Херсон

Фоторепортаж з понівеченого Херсона та катівні

25 бер•Заборона

Документальний фотограф і викладач фотомистецтва у Харківській державній академії культури (ХДАК) Станіслав Остроус з початку повномасштабного вторгнення документує життя на Харківщині

В березні 2024 року він вперше після деокупації приїхав у рідний Херсон — місто, де живе його сім’я, і де він сам прожив 25 років. Станіслав провів там тиждень, і зараз ледь стримує сльози.

Про відвідини рідних районів Херсона, роботу волонтерського центру та новий дім для кота — у чорно-білому фоторепортажі Станіслава Остроуса для Заборони.

Тиждень в Херсоні. Тиждень знайомих, порожніх вулиць, зруйнованих будівель, майже постійних обстрілів. Я знав, що буде важко, що спогади піднімуться як хвилі, і ці хвилі затоплять мене, як після тої підірваної орками дамби. Але не приїхати я не міг. І коли побачив, що на потяг в Херсон залишився лише один квиток, уже не вагався.

Будівля вокзалу вціліла — побита уламками, забита деревʼяними щитами, але не зруйнована. Міський транспорт працює. Мій дім по вулиці Куліша, в якому я прожив 20 років, також вцілів. На подив чисте подвірʼя. Світло і вода є.

Річморвокзал «Меридіан» у Херсоні. Фото: Станіслав Остроус

Залишаю речі і їду в місто. На зупинці бачу сусідку, здоровкаюсь. Вона здивовано дивиться на мене: впізнала. Доїжджаю до парку «Херсонська фортеця» і йду в напрямку Дніпра. Понівечена телевежа, біля будівлі телерадіокомпанії «Скіфія» на перехресті стоїть поліцейський. Навколо пусто. Катерининська церква вціліла, ККЗ «Ювілейний» пошкоджено.

Йду до бібліотеки ім. Олеся Гончара, де написав свою першу дипломну роботу. Тут у невеличкій реставраційній майстерні працював колись мій друг, відомий херсонський поет Євген Яненко. Сюди я також приходив записуватись у фотоклуб «Свіжий погляд», і саме тут відбувалися перші фотовиставки. Бібліотека стоїть на високому березі Дніпра. Будівля в стилі українського модернізму сильно пошкоджена. Стіни чорні й обгорілі, вікна скрізь вибиті. Помітно, що перекриття і, мабуть, весь третій поверх знищені. Перед будівлею величезна вирва. Прохід до Дніпра перекрито колючим дротом.

Пошкоджена російськими обстрілами з лівого берега Дніпра обласна бібліотека ім. Гончара у Херсоні,
березень 2024 року. Фото: Станіслав Остроус

Мене зупиняє чоловік у формі. Чомусь його обличчя здається мені знайомим. Питає, що я тут роблю. Я намагаюсь пояснити йому, але слова застрягають в горлі. Відвертаюсь і вже не стримую сліз.

У місті тепло, перший весняний сонячний день. Майже сліпий від сонця і сліз в очах, блукаю знайомими вулицями. Навколо сліди руйнувань від обстрілів. Подекуди, як тіні, трапляються поодинокі людські фігури. На перший погляд, в місті залишились лише знедолені і зневірені, ті, кому більше немає де подітись: літні люди, маргінали, а також безпритульні тварини. Покинуті собаки бігають зграями. На фоні пустих вулиць це виглядає особливо моторошно.

Херсон, березень 2024 року. Фото: Станіслав Остроус

Нарешті мені віддзвонює знайомий волонтер Олег Дегусаров. Ми домовились про зустріч заздалегідь. Майже весь день він не відповідав на мої дзвінки. Олег — син моїх друзів, молодий хлопець, якого я знав з дитинства. Він питає, куди йому підʼїхати, і обіцяє скоро бути. За декілька хвилин біля мене з повного ходу пригальмовує чорна Toyota. За кермом той самий Олег — але я вражений різницею!

Малий хлопчик перетворився на сильного, харизматичного чоловіка. Поки ми їдемо містом, він розповідає, як жив в окупації. Постійні перевірки, підозри, побиття. Бували й світлі моменти, такі як поїздки до моря на відпочинок. Потім він виїхав і волонтерив у Запоріжжі, а в Херсон повернувся одразу після його звільнення.

Коли росіяни підірвали Каховську дамбу, він одним з перших на невеликому човні рятував потерпілих від повені. Разом з іншими волонтерами вони гребли на веслах проміж затоплених будинків, витягали з води людей і тварин, переправляли їх в безпечні місця і знову повертались.

Олег Дегусаров у своєму гаражі демонструє трофеї війни. Фото: Станіслав Остроус

Тепер Олег створив волонтерську організацію «Справжні», яка займається гуманітарною допомогою, ліквідацією наслідків обстрілів та евакуацією людей з небезпечних районів. На базі організації проводяться навчання з тактичної медицини. Мотивовані і сповнені рішучості молоді люди кожного дня під обстрілами допомагають тим, хто цього потребує. В команді працює багато іноземців з Канади, Німеччини та Норвегії.

