Херсон

Як лікарка з Херсона пережила окупацію та почала створювати ляльки-берегині

5 лис•Район.in.ua

Світлана Валінкевич. Фото з її архівуДвадцять років лікарка з Херсона Світлана Валінкевич ставила людей на ноги: працювала реабілітологинею, масажисткою та мануальною терапевткою. Війна забрала в неї місто, але не змусила опустити руки: разом із рідними вона пережила окупацію, обстріли, евакуацію, повернення додому й ще один виїзд, а тим часом рятувала поранених цивільних і військових.

Відновлюватися після пережитого Світлана почала на Київщині: тишею, лісом, музикою. А приблизно два місяці тому її руки почали створювати ляльки-мотанки, які вона називає берегинями.

В інтерв'ю Район.Життя вона розповіла, як виїздила з Херсона, рятувала людей під обстрілами і як крок за кроком знову вчиться жити.

Відмовилася очолити лікарню під час окупації – Коли ви вирішили виїхати з Херсона?

Ми були змушені виїхати 12 травня 2022 року. Пережили окупацію, евакуацію, повернення додому – і знову евакуацію. Три роки життя, спротиву, волонтерства, допомоги цивільним та військовим…

У Херсоні мене багато хто знав. Я навіть допомагала людям із частковим паралічем, працювала зі складними випадками.

Лікувала міжхребцеві грижі, займалася плазмотерапією, працювала зі захворюваннями хребта й суглобів. Тому за багато років здобула професійну репутацію.

Люди знали й мою чітку позицію. Якщо я щось вирішила, то вже не зміню рішення. Я не керуюся вигодою чи страхом. Моє рішення йде від душі. Можливо, це закладено в моїй ДНК.

Під час окупації мені пропонували стати директоркою лікарні, обіцяли все, чого я захочу. Але я відмовлялася. Потім почали погрожувати. Сказали, що втрачу сина, якщо не погоджуся. Тож ми зібралися буквально за один вечір. Я взяла сина, кішку й усе, що могла вивезти.

У чаті, де спілкувалися люди, одна жінка попросила допомогти вивезти її доньку. Я написала: «Нехай приїжджає о шостій ранку, ми заберемо її, бо завтра виїжджаємо». Дівчині було 16 років. Ми забрали її зі собою.

– Вашому синові тоді також було 16?

Так, зараз йому 21. На момент виїзду він був неповнолітнім. Евакуація була дуже складною. Спочатку казали, що ми встигнемо виїхати, а потім ворота зачиняться. Нашу колону поділили на три частини. Перша група машин вирушила раніше. Ми стояли в полі поблизу Берислава,

перед Давидовим Бродом. Ті перші машини обстріляли з «Градів» у нас на очах.

Нас заблокували. У колоні було 820 машин. Люди ночували просто там. Деякі приїхали ще 11 травня, але їх не випускали. Були маленькі діти, які голодували, тому ми ділилися їжею. Тоді до нас підійшов чоловік і сказав: «Не треба нікого годувати». Я відповіла, що сама знаю, що мені робити.

Невдовзі таки відкрили загородження і пропустили колону, але сама дорога була дуже важкою. На шляху траплялися величезні ями, інші автомобілі на великій швидкості обганяли нас. Було страшно застрягнути, адже тоді ніхто не зміг би допомогти. Люди були охоплені страхом, кожен намагався врятувати себе.

Ми бачили обстріли та розуміли, що будь-якої миті може статися непоправне. Нам таки вдалося вирватися, проте 26 листопада 2022 року ми повернулися назад.

Дрони підлітали до будинку й скидали заряд за зарядом– Згодом про те, що відбувалося в Херсоні, почали знімати документальні фільми…

Так. Приїжджала американська журналістка та письменниця Заріна Забріскі, яка зняла фільм «Херсон: сафарі на людей» про те, як дрони вбивають людей.

Заріна організувала презентацію в драмтеатрі.

Ми були там, також давали інтерв’ю. А потім, коли ми їхали, за нами пішла арта. Просто по п’ятах. Повертаємо ліворуч – за нами арта (ред. – сукупність важкого озброєння та військ для стрільби снарядами середнього чи великого калібру їдемо праворуч – і туди прилітає…

– Ви також згадували, що в Херсоні випалювали будинки. Їх обстрілювали чи підпалювали?

