки прибирати довелося. Два дні зотлілі та згнілі ганчірки спалювала. Завали сама розбирала, щоб було де жити. Ще до льоху руки не дійшли. Там же рαшиcτи спали. Матраци з усього села позносили. Мабуть, також усе вже згнило.
Баба Віра знову посадила город.
— У мене на городі 12 вирв від російських снарядів, а між ними ростуть огірки, помідори, буряк, — усміхається бабуся Віра. — А раптом хтось у гості приїде?
Віра Чорнуха зізнається, що щоночі перед сном читає молитви.
— «Отче наш» читаю, щоб наші солдати не гинули, щоби діти не страждали. А так у мене тут у принципі все є. Лише світла не вистачає.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про пожежника Миколу Зубаренка з Балаклії, який після приходу до його рідного міста росіян продовжував гасити пожежі, допомагаючи українцям пережити окупацію.
Фото «Суспільне»
