Херсон

Вірменський партизан з Херсонщини: історія Вігена Суакісяна

31 трв•Район.in.ua

Під час повномасштабного вторгнення Тетяна Суакісян з Князівки Херсонської області втратила чоловіка Вігена Він – етнічний вірменин, але завжди вважав своєю батьківщиною Україну Відправився захищати рідну землю в АТО, потім – партизанив у 2022-му під час окупації правобережжя. Разом з дружиною виховав чотирьох дітей – по двоє доньок і синів.

Віген дочекався деокупації свого села, але загинув під час випасу худоби – своєї та земляків. Це – його історія у спогадах дружини Тетяни.

Віген Суакісян під час АТО / Фото з родинного архіву «Сподобались один одному, з пів року зустрічалися, і поженилися» Я у Князівці народилася, тут мій дім, батьки мої жили. А потім в Херсоні вчилася і працювала. Там познайомилася вже з Вігеном. Він працював на комбайновому заводі, а я – на швейній фабриці «Більшовичка». Гуртожитки поряд були, так і познайомилися.

Сподобались один одному, десь, може, з пів року зустрічалися, і поженилися. Ми одразу проживали в Херсоні. Потім приїхали, жили тут в сусідньому селі, Тополиному

Тетяна і Віген / Фото з родинного архівуТам у нас двоє дівчат народилися.

Це у 84-му і в 86-му році. А потім поїхали до Вірменії. Уже меншій дочці було роки три, як ми виїхали. Там ми проживали біля його батьків. У нас там два народилося сина.

Тобто я звідси, і дівчата народилися тут. А Віген з Вірменії, і там вже хлопці народилися. Один у 90-му році, другий у 94-му.

Мій батько помер, ми повернулися на Херсонщину і залишилися тут, у цьому селі жити.

Раніше працювали в колгоспі, на полях, прополка в нас була: рядки, подсолнухи, буряк, помідори. А потім роботи не стало, колгоспи розформували і я сиділа вдома в основному.

У нас раніше за селом ставок був, туди їздили на природу, проводили час, шашлик робили.

Ми коров держали: три телиці в нас було, чотири бичка і багато маленьких телят. Коли війна почалася, Віген забрав усю худобу і погнав у степ. Він там держав їх у загоні і пас.

Розбите село Князівка / Фото Андрія Сокова «Я піду замість хлопців у армію» Віген з 2014 року, коли сидів перед телевізором, усе дивився новості, постійно новості. У нього тільки новості були на умі. І він каже: той старший син, у нього епілептичні приступи,

він не служив в армії. І в меншого сина друга група інвалідності – важка розумова відсталість і легка імбецильність. То Віген каже, хлопці не йдуть в армію, не служать, піду я замість них.

І в 2015-му році він пішов, підписав контракт. Він у Донецьку був. Два з половиною роки провів на сході. Получив учасника АТО, дві медалі в нього є. А у 2022-му з села не захотів виїжджати. Казав, я знаю, що наші прийдуть.

Посвідчення Вігена Суакісяня / Фото з родинного архіву «Два тижні руські були в селі» До того, поки не почалася війна, чутки тут про це не ходили. 9 лютого ми з сином їздили в Херсон, пройшли останній раз перекомісію по його інвалідності. Йому поставили другу групу довічно, і приїхали додому.

Як усе почалося 24 лютого, то не було у нас вибухів. Два тижні руські були в селі. Я навіть не пам'ятаю, якого числа вони зайшли. Приблизно середина березня плюс-мінус. Вони в нас якось мало були, тому ми якось спокійно прожили.

Не чула, щоб у нас людей сильно забирали. Але у нас інше сталося: моєї доньки чоловік ввечері вийшов з дому і пропав безвісти. До цих пір не знаємо,

де він і що він.

У них дорослі діти. Донька подавала запроси кругом, не знаю, відповіді немає поки. Ніхто його не бачив, ніхто не знає, де він.

Як тільки наші руських вигнали, вони почали стріляти по селу. Два прильоти було в дім сина, на сусідній вулиці. Він був у Польщі, а зараз приїхав, теж тут, ремонтує будинок свій.

Тетяна Суакісян / Фото Андрія Сокова «Вони мені казали: дід, залишайся з нами» Ми, коли руські тут були, зібрали Вігена форми в мішки і заховали на горище, щоб вдруг, буде обшук, не знайшли. І коли вже наші хлопці підходили до села, а руські збиралися тікати, у той вечір він пішов біля клуба, забрав одного з окупантів.

Він десь спав п'яний і проспав, коли усі тікали. Віген відняв у нього снайперку, винтовку таку. Забрав у ворога, автомат, і в нього була така труба, вони стріляють, на плечі кладуть і стріляють. Я не знаю, як воно називається, РПГ, чи як. Він зібрав ось всі ці речі, і потім вечором, коли стемніло, Віген забрав того ДНРівця.

