Київ

Висотки, затори, шум: чому міське середовище Києва змушує людей постійно дратуватися?

27 трв•Texty.org.ua

Я ніколи не знала, що так жити неправильно, що життя в місті може бути зовсім іншим і що дизайн міста безпосередньо впливає на благополуччя людей. Лише коли почала подорожувати, зрозуміла, що жити в місті можна і без величезного стресу.

У цій колонці я аналізую, що не так із Києвом і чому міське середовище столиці змушує людей постійно нервуватися.

ТисняваЗазвичай на роботу з дому і навпаки я їжджу на метро й дуже давно не подорожувала автобусом чи маршруткою в годину пік. Я стратегічно вибирала своє житло біля метро, хоча підземка, як показало неочікуване закриття шести станцій метро на синій гілці, — це теж не панацея в Києві.

У дитинстві я жила на житловому масиві, що містився на відстані близько 1,5 км від метро. Щодня ходити й повертатися пішки до метро було не дуже зручно, тож уся моя родина добиралася до найближчої станції маршруткою. І це був кошмар.

Кожного Божого дня купа людей із переповненої зупинки намагалася втиснутися в переповнену маршрутку. Далі переповнена маршрутка намагалася втиснутись у затор і доїхати до того клятого метро. А в метро треба було втиснутись у вагон,

у якому зранку вже на кінцевій було мало місця.

Були й альтернативні маршрути. З нашого району прямо в центр Подолу, на Контрактову, їздила маршрутка. Прямий маршрут, без пересадок, ну хіба ж не казка? Ця сама маршрутка проїжджала повз залізничний вокзал. Тільки її майже ніхто не використовував. На масиві вона з’являлася раз на годину, а коли від’їжджала, то застрягала в довжелезних заторах.

Дорога до Ірпеня, яку побудували в 2010-х роках від нашого масиву, тільки погіршила ситуацію. Раніше затори були на під’їзді до метро. А після того як наш район з’єднали з передмістям, уже на самому масиві утворювалися затори, адже люди з Ірпені через брак хорошого громадського транспорту їхали в Київ машинами.

Всередині маршруткиУ нормальному світі бізнес конкурує між собою, щоб привабити клієнтів, але в маршрутників усе інакше. Вони завжди матимуть клієнтів, адже всім потрібен регулярний громадський транспорт. У таких віддалених районах від метро, у якому жила я в дитинстві, перевізники зазвичай конкурують тільки з муніципальним транспортом, який ходить раз у ніколи. Очевидно,

що більшість людей оберуть більш регулярний транспорт.

Це дає змогу маршрутникам робити все, що вони захочуть: захаращувати свої автобуси синтетичними велюровими шторами з висульками, не прибирати транспорт, вмикати гучно музику (ця проблема, на щастя, вже не актуальна завдяки закону про акустичне насильство), сваритися з пасажирами тощо. Мені от згадується випадок, коли я їхала зі шкільною вчителькою на захист своєї наукової роботи і водій нашої маршрутки почав на весь салон матюкатися, бо йому щось не сподобалося.

Звісно, таке малоконкурентне середовище не стимулює маршрутників модернізувати свій транспорт і робити його зручнішим для пасажирів. А навіщо? І так же їздитимуть. Хоча за договорами з КМДА, які підписують перевізники, у маршрутках мають створюватися комфортні умови для пасажирів. Наприклад, там має працювати кондиціонер, але це лише на папері. У реальності в маршрутках улітку така спека, що моя мама називала їх “крематоріями на колесах”.

Не розвивати свій транспорт — це ще хороший сценарій для маршрутників, бо іноді вони роблять умови для пасажирів гіршими.

Згадую ще один випадок: приблизно у 2019 році один із перевізників на нашому масиві поставив на маршрут зручні низькопідлогові автобуси з чистими новенькими салонами. Для мене це була казка, адже ними я регулярно їздила на залізничну станцію Святошин із важкою валізою. Але через кілька років ці автобуси прибрали й замість них поставили старі маршрутки, у яких гальма буквально виють (ознака вчасно не пройденого техогляду) щоразу, коли автобус зупиняється.