Всі разом живуть у будинку, що належав одному з колаборантів, який втік на лівий берег Дніпра. Великий цокольний поверх будівлі дає більш-менш надійний прихисток від можливих ударів ворожої артилерії. Тут живуть і підібрані на вулиці пухнасті улюбленці. Зранку у команди збір, кава, нарада і розʼїзд по обʼєктах.

Зруйнований Антонівський міст. Фото: Станіслав Остроус

Найбільш небезпечні райони Херсона — це Острів, Нафтогавань і Антонівка. Там постійно літають рαшиcτські дрони. Хлопці працюють в засобах захисту. В бронежилетах і касках їм доводиться розбирати завали, зашивати вікна і розвозити гуманітарку. Роботи дуже багато. Повертаються втомлені, але задоволені. Ця щоденна важка праця мобілізує і дає надію. Ввечері вони збираються знову й аналізують зроблену за день роботу.

З канадським волонтером Маккензі їдемо на Острів. За мостом блокпост. Українські військові чомусь навідріз відмовляються його пропустити, мовляв, іноземцям в’їзд заборонено. Розсерджений Маккензі дзвонить Олегу і намагається українською пояснити ситуацію. Ми повертаємось до штабу «Справжніх»,

де я сідаю до автівки з Олегом, і цього разу ми проїжджаємо без перешкод.

Маккензі — волонтер з Канади у Херсоні. Фото: Станіслав Остроусов

Те, як виглядає затоплений і зруйнований обстрілами Острів, важко описати словами. Колись один з найкращих районів на березі Дніпра просто не впізнати. Вирушаємо до Нафтогавані. Їдемо швидко. День ясний, і ворожі дрони постійно облітають ці місця. Біля моста на Острів бачимо одиноку фігуру літньої жінки. Вона вивозить з подвір’я нанесене повінню будівельне сміття. Знайомимось. Вона каже, що її звати Меланія, і що вона була в Херсоні весь час. Коли відійшла велика вода, вони з чоловіком повернулись у свій дім на березі Дніпра, і тепер власними силами розчищають подвірʼя. Дім був затоплений під дах. Все, що вдалося зберегти, винесли надвір, щоб зробити ремонт у кімнатах. На їхній двір течією також прибило баржу. Навколо все занесено піском і мулом.

В сусідньому кварталі ми зупиняємось біля будинку гауляйтера Херсонщини, колаборанта Володимира Сальдо. На паркані зображений чорно-білий портрет Валерія Залужного.

Меланія, мешканка району Нафтогавань,
прибирає сміття з подвір’я власного будинку, який був затоплений. Херсон, березень 2024 року. Фото: Станіслав Остроус
Подвір’я будинку Меланії у районі Нафтогавань. Фото: Станіслав Остроус

Портрет Валерія Залужного на огорожі будинку колаборанта і гауляйтера Херсонщини Володимира Сальдо. Херсон, березень 2024 року. Фото: Станіслав Остроус

Наступного дня з командою «Справжніх» їдемо в село Благодатне. Веземо гуманітарну допомогу і буржуйки. Село майже повністю знищене — зі ста хат частково вціліли лише шість. Поки їздимо дворами, я розмовляю з місцевими, декого фотографую. Біля одного з потрощених будинків до мене вибігає мале руде кошеня і треться об ногу. Воно жадібно їсть корм з моїх рук. Поки хлопці їздять сусідніми вулицями, рудий пухнастик від мене не відходить. Назад ми їдемо вже разом.

Село Благодатне, Миколаївська область. Фото: Станіслав Остроус

Цілий тиждень Олег намагається домовитись зі своїм знайомим, який має ключі від будівлі, де окупанти тримали полонених. Нарешті для нас відкрили добре знайому мені будівлю. Раніше в ній був «Украгропромпроект» — компанія з архітектури й дизайну,

де працювала знайома художниця.

Пронумеровані двері камер у будівлі, де була катівня під час окупації Херсона. Фото: Станіслав Остроус
Напис на стіні у камері катівні. Фото: Станіслав Остроус

В самому центрі міста рαшиcτи облаштували свою катівню. На внутрішньому подвірʼї стоїть «Шкода» без коліс з літерою «Z» на дверях. Біля входу лежать мішки з піском. В кабінетах бруд і безлад, на столах — попіл від спалених документів. Спускаємось у підвал. У кутку коридору стоїть крісло. Навіть не хочеться уявляти його призначення. Двері камер пронумеровані, всередині пусто. Ті, кого тут тримали, спали на підлозі. Про їхній відчай і біль свідчать лише написи на стінах: «Боже дай сил», «Господи Боже спаси», «Моли Бога о нас». А ще запах людських тіл, змішаний з запахами сирості, плісняви, фекалій і гару, що разом утворюють сморід страху і розпачу. Ми виходимо на свіже повітря і я розумію, що ніколи в житті не забуду цей страшний підвал, хоча пробув у ньому лише декілька хвилин. А людей там тримали тижнями.

Наступного дня, забравши зі своєї квартири декілька сімейних фотографій та іграшки моїх дітей, я попрощався з командою «Справжніх», які за цей тиждень стали мені дуже близькими, і відправився на вокзал. Там з моїм новим котом Тоберморі ми без проблем пройшли перевірки і поїхали назад до Харкова.

Культура, Береза, Корма, сальдо, квартал