У тимчасово окупованих Олешках на Херсонщині 75-річний Олександр Сердюков був змушений міняти курячі яйця на борошно та пшеницю, щоб мати що їсти. Коли в місті перестали працювати магазини, люди, за його словами, почали їсти траву, а за продуктами доводилося ходити під загрозою російських дронів. Чоловік довго не наважувався виїхати з міста через стан здоров’я дружини та заміновані дороги. Як подружжю вдалося вибратися з тимчасово окупованих Олешків та що допомогло їм пережити голод — у матеріалі Суспільне Чернівці, пише agronews.ua.
«Люди їли траву, щоб вижити»Олександр Сердюков розповідає, що спочатку в Олешках ще працював центральний ринок, де місцеві жителі могли купувати продукти. Згодом ринок згорів, а магазини один за одним припинили роботу. Через це людям ставало дедалі складніше знаходити їжу.
«Останні пів року залишилося два магазини, але вони не працювали, бо машини, які привозили продукти, підірвалися. І тоді виникла ситуація з голодом. Люди доїдали останні крихти, які в них залишалися. А навесні та влітку почали харчуватися травою. Їли траву, щоб вижити»,
— розповідає Олександр.
Найскладніше, за словами чоловіка, було людям, які жили у багатоповерхівках, особливо літнім. Вони не завжди могли вийти з дому, щоб знайти їжу.
«Ті люди, які жили в багатоповерхових будинках, дуже сильно постраждали. Багато хто загинув, можливо, від голоду. Особливо літні люди, які не могли виходити. А ми жили в будинку. У нас був невеликий шматок землі, і ми, хоч це була нелегка праця, все одно намагалися щось посадити. Я трохи картоплі посадив. Тим, у кого були приватні будинки, було трохи легше», — каже чоловік.
Ще на початку повномасштабного вторгнення Олександр купив 12 курчат. Каже, що раніше завжди тримав курей, але вирішив придбати молодих, щоб мати яйця. Згодом саме вони допомогли подружжю отримувати інші продукти.
«Я одразу збагнув, що потрібно купити молодих курчат — вони врятували нас. Вони несли яйця, і в мене іноді з’являлася можливість обміняти їх на щось. Навіть оголошення були: хтось писав, що поміняє борошно чи пшеницю на яйця. Я підходив, і таким чином ми трималися», — пригадує Олександр.
За його словами, пошук їжі став щоденним завданням.
Люди ходили до майданчика біля лікарні, де намагалися щось купити. Навесні там переважно продавали зелень.
«У нас зранку було єдине завдання — встати й піти знайти десь шматок хліба. Оце з сьомої до восьмої години ранку: десять разів сходиш — на десятий щось знайдеш чи поміняєш», — говорить чоловік.
«Мене відкинуло вибуховою хвилею, але я залишився живим»Олександр розповідає, що пересуватися Олешками було небезпечно через обстріли, дрони та міни. За його словами, люди гинули, коли виходили по продукти.
«Ми з сусідом якраз прийшли по їжу, коли налетіла купа дронів. Звідки — самі не пам’ятаємо. Сусіда вбило на місці, уламок влучив у голову. Мене відкинуло вибуховою хвилею й усе на мені згоріло, але я залишився живим. Того дня там загинуло дуже багато людей. Вони навіть не встигли нічого купити», — пригадує Олександр.
За словами чоловіка, у місті також постійно горіли будинки через обстріли. Люди, які втрачали житло, переселялися в оселі тих, хто раніше виїхав.
«Рідко коли день минав, щоб не загорівся будинок. Раз — і будинку немає. Люди вибігали, хто живий залишився,
і переходили в ті будинки, які інші покинули. І ось так вони ходили з будинку в будинок», — розповідає чоловік.
Пересуватися містом було небезпечно не лише через обстріли. За словами чоловіка, російські військові спочатку відбирали в людей легкові авто. Згодом транспорт почали знищувати дрони.
