Антоніна Халдей у своєму кабінеті. Початок 1970-х років Рік тому, коли перечитував місцеву пресу («Вісник Переяславщини» за 25 грудня 2012 р.), мені на очі потрапила стаття Наталії Заїки, старшого наукового співробітника НІЕЗ «Переяслав», що мала назву «Від земської майстерні – до фабрики художніх виробів ім. Б. Хмельницького», присвячена 110-й річниці заснування підприємства. У цій статті авторка чомусь жодного разу не згадала однієї із майстринь і водночас керівника цього підприємства, стараннями якої переяславська фабрика розвивалася, будувалася, а вироби із Переяслава були відомі у багатьох регіонах колишнього Радянського Союзу та за кордоном.
Мова – про Антоніну Олександрівну Халдей, яка народилася 15 листопада 1926 р. в селі Ленінському (колишнє с. Спаське) Кролевецького району Сумської області. Малолітньою пережила та відчула на собі колективізацію, жахи голодомору 1932-1933-го рр., а потім і лихоліття Другої світової війни. Зі спогадів Антоніни Олександрівни відомо, що після навчання (1944-1948 рр.) та успішного закінчення Кролевецького технікуму художніх промислів вона отримала направлення на роботу в с.
Клембівку на Вінничині. Це був тяжкий післявоєнний період, спеціалістів не вистачало, тому молоду фахівчиню майже одразу призначили головним інженером невеличкої фабрики художніх виробів. За 10 км від Клембівки знаходилось с. Стіна, де працювала бригада вишивальниць-надомниць, котрі виготовляли свої вироби у власних оселях і відправляли їх за певну плату на фабрику. У 1948 р., коли там лютував голод, їй потрібно було організувати збір виготовленої і незакінченої продукції (оскільки частина вишивальниць померла, а інша була знесилена) і зберегти вироби від псування. Деякі колеги Антоніни Олександрівни відмовляли її їхати у с. Стіну, бо, мовляв, «тебе з’їдять…». Молода інженерка спочатку розплакалася, а потім, заспокоївшись, твердо вирішила вирушити в те село із працівником з культмасової роботи. Прийшовши пішки в с. Стіну, вони побачили знесилених від голоду працівниць та бригадирку, яка, плачучи, прошепотіла: «Оце така робота…». Антоніна Олександрівна попросила її і ще кількох людей допомогти у зборі продукції. Приїхавши на вантажівці вдруге, вона розрахувалася грішми із вишивальницями та вивезла вироби (сорочки,
блузи, рушники) до фабрики.
За роботою в закрійному цеху (Антоніна Халдей – друга праворуч). Кінець 1950-х років Одного разу гарну й тендітну дівчину побачив у Клембівці веселий юнак, Анатолій Лоха. Вона йому одразу дуже сподобалася, тому він, не вагаючись, запропонував їй одружитися, давши на роздуми кілька днів. Очевидно, це було кохання з першого погляду, невдовзі вони побралися. У їхній родині з’явився первісток Анатолій (1953 р.), потім ще один син – Віталій (1957 р.) У зв’язку із сімейними обставинами Антоніна Олександрівна написала лист в управління художніх промислів із проханням перевести її на роботу в Київську область. Так вона потрапила в Переяслав. Спочатку родина Лохи–Халдей винаймала у місті житло, а невдовзі збудували власний будинок у провулку Ломаному.
Голова сім’ї – Анатолій Іванович Лоха (1927-2005 рр.) народився в селі Софіївка, за 40 км від Переяслава. У Переяславі працював водієм автотранспортного підприємства 09044 (із середини 1950-х до другої половини 1980-х рр.). Неодноразово ставав переможцем соціалістичного змагання серед водіїв Переяславщини з вивозу врожаю цукрових буряків.
Анатолій Іванович мав веселу вдачу, був компанійським, хазяйновитим, умів грати на гармошці, жваво співав народні українські пісні. Вирізнявся неабиякою фізичною силою, витривалістю та наполегливістю. Зокрема, він міг підняти однією рукою людину середньої статури, вправно боксував, у разі необхідності цілодобово керував вантажівкою або ремонтував авто.
Антоніна Олександрівна працювала в Переяславі в артілі, згодом – на фабриці художніх виробів ім. Б. Хмельницького головним інженером (із 1956 р.), потім (із середини 1960-х рр.) фактично виконувала обов’язки директора (до 1981 р.), тому що одного директора – Михайла Івановича Бур’яна (1965 – середина 1970-х рр.) –за конкретні службові порушення було звільнено, а інший керівник фабрики – Світлана Іванівна Міненко (1977-1981 рр.) – не мала досвіду роботи в цій галузі, так само, як, до речі, і її попередник. Зауважимо, що керівників підприємств у той час призначали компартійні чиновники за певними, якимись своїми, ідеологічними критеріями, тому траплялися випадки, коли висококваліфікований працівник не міг так просто отримати посаду,
якої заслуговував. Антоніна Олександрівна Халдей була енергійним, досвідченим і сумлінним керівником, їздила укладати контракти для постачання виготовленої в Переяславі продукції (килимів, одягу та інших виробів ткацтва, машинної та ручної вишивки, яка високо цінувалася й користувалася попитом) у різні куточки колишнього Радянського Союзу, вона плідно працювала над удосконаленням асортименту фабричних виробів, уважно контролювала виробничий процес.
