Зокрема, ділимося історією херсонки Ольги Цілинко:
«ХРОНІКИ ЗАТОПЛЕНИЦІ...
ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ...
Висновок дня: Вижити в нашій системі можна лише якщо не маєш нервової системи від слова ВЗАГАЛІ.
Зранку ми поїхали до Дніпровської поліції за документом, який потрібно здати в міграційну службу для оформлення нового папорту замість втраченого. Но воротах стояв молодий поліцейський, який на всі запитання відповідав:
- Зараз вийдуть і пояснять. Я тільки охороняю.
+/- раз на півгодини виходили два більш важні співробітники і виносили людяк по 2-3 Витяги. У кожного з них був свій профіль: один "по затоплениках", другий "по прильотах". Люди стояли з ранку і ми з ними до 13 години. Кожного разу на моє запитання про те, що нам робити, бо ми через втрату паспорта, ці поліцейські відповідали:
- Зараз взнаю.
Ну і взнав. Сказав мені:
- Через 30 днів приходьте за своєю відповіддю.
Мій шок:
- Які 30 днів? Я щодня щось оформлюю і мені весь час потрібні документи!
- Нічого не знаю. За законом 30 днів.
Гаразд. Телефоную на 102 і залишаю скаргу. Через півгодини мені зателефонували та сказали в наступний понеділок прийти за тим клятим папірцем.
Далі...
Вивчила я наглядну інструкцію що мені робити щоб щось і далі робити із різними оформленнями та дійшла висновку що без славнозвісної адміністративної комісії нікуди я не рушу. Приїхала до Корабельної ради. Людоньки... я не знаю якими словами це назвати... Старенькі на ходунках, на милицях, хтось недочуває, хтось недобачає, хтось не розуміє... в одному місці в один час десятки людей, душі яких поглинуло одне горе.
Я зрозуміла що якщо я в цей натовп вступлю, то "загину". Пішла я іншим шляхом: написала заяву на Корабельну райраду, додала копії всіх необхідних документів, прорвалася скрізь оборону на вході в будівлю і пішла реєструвати свою заяву. Я не дуже розуміюся на законах, та знаю що маю право подавати заяви в письмовому вигляді. Почала шукати куди ж мені податися. На годиннику було 13.40: обідня перерва закінчилася ще о 13 годині. Приймальня Голови була зачинена. Постояла, почекала та й пішла далі. Знайшла інтуітивно кабінет де керують апаратом виконкому. Звідти мене направили в чарівний кабінет 203. Прийшла. Пусто. В суміжному кабінеті співробітниця сказала що та пані, яка приймає заяви, пішла на обід. А не вчасно, бо не могла піти у відведені години (а тепер скажіть мені, хто в це повірив?)
Постояла. Почекала. Прийшла співробітниця і почалося:
- А чому до мене? Там для вас працює 102 кабінет.
- Я не можу подати документи в 102 кабінет, тому що там черга на тиждень наперед, а я на відміну від бабусів/дідусів в черзі, працюю. І я знаю що маю право подати заяву, навіть, в електронному вигляді. Мені так зробити?
Далі, майже, дослівно:
- Дайте мені поїсти.
- Ви ж були на обіді?
- Я тут з вами, взагалі, скоро забуду що таке їсти! З 5-ї ранку працюю ( ще раз хтось в це вірить?)
- Я не винна в тому, що у вас так організована робота.
- От попрацюйте і свою організуйте!
- Так моя організована. Хоча і без обідів.
- Де ж це така організована робота?
- Я - Голова громадської організації і до своїх людей ставлюся з повагою.
- ГО РИНОК, поприходили і командують тут.
- Ви не маєте права так зі мною розмовляти. Ви зобов'язані прийняти мою заяву.
- Так Вам довше буде все.
- Я цей факт приймаю. Але так точно БУДЕ!
Не шановна після такого діалогу чиновниця написала на моїй заяві резолюцію і я звільнила її від своєї присутності.
Мені цікаво: де оце чиновницьке кодло було в окупації? Насправді, я знаю що люди, які пережили окупаці., так себе не поводять. Ми навчилися цінити один одного та допомагати одне одному. А ці космонавти, таке враження що десь в літаргічний сон впали 23 лютого 2022 року і після звільнення повповзали в свої кабінети в тому самому стані, в якому позасинали. Чи то ми настільки оголилися цією війною що там боляче все сприймаємо?
Таточко мене називав "Людина без шкіри" настільки я чуттєвво все сприймаю.
Але залишилася загадка дня, на яку не маю відповіді: Як я втрималася з цією маНдам з кабінету 203???
Дякую всім та кожному, за кого тримається наша родина!!!
5354 3210 6910 5816
Ольга Цілинко»