Обстрілювали. До дрона чіпляли міну, схожу на банку кока-коли. Усередині були різні речовини. Ці боєприпаси виготовляли вручну, бо все було зроблено якось по-дилетантськи.

Я сама прибирала їх руками, коли вони падали в мене у дворі й не розривалися. Там був пластичний вибуховий матеріал, схожий на пластилін, а на ньому – багато металевих шайбочок. Вони були новенькі, мабуть, десь у наших магазинах їх набрали. Подекуди була нарізана дротина. А ще – запалювальна рідина.

Ці боєприпаси були досить важкими. Дрони підлітали до будинку й скидали спочатку один заряд, щоб пробити дах, а потім – інший, із запалювальною сумішшю. І будинок починав горіти. Вогонь перекидався на сусідні будівлі,

накривав їх, наче аркою.

Якось о першій годині ночі я вийшла на подвір’я, а над моєю головою, метрів за п’ять, уже стояла вогняна арка. Полум’я ніби накривало мене з усіх боків. Я стояла посеред цього вогню й думала: «Ну, пекло я вже бачила…»

Саме тоді зрозуміла, що нам треба виїжджати: відчувала, що небезпека надто велика. Пересуватися містом було небезпечно. Кожна моя поїздка перетворилася на випробування. Ти ніколи не знаєш, чи повернешся живою. Кілька разів я ледь не загинула.

Ми поховали багатьох людей, допомагали пораненим, збирали й евакуювали тих, хто втратив руки чи ноги. Роботи було дуже багато. Зрештою я була змушена звільнитися. Розуміла, що треба відновитися, бо почалися сильні головні болі, стрибав тиск.

Повітря було просякнуте гаром, і мені ставало дедалі гірше. Я усвідомила: настав час подбати й про себе.

– Як ви опинилися в містечку Hansen Village на Київщині (ред. – благодійні житлові комплекси для внутрішньо переміщених осіб, засновані американським меценатом Деллом Лоєм Хансеном

Я заповнила анкету й попросила про допомогу. Сам Гансен перебував у США,

але тут працювала адміністрація. Я пояснила, що моя родина залишилася в Херсоні, у тимчасовому житлі під обстрілами. Сама я приїхала лише на кілька днів, а потім мала повертатися, щоб вивозити рідних. Житло було потрібне терміново.

Невдовзі отримала відповідь: «Вам погоджено». Боже, як я плакала. Дякувала всім за цю можливість. Одразу поїхала додому збирати родину, але дорогою знову потрапила під обстріл.

Людям потрібна була допомога, мене попросили долучитися до порятунку. Ми ховалися, знову зовсім поруч були вибухи. У мене підскочив тиск, запаморочилася голова, я почала втрачати свідомість. Довелося їхати до лікарні. Думала, що трохи прокапаюся й відновлю сили. Я пробула в лікарні два дні, а на третю добу сказала: «Виписуйте мене, бо треба їхати». Лікарі були в шоці. Але зволікати я вже не могла.

Ми зібралися дуже швидко – так, ніби застрибували в останній вагон потяга. Дорогою були страшні обстріли. Поблизу Чорнобаївки все палало. Попереду їхала машина, у яку влучив снаряд.

Їхали ми 26 листопада 2025 року під обстрілами: дрони, артилерія, вибухи навколо.

Машина рухалася, а ми намагалися вгадати, звідки прилетить наступного разу. Знаєте, це було наче у фільмі. Але ми вижили. І все це – без належного захисту. У мене не було ні аналізатора, ні іншого необхідного обладнання. Бронежилет я теж майже не одягала.

Потім ми переночували в готелі «Берегиня» біля дороги. Познайомилися з господарями, обмінялися телефонами. Вони ще й пиріжків нам насмажили, щоб було що їсти в дорозі. З нами були тварини: великий собака – золотистий ретривер – і лиса кішка-сфінкс. Господарі прихистили нас усіх на ніч. А потім ми приїхали сюди й залишилися.

