30 листопада холодної осінньої ночі Україна пережила справжній шок. Тисячі спеціально навчених для биття людей, добре екіпірованих «спецназівців» з «Беркута» вчинили жорстоку розправу над мітингуючими на Майдані Незалежності. А конкретніше – з активними поборниками європейського вибору України. Серед тих, хто став жертвою «звірів» у шоломах переважала студентська молодь, діти, які полишились на ніч у серці Києва.
Після того, як з падаючих на бруківку столиці студентів, журналістів, іноземців, рікою хлинула кров, відомий на публіці оборонець ідеології та практики правлячої партії пан Чечетов поспішів пояснити причину того, що відбулось досить банально. Традиційно звинувативши організаторів Майдану, він дорікнув за небажання покинути креативну місцину Києва учасниками мітингу. А ще «регіонал» ризикнув згадати іноземних представників, навісивши їм провокативну поведінку.
Хоча те, що пережила українська столиця, для людей зі здоровим глуздом навряд чи було непередбачуваним. Інша справа - на кого і коли мала здійнятися підступна рука «нелюдів з кийками»? Адже і до «кривавої ночі» не було секретом вміння діючої влади прислуговуватися за потреби надійними захисниками - «спецпідрозділами».
Бо, за великим рахунком, як тільки вектор євроорієнтації розвернувся у московському напрямку, можна було прорахувати кілька жорстоких варіантів, до яких може вдатися влада, захищаючи те, що не сприймається переважною більшістю національно-свідомих українців. Особливо, коли за «мирну» зброю - страйк, взялися студенти, потужним гуртом «викотившись» на вулиці та майдани найбільших міст. Україна молода повстала. І то був сердешний напад для влади. Через що хіба тільки лінивий не міг домізкувати, що коливання владного політикуму зовсім не позбавлені перспективи взятись, коли забажає вище керівництво, за випробуваний інструмент - за СИЛУ.
А потім, був тижневий термін безперервних майданів, на яких увага очільників громадської ініціативи чомусь була прикута до помилкової, як для нинішньої доби, риторики. Часто лунало зі сцени, на якій засвітились нові імена громадського активу, про бажання будувати щоденну тактику на Євромайдані «без політики», без партійних прапорів та гасел!? На перший погляд, як для європейської сталої демократії з принциповим фундаментом розвиненого громадянського суспільства нічого поганого у пропозиції молодої сили Євромайдану не було.
Тим більше, коли йшлось про деяких представників партій, які, через певні причини, «прогавили та розтратили» власну повагу серед громадських лідерів та й вцілому студентської братії. От тільки нехтувати досвідом боротьби опозиційних сил зі владою навряд чи було виправданим кроком!? Слава Богові, за якийсь час перед останнім акордом під час очікування доленосного саміту у Вільнюсі, два Майдани у Києві об’єднались! Мабуть таки правду несе старезна приказка, коли каже, що українці «вміють об’єднатися за мить до смерті».
Наразі важко сказати у який час і де була запропонована ідея української влади щодо «зачистки» Євромайдана!? Разом з тим, картинка, яку почали по живому сліду крові пролитої сотнями молодих людей, жінок та журналістів демонструвати сміливі та патріотичні мас-медійники з нічного центру української столиці, досить швидко, вслід за відчуттям страшного шоку від побаченого, пробудила країну. Романтика майданів, яка довго зберігала свою перспективу у відповідних гаслах накшталт «міліція з народом» чи «хто не скаче, той москаль», а ще - у мріях добитися перемоги без зміни політичного курсу,
миттєво втратила свою перспективу!? На Майдан, немов «прибульці» - вимуштрувані, викормлені, обмундировані на кошти громадян України «спецназівці» розв’язали криваве побоїще, звалюючи на камінь за допомогою кийка, ніг та рук стомлених учасників мирного спротиву. То були нелюди…
Так, на очах світової громадськості, у свідомості довірливих співвітчизників, помирали залишки української мрії про можливість без політичних змін, гасел, а так і активної участі політиків привести Україну у велику родину Європейського Союзу.
Вперше пролилась кров. Так само вперше за 22 роки Незалежності влада звернулась до відомого інструменту «наведення порядку». Проти юнаків та дівчат, літніх людей та дітлахів направили «спецназ». Бо перед бійцями поставили серйозне завдання - підготувати простір під встановлення ялинки на Майдані. У всякому разі на зелену красуню разом з льодовою ковзанкою і посилався пан Чечетов, виправдовуючи звірячу поведінку охоронців діючої влади на Печерських пагорбах перед загрозою нічного перебування у центрі Києва молодих прихильників євроасоціації.
Замість епілогу
Чомусь пригадав сьогодні кількох диктаторів минулого століття. Швидко перегортаючи у свідомості найбільш виразні за фарбами жорстокості картинки, побачив А. Пиночета. Це країна Чілі 1973 року. Пам”ятаю, як школярем жалкував за Віктором Харою. Здається не раз згадував з повагою і мученицьку смерть харизматичного красеня-революціонера О.Че Гевари. Однак море гидкого обурення викликали прояви усмирення горбачовською владою «взбунтовавшихся» патріотів у бувших національних окраїнах Совєцької імперії, коли вона доживала. Тоді у хід йшли саперні лопатки, які за короткий час, наприкінці 80-х поч. 90-х встигли перетворитись на надійну зброю охоронців «колосу на глиняних ногах». Та й «спецнази» тоді все частіше себе проявляли серед… мирного населення. Дісталось тоді Баку, Ризі, Вильнюсу… І повсюдно була кров та смерть.
Цього разу у Києві, начебто обійшлось без смертей. Натомість покінчили з демократією. Діти учасників Помаранчевого Майдану, ставши модераторами Євромайдану-2013 року пролили, на відміну від батьків, свою молоду кров. А за кілька годин, після шокового стану, вони довели свою сміливість перед серйозним супротивником, працюючим «без правіл», не кажучи вже на Закон, що українську справу не зламати. І це тоді, коли їхні однолітки спали міцним молодецьким сном.
А вправні господарники Києва зранку вигрібали з Майдану мотлох, полишений розігнаними та побитими до крові на замовлення влади молодими мрійниками про європейську Україну без радикальних політичних змін, а так і без політиків. Закінчувалась кровава доба. Михайлівський майдан зібрався стояти на ніч. Завтра Віче, яке має вирішити українське майбутнє найближчих днів.