«Маленькі машини в нас усіх відбирали. Тільки з’являться — підходять з автоматом: “Виходь”. Сідали на ту машину й їхали. Потім з’явилися дрони. Вони почали без розбору знищувати всі машини. Будь-який транспорт, який їде, незалежно від того, хто там усередині сидить, знищувався», — каже чоловік.
Тому, за його словами, протягом останнього року люди пересувалися переважно велосипедами. На них перевозили те, що вдавалося дістати. Однак і це не гарантувало безпеки.
Олександр каже, що дороги навколо міста були заміновані. Попри це, жителі намагалися пішки вибратися з Олешків. За його словами, частина людей, які намагалися виїхати або знайти продукти, підривалася на мінах.
«Тіла людей розривали вовки, собаки; вони гнили. Але не було такої організації, щоб узяти й привезти до лікарні.
А тих людей у місті, хто наступив на «пелюстку», кому відірвало руки, ногу чи голову — їх усіх у чорний мішок і в лікарні складали як дрова. У морзі складали, там стояв страшний запах», — каже чоловік.
«Ми із собачками ділилися шматком хліба»Попри нестачу їжі, Олександр із дружиною намагалися годувати своїх собак.
«Намагалися ділити шматок хліба із двома маленькими собаками. Але потім один загинув від пострілу російського солдата. Собачка була маленька, сиділа на прив’язі й загавкала. Один із них перехилився через паркан, витягнув гвинтівку й застрелив її. Ми не вийшли, бо боялися, що наступна куля буде наша», — розповідає чоловік.

«Більше такого шансу не буде»Олександр із дружиною тривалий час не наважувалися залишити Олешки. Чоловік каже, що вони не хотіли покидати власний будинок, а самостійна дорога була надто складною.
«Ми вже не молоді й не такі здорові, щоб пересуватися на великі відстані. У мене проблеми з тиском, а в дружини стоїть кардіостимулятор. Їй дуже складно пересуватися. Люди, які приїжджали, казали: там трупи лежать уздовж доріг, уже чорні.
Після цієї розповіді я сказав, що нікуди не поїду. У мене й фізичних можливостей не було, щоб виїхати на 20–30 кілометрів і десь там щось купити. Це нереально було», — каже Олександр.
Про можливість організованої евакуації чоловікові повідомила донька. Спочатку він не повірив, що з міста можна буде виїхати.
«Я першого дня відповів, що не вірю. Потім почав виходити на вулицю, радитися з людьми. І десь за три дні я вирішив. Сказав дружині, що треба їхати, бо більше такого шансу не буде», — пригадує чоловік.
За словами Олександра, коли під час евакуації подружжя побачило на площі автобуси та військових, з’явилася надія, що дорогу розмінували. До цього, за словами Олександра, вибухи лунали цілодобово.
«Нас везли й автобусами, і літаками. Усюди зустрічали, давали притулок і харчування. Годували безкоштовно. У лікарні ми були вісім днів, мали триразове харчування. Якщо в дружини підскакував тиск чи в мене, ми одразу зверталися до лікарів. Вони були поруч, приходили й надавали допомогу», — розповідає Олександр.
Після евакуації Олександр із дружиною оселилися в безпечному місці у Чернівцях.
Чоловік каже, що планує жити з донькою.
«У нас сильно підірване здоров’я, і зараз дочка допомагає його хоч якось відновити. Через погане харчування та постійні стреси ми дуже ослаблені. Купити квартиру чи будинок у нас немає можливості. Сподіваємося на дочку, що вона нам допоможе», — говорить чоловік.
Олександр каже, що жителі Олешків тривалий час залишалися у своїх домівках, бо сподівалися пережити окупацію. Однак через нестачу їжі та небезпеку пересування виживати ставало дедалі складніше.
«Усі люди в Олешках жили надією на краще. Там люди завжди заробляли собі на життя власною працею. Вирощували картоплю — там тепло, усе росте. Тому вони й не хотіли виїжджати звідти, бо знали, що виживуть. Їх тільки не вбий — і вони виживуть. А от коли вже влаштували блокаду, тоді можливості вижити просто не стало», — говорить Олександр.