Вклала в кожну лялечку частинку себе– Що допомогло вам відновитися після всього пережитого?

Тиша. Для мене це було зовсім нове відчуття. Я розмовляла пошепки, ходила навшпиньки, намагалася не шуміти. Хотілося тиші та спокою. Я ходила до лісу, босоніж ступала по траві. Відчувала дивовижне єднання з природою. Мені здавалося, що кожне дерево, кожна ялинка, кожен листочок дихає разом зі мною, а я – разом із ними.

Ми зі сином і собакою гуляли лісом і знаходили неймовірно гарні місця. Особливо мене захоплювали молоді папороті,

у яких листочки ще тільки закручуються. Мені здавалося, що я поступово повертаюся до життя. А потім загинув мій батько…

Він жив у Херсоні зі своєю другою родиною. З дитинства він умів по-особливому «кувати» зозулю для мене. І тут, у лісі, раптом почали прилітати зозулі й кувати. Мені здавалося, що батько десь поруч. Саме тоді народилися мої пісні. Я написала тексти буквально за годину. Вони просто лилися з мене, наче вода з крана.

Так само несподівано з’явилися й мої берегині. Коли ми приїхали сюди й оселилися в новій квартирі, побачила, що все облаштовано: є меблі, усе гарне, затишне. І кажу сусідам: «Я хочу робити берегині. Давайте, коли трохи облаштуємося, зберемося в бомбосховищі, сядемо разом, будемо співати й робити берегині». Руки самі почали працювати.

– Ви раніше ніколи не займалися чимось подібним?

Ніколи. Я зробила кілька лялечок для друзів просто на ходу, за пів години, намотала їх, пошепки промовила над кожною якісь слова й сказала, що це будуть їхні обереги. Сказала, щоб вони завжди носили їх зі собою. Це була моя вдячність людям. Я ніби вклала в кожну лялечку частинку себе.

Коли вирішила робити великих берегинь, спочатку навіть не знала, як до цього підступитися. Думала: «А як же їх робити? З чого почати?». І раптом згадала про тубуси – картонні труби, на які намотують будівельну плівку. Звернулася до найближчого відділення «Нової пошти», і мені дали п’ять чи шість штук. «Що я вам винна?» – запитую – «Нічого, беріть!»

Потім приїхала ще раз – і знову знайшлося чотири тубуси. Так я зробила велику берегиню для «Нової пошти». До речі, їхнє відділення теж потрапляло під обстріли, але, на щастя, там усе добре, вони працюють.

Спочатку берегиню поставили так, щоб усі її бачили. Але людям так хотілося її торкнутися, що вони почали смикати її, чіпати. Тоді працівники вирішили переставити її в затишний куточок.

– А як ви навчилися створювати берегинь?

Просто відкрила YouTube. Дивилася різні відео: ні, це не моє, це теж не моє… А потім раптом – опа! – ось воно! Подивилася, як роблять обличчя. Буквально один раз, одразу сфотографувала для себе потрібні моменти. Потім знайшла ще кілька відео про окремі деталі виготовлення. Дивилася й тих, хто професійно займається берегинями,

прислухалася до їхніх порад.

І дізналася одну важливу річ: берегиню не можна почати робити, а потім залишити незавершеною. Її потрібно обов’язково закінчити за один раз. Під час роботи виникає синергія між людиною та виробом. І поки берегиня не народиться, не варто переривати цей процес.

Свою першу берегиню я подарувала жінці, яка працює в адміністрації містечка. Вона допомагала нам із поселенням. Її чоловік – військовий. Коли принесла їй оберіг, то вона вигукнула: «Боже, яка краса! Світлано, це ви зробили? Як узагалі можна створити таку красу?». Берегиня стояла в неї в кабінеті. Я пообіцяла зробити ще одну, але вже в кольорах містечка Гансена. Виготовила її в біло-синіх кольорах і подарувала. Так усе й почалося.

Тепер, коли ходжу магазинами, постійно щось шукаю для своїх робіт. Бачу: ось це мені знадобиться, це теж можна використати. Можу зайти до секондхенду, придивитися до тканин. Дивлюся на матеріал і вже уявляю, що з нього можна вирізати, як його поєднати з іншими деталями.