Віген відвів його аж під Шестерню, туди, до наших хлопців. А у наших окопи були, блокпости.

А потім прийшов уночі мовчки.

Уже коли наші хлопці зайшли в село, він каже, я знав, що вони прийдуть. Вони мені казали: дід, залишайся з нами, ми будемо завтра утром у вашому селі.

А він каже: ні, в мене там жінка, діти, внуки, я не залишуся. І прийшов додому. А нам нічого не сказав, партизан був.

Наші, як зайшли в село, то ми їм лопати повіддавали всі, що в нас були. Вони окопи рили, бліндажі робили.

«Ми вже якось привикли, що стріляють» Коли обстрілювали, ми в підвал ховалися. Такого тут в будинку укриття немає, ми через два дома ходимо, до сусідів, там здоровий підвал.

Іноді там і спали в підвалі. Кроваті поставили там, і так ночували. Тому що такі обстріли були, тільки лягаєш спати ввечері, тільки починаєш засинати, а вони починають стріляти. Так ми тоді збиралися і тікали в підвал.

Одного разу «Градами» був обстріл, і приліт до нас був – по полісаднику. То тоді вікна повилітали всі і задня стіна теж відійшла. У нас газу в той час вже не було, я стояла біля плити, кипятила молоко. Син сидів тут на дивані, а чоловік там в тій кімнаті перед вікном сидів, голився.

І саме у цей момент прильот стався.

Віген у мене такий шустрий був, він бігом під вікнами упав. Якби він не впав, воно б, може, зачепило його, тому що осколком пролетіло і аж в стіну попало.

Ми вже якось привикли, що стріляють. Як переставали, ми виходили на вулицю, дивилися де які пошкодження. То ми вікна позабивали пльонкою всі, там фронтон зібрали теж, забивали з сином вдвох. Ми робили трошки ремонту, щоб можна було залишатися тут хоч трохи часу жити.

А другий раз теж «Град» був, то вже чоловік у степу був, а ми з сином – вдома. То ми заховалися за стіною. Син же не хотів виїжджати, каже, мам, я не поїду, батько не їде, і я не поїду. А потім вже другий раз, коли вдарили по селу, він каже, мам, поїхали. Так ми поїхали до доньки в Запоріжжя.

«Нам сказали, що він загинув» 11 травня 2022 року я Вігену ще дзвонила, наступного дня вже не могла додзвонитися. А потім ми вже дзвонили, і нам сказали, що він загинув…

Він пас скот в степу, кожного ранку вигоняв їх. Попасе, а потім їде в село. Тут теж були кури, свині, качки – от сусідів усі зібралися сюди, і він кормив їх, собак сусідських ходив кормив.

А потім їхав знову туди. Мабуть, і того разу. Казали, що росіяни в степу щось замінували.

Нагороди Вігена Суакісяна / Фото Андрія СоковаПодробиці взнали зовсім випадково. Донька Сусанна познайомилася з військовим хлопцем в Запоріжжі, у тому ж будинку, де вона проживає, тільки вищим етажом. Він сказав, що в той момент, коли освободили Князівку, я був у селі. І каже, я вивозив тут армяна, двохсотого, гражданського.

А донька моя заплакала, каже, це мій батько. От незнайомі люди, але так вони між собою розговорилися. Каже, я вивозив його в Шестерню.

Інша моя донька Валя, одна в Кривому Розі тоді була з дітками, то вона сюди приїжджала з племінником моїм на впізнання. 13 травня написали дату смерті.

Ми всі приїхали в Кривий Ріг, там похоронне бюро, ми найняли теж людей, машину, вони труну заказали. Ми хоронили Вігена за Шестерньою, там в степу є Петриківське кладбище. А коли восени вже Високопілля освободили, приїхали сюди, у Князівку. Я взяла дозвіл, і ми перехоронили його тут в Князівці.

«Ми постійно його згадуємо» Усі малі внуки добре пам’ятають Вігена. Коли ми збираємося в родинному колі, постійно його згадуємо.

У нас всі спогади приємні, ми якось жили з ним і в Херсоні, і тут увесь час дружно. З дітьми Віген розмовляв по-вірменськи, вони знають всі, і я знаю вірменську, не забуваю. І навіть онуки так трошки, некоторі слова знають, стараюся теж учити їх.

Трактор же ж він купляв, оформив на старшого сина. На тракторі їздив, городи теж обробляв, людям допомагав. Віген йшов, завжди допомагав, всі сусіди знають його, всі добре до нього відносилися.

Тетяна з нагородами Вігена / Фото Андрія Сокова

град, блокпост, Роза, Окіп, газ

Читайте ще