Громадський транспорт бісить не менше, адже він зазвичай дуже непередбачуваний. Ми розповідали про проблеми муніципального транспорту детально в цьому матеріалі.

Місто — автівкамОчевидно, що київський громадський транспорт — непередбачуваний, некомфортний, переповнений людьми, з частими сварками з іншими пасажирами і водієм — не надто стимулює киян ним користуватися.

Тому вони вдаються до (здавалось би) логічного рішення — відкладають кошти й купують власну автівку. Це нібито має вирішувати їхню проблему. Однак така велика кількість індивідуальних рішень створює нову загальну проблему — величезні затори.

Щороку нідерландська компанія TomTom публікує рейтинг міст за тривалістю затримок автомобільного руху на дорогах через затори.

За підсумками 2021 року Київ посів третє місце у цьому рейтингу — у середньому поїздки водіїв у заторах тривали на 56% довше, ніж на порожніх дорогах. Як змінилася ситуація зараз, оцінити неможливо, адже від початку повномасштабного вторгнення компанія перестала включати Київ до списку міст, які вона аналізує. Найімовірніше, ситуація погіршилася, бо один зі столичних мостів працює тільки для обраних власників посвідчень.

Втім, київська влада не розуміє, у чому проблема, і намагається боротися із заторами, розширюючи дороги й будуючи нові розв’язки для авто. Як доведено багатьма дослідженнями і досвідом життя в українській столиці, це не допомагає — розширені дороги стимулюють більше людей пересідати на машини, через що затори не зменшуються. Докладніше про те, чому будівництво нової автомобільної інфраструктури не допомагає і як вирішити транспортну проблему Києва, ми писали тут.

Зачинені вікнаНу от, громадський транспорт незручний, автівки стоять у заторах, але вам залишається ще одна опція — ходити пішки (про велосипеди навіть говорити не буду, адже їхати велосипедом на роботу — це небезпечно).

Але й тут промах.

Спробуйте прогулятися теплого літнього дня, наприклад, вздовж Набережно-Хрещатицької вулиці чи піти далі до Набережного шосе. У європейських столицях набережна в центрі міста зазвичай є популярним місцем для туристів і містян — поруч є водичка, гарні краєвиди. Але в Києві ви навіть не почуєте своїх думок через шум машин, що ганяють по цій вулиці.

Автомобілецентрична культура, яка виникла в 1950-х роках у США, а згодом, у 1960-х, перекинулася в країни Західної Європи, змушувала місцеві влади будувати великі автомобільні траси по всій країні й в усіх містах. Зараз Європа відмовляється від цих ідей і знову будує міста, які орієнтовані на людей, а не на машини. Це більш екологічно, сприяє соціалізації мешканців міста та безпеці на дорогах.

Набережну Сени в Парижі перебудували й зробили її пішохідною

Київ робить усе навпаки. Коли в 1960-х роках по всій Європі будували великі автомобільні траси біля берегів річок, на Набережній Дніпра їздив трамвай, росли дерева і прогулювалися люди. Але у 2011-му всю цю інфраструктуру прибрали й розширили дорогу.

Ось який вигляд мала Набережна в середині XX століття. Зараз це просто траса під спекотним сонцем

Набережна на правому березі — це лише один приклад. Іноді не треба навіть виходити з дому, щоб насолодитись звуком автомобільного трафіку. Ми присвятили цілий проєкт тому, як на вулицях з активним автотрафіком постійно перевищуються санітарні норми шуму. Це наприклад, проспект Бажана, бульвар Лесі Українки, чи Берестейський проспект. Сходіть до когось у гості в один із будинків, які стоять над цими дорогами, — впевнена на 100%, що вікна, які виходять на автошляхи, будуть зачинені.