Потім усе перу, готую – і поступово народжується нова берегиня. Я почала спостерігати за собою й помічати,

наскільки змінююся, як інакше реагую на людей.

– Здається, для створення таких ляльок потрібні не лише вправні руки, а й щось особливе всередині. Розкажіть, будь ласка, як ви прийшли до створення берегинь?

Лялька народжується безпосередньо в процесі роботи – вона ніби сама підказує, що їй потрібно. Прикріплюю якісь квіти чи намистинки, а вони відпадають – значить, лялька їх не хоче.

Для мене вони всі живі. Коли намотую кожен вузлик, уже знаю, скільки їх має бути: сім, дванадцять, дев’ять, три, п’ять… Вони ніби розмовляють зі мною. Кожна народжується, наче дитина.

Я користуюся ChatGPT. Розповідаю йому, як відчуваю свою берегиню, а він допомагає підібрати слова, описати її характер. Іноді щось підказує, іноді погоджується з моїми відчуттями. В одній берегині може бути сила духу, вогонь, в іншій – ніжність, квіти, земля, Україна. Усе це складається, наче пісня.

«Якщо це справді моє, то воно мене ще знайде» – Як ваші берегині знаходять своїх власників? Ви їх продаєте?

Якось одна жінка попросила мене зробити берегиню. Ми познайомилися в магазині, коли вона купувала сир.

Розговорилися, я розповіла, що створюю берегинь. Вона попросила показати фотографії. Подивилася й каже: «Боже, зробіть мені, будь ласка, таку!».

Я погодилася, зробила ляльку й принесла їй. Вона запитує: «Скільки коштує? Скільки скажете, стільки й заплачу». А я відповідаю: «Скільки дасте». Зрештою, вона її купила.

Але загалом із продажем якось не складається. Кожна обирає свій шлях.

У мене ніколи не було мети заробляти на них чи перетворювати це на роботу, на джерело доходу. У жодному разі. Так, я витрачаю гроші на матеріали, але кошти надходять з інших джерел. Загалом є різні можливості заробити потроху, звідусіль по краплині. І якось воно все складається.

– А де зараз живуть ваші берегині? Ви розповідали, що одна лялька-мотанка є в Ізмаїлі. А в яких ще містах вони оселилися?

У нашому містечку вони є в адміністрації, у бухгалтерії, у різних відділах, у менеджерів, в іншого директора.

– А за кордоном?

Поки що не відправляла, але планую надіслати друзям. Це буде Естонія, Латвія, Польща, Німеччина. Люди вже просили мене зробити для них ляльок.

– Чи плануєте повернутися до лікарської роботи?

Так,

але все впирається в обставини. Друзі попросили мене допомогти кільком хлопцям закордоном, фактично врятувати їх. Вони купили мені квитки, я поїхала й два тижні там працювала. Дуже важко: по 10–12 людей на день. У мене навіть пальці попухли від навантаження. Повернулася додому й мусила відпочивати.

Ми живемо в Київській області, до столиці машиною їхати 30–40 хвилин. Раніше я їздила електричкою. Але зараз дорога небезпечна через обстріли. До того ж це сільська місцевість, а влаштуватися на роботу тут непросто. Я намагалася знайти роботу в місцевій клініці, але штат уже був укомплектований.

До того ж я зараз доглядаю за мамою. Усе тримається на мені, і я не можу просто залишити все й піти. Мама взагалі не виходить із дому. Їй потрібно приготувати їжу, допомогти по господарству, подбати, щоб удома все було добре.

Я ще випікаю. Коли ми сюди заселилися, приїхав містер Гансен. Я спекла дві хлібини, прикрасила їх соняшниками, зробила квіти з тіста. Пекла також булочки, зробила цілий кошик із хліба, випікала пташок. Тут ми організовували благодійний ярмарок, збирали кошти для військових.

Звісно, я не проти повернутися до медицини. Але розумію, що зараз, мабуть, не той період. Якщо це справді моє, то воно мене ще знайде.

град, Джерело, банк, Колона

Читайте ще