Цікаво те, що постійний дорожній шум не просто дратує, а ще й негативно впливає на здоров’я людей. Через це в європейських містах створюють спеціальні стратегії, щоб боротись з шумовим забрудненням, а у Києві це просто ігнорують.

З точки А в точку БЧерез автомобілізованість місто стає недоступним для пішоходів, велосипедистів і будь-кого, хто пересувається не на машині чи мотоциклі.

Чи бувало у вас таке, що ви бачите по іншу сторону дороги магазин чи аптеку, і розумієте, що якби ви зараз перебігли цю дорогу,

то були б в тому магазині вже за 30 секунд? Але трафік настільки великий, що просто перебігти дорогу ви не можете. Тож натомість вам треба доводиться шукати перехід, який може бути розташований за 300 метрів від вас, чекати на зелений колір світлофору, переходити дорогу і повертатись вже на іншому боці дороги назад до місця призначення. І так ваш перехід через дорогу магічно розтягується на десять і більше хвилин. І це ще вам пощастить, якщо ви знайдете надземний перехід.

Інша сторона дороги така близька і така недосяжна. У Києві дороги, ніби невеликі річки, перетинають усе місто й змушують пішоходів постійно шукати мости, щоб перетнути їх, — підземні чи надземні переходи.

Уявіть, як це долати людині на колісному кріслі. Через війну дуже багато людей втратили кінцівки, або отримали травми, які паралізували їх і зараз пересуваються містом на колісних кріслах.

Тож автомобілізованість не тільки робить міста некомфортними, а ще й недоступними. Ви рідко бачите на вулицях Києва людей на колісних кріслах саме тому, що для них тут немає необхідних умов для самостійного пересування (в той час,

як у великих містах країн ЄС я постійно бачу на вулицях людей на таких кріслах).

Детальніше про проблему ми розповідали тут.

Висотки — це про самотністьМій хлопець все життя до переїзду в Київ жив у приватному секторі. Він та його родина знають майже всіх сусідів, активно з ними спілкуються і допомагають один одному. Хтось робить знижку сусідам у стоматологічній клініці, де вони працюють, хтось дарує квіти на висадку у дворі, хтось допомагає літнім людям, що живуть на вулиці.

Зараз ми з хлопцем живемо у будинку на 25 поверхів і навіть не знаємо сусідів, які живуть з нами на поверсі. Часто ми заходимо в ліфт і розуміємо, що з нами їдуть люди на наш же поверх (це не гості, адже вони мали власний ключ). І дуже часто ми розуміємо, що бачимо цих людей вперше, хоча живемо в будинку вже більше року.

Ми постійно ініціюємо маленькі бесіди в ліфтах, однак вони не виростають у щось більше. Я не знаю імені жодної людини, яка живе в нашому будинку. Колись я дізналась, що в сусідньому будинку живе мій знайомий, однак я бачила його біля будинків лише один єдиний раз. Тут живе стільки людей,

що перезнайомитись з усіма неможливо, тож багато мешканців воліють уникати комунікації з сусідами зовсім.

У Києві жителі високоповерхівок не спілкуються між собою, відсторонюються від сусідів і почувають себе самотніми навіть у будинках, де живуть сотні людей.

Спілкування замінюють лише сусідські чати, в яких пасивно-агресивно обговорюють господарські справи. Віртуальна комунікація також не може замінити реальної, адже людині складно зчитати справжні емоції людині в текстовому повідомленні. Детальніше про це “Texty.org.ua” розповідали тут.

Наукові дослідження підтверджують, що відчуття самотності збільшує ризик психологічних захворювань, таких як депресія, а також провокує виникнення стресу. Те, як самотньо відчувають себе люди в багатоповерхівках Києва і як відрізняється висотність забудови української столиці від європейських міст, ми досліджували тут.

Менше зеленіВелике місто — це стресово. І це факт, який відомий кожному. Тому в місті є природні зони, щоб допомогти людини відновитися ментально. Наукові дослідження підтверджують, що споглядання людиною природних пейзажів знижують стрес і мають відновлювальний ефект на людську психіку.

Я і без наукових досліджень можу це стверджувати. Я народилась і виросла в житловому районі Києва, розташованому біля лісу і озера. Завжди в дитинстві, коли я стресувала, я йшла у ліс, на берег озера, сиділа біля нього годинами, дивилась на воду і так заспокоювалась.

Однак, в Києві зелена зона, на думку забудовників — це просто вільна ділянка, яку можна заставити висотками й отримати з неї гроші. Чиновники, які мали б створювати правила і регулювати процес, магічно самоусуваються. І виходить, що в Києві послідовно намагаються знищити залишки зелених зон, у яких можна сховатися від гаміру великого міста і бетонних пейзажів.

Протасів Яр, парк “Нивки”, Екопарк Осокорки, озеро Качине, Совські Ставки, Біличанський ліс — це і є ті напівдикі зелені зони, в яких, на відміну від парків, можна справді насолодитись природою. Там можна поспостерігати за пташками і помилуватися квітами, споглядати, як змінюються пори роки, насолоджуватись свіжим повітрям і тишею — те, чого так сильно не вистачає в бетонних джунглях.

Ці зелені зони розкидані по різним частинах Києва, однак їх дещо об’єднує — їх усі відстоювали чи досі відстоюють активісти та громада від жадібних рук забудовників,

які хочуть вліпити на місці цієї недоторканої природи бетонні свічки. А дозволяє забудовувати ці зелені зони іноді саме київська влада — навіть там, де це законодавством заборонено.

Наприклад, заступника Кличка Петра Оленича підозрюють в тому, що він віддав частину парку “Нивки” під забудову. На березі озера Небреж, що на Осокорках, зараз будують висотки через те, що в 2009 році депутати Київради з порушеннями законодавства погодили детальний план території Осокорків-центральних, який передбачав побудову мікрорайону на місці зеленої зони. Аналогічна ситуація сталася і з Протасовим Яром: у 2003-2004 роках депутати Київради провели оборудку й продали забудовникам ласу територію неподалік центру столиці.

Але іноді через особливості законодавства недоброчесні забудовники можуть плодити хаотичну забудову й без схем у КМДА. Це можливо через особливості дерегульованого законодавства і подекуди пасивність державних регуляторів. Детально про це писали тут.

Зрештою, вище я писала, що в дитинстві любила сидіти на березі озера недалеко від рідного дому. Здогадайтесь, що сталося з цим озером у 2015 році?

На його березі звели п’ять високоповерхівок. Замість того, аби облаштувати там зону відпочинку (адже в теплу пору року берег озера і ліс навколо нього “обростає” людьми), цю землю використали, аби підзаробити грошей.

Мене все дратуєТа політика, яку обрала Київська міська рада, знищує Київ, який я люблю і значно віддаляє його візуально й ідейно від європейських міст, в які кияни і ті ж самі депутати міської ради з таким задоволенням їздили до війни у відпустки.

Щоразу, коли виходжу на прогулянку моїм рідним містом, я стикаюся з наслідками цієї політики: замість того щоб милуватися низькоповерховою забудовою в центрі міста, я змушена дивитися на неоригінальні бетонні свічки, які намагаються мавпувати історичну забудову пінопластовими псевдоколонами, абияк приліпленими до фасаду будинку.

Замість того, щоб спокійно проїхатись містом на комфортному трамваї, я змушена боротись за своє місце в іржавій маршрутці, яка не просто скрипить, а кричить кожного разу, як водій тисне на гальма.

Коли я приїжджаю на вихідних влітку на околиці міста, я хочу слухати спів пташок, плавати в озері та готувати м’ясо на грилі зі своїми рідними. А замість цього я впираюсь в паркани, за якими зводять чергову бетонну свічку, і можу послухати тільки скрип баштового крану. І мене це все дратує.

Береза, рада, рейтинг, Качин, авто

Читайте ще