Історична довідка Традиції вишивки і ткацтва передавалися з покоління в покоління. Із архівних першоджерел відомо, що переяславська, козацька родина Гулаків ще з 1696 р. заснувала в Переяславі плантації тутових дерев, поклавши початок мануфактурному виробництву шовкових тканин, які за своєю якістю не поступалися європейським аналогам. Російські чиновники, розуміючи успіх та перспективи розвитку цієї галузі виробництва, намагалися зосередити монополію й прибрати до своїх рук промислові господарства. У результаті такої політики в 1726 р. шовкові плантації та мануфактурне господарство були відібрані в родини Гулаків київським генерал-губернатором І.
Трубецьким і передані у відомство російського гарнізону. Звісно, що військова структура належним чином не піклувалася про цю галузь, тому плантації занепали, а необхідний товар зник із ринку. У 1750 р. відставний сотник С. Гулак намагався повернути за міською Київською брамою 20 саженів землі для будівництва в Переяславі «шовкового заводу». У XVIII ст. частина міських ремісників об’єднувалася у так звані цехи – шевський, ткацький, кравецький, у 1898-1900 рр. існувало 57 кустарів-кравців. На початку XX ст. в Переяславі була заснована земська школа і майстерня, у якій навчали молодь. На початку 1920-х рр. колишню земську ткацьку майстерню перетворюють на художньо-промислову школу, у 1929 р. її реорганізовують в артіль «Текстиль-експорт», у 1943 р. – артіль імені Богдана Хмельницького.
Разом з чоловіком Анатолієм та сином Анатолієм. 1955 р.
Зауважимо, що в післявоєнний період колектив артілі працював у примітивних приміщеннях, у будинках колишніх жителів міста або якоїсь установи. Артілі міська влада виділила кілька будинків, які потребували ремонту. Вони розташовувалися на таких вулицях:
Великій Підвальній – у колишньому будинку священика, у подальшому так зване «Ришельє» (там функціонували ткацький та ручної вишивки цехи, пральня і складське приміщення); Московській – у приміщенні колишньої єврейської школи, на місці сучасного ЗАГСу (там спочатку була розміщена контора, а пізніше – ще й цех машинної вишивки). У середині 1950-х рр. артілі було додатково передано в користування та відремонтовано споруду колишньої синаноги, розташованої в кінці вулиці Сковороди. Там облаштували на 1-му поверсі закрійний та прасувальний цехи, склад і контору, на 2-му – ткацький та столярний цехи, а у дворі розмістили пральню. Невдовзі вироби переяславських майстринь були показані й високо оцінені на виставках за кордоном: у Марселі (Франція), Брюсселі (Бельгія), Токіо (Японія).
На початку 1960-х рр. артіль була перейменована на фабрику імені Богдана Хмельницького. Вироби працівників фабрики й надалі демонстрували громадськості на виставках: у 1964 р. – у Києві та Москві, у 1965-му – у Будапешті (Угорщина) та в Лейпцигу (НДР), у 1967-му – у Монреалі (Канада).
Обсяги виробленої продукції та штат переяславської фабрики постійно зростали, тому виникла гостра необхідність будівництва спеціального, нового корпусу фабрики. Антоніна Олександрівна Халдей їздила в Одесу та Київ оформляти проектні документи для будівництва фабрики. У 1970-х рр. це було одне з перших великих будівництв такого роду фабрик художніх виробів на Київщині. Зокрема, у самому Києві подібна фабрика розміщувалася в напівзруйнованому приміщенні. Будували новий корпус поруч з уже існуючим приміщенням, на вулиці Сковороди, будівельники з Борисполя понад 5 років. На початку 1978 р. в новому чотириповерховому корпусі розташували такі цехи: машинної вишивки і ткацький (майстри працювали у дві зміни), закрійний, пошивний, ручної вишивки та прасувальний. Для переміщення сировини й товару працював ліфт. Функціонувала своєрідна дослідницька лабораторія, у якій розроблялися різноманітні моделі для подальшого випуску. Фактично саме за керівництва Антоніни Олександрівни було споруджено нове приміщення фабрики, оскільки вона як виконувачка обов’язків директора з метою контролю щоденно особисто відвідувала будівництво.
Реконструйована фабрика художніх виробів випускала майже 70% продукції із державним знаком якості (чоловічі та жіночі вишиванки ручної роботи, святкове вбрання, сценічні костюми, рушники, серветки, скатерті тощо). Зокрема, на початку 1980-х років. достроково було освоєно два нові вироби: жіночу вишиту блузу «українку» та дитячу гаптовану сорочку. Майже вся продукція виготовлялася з натуральної сировини: бавовни, льону, конопель, батисту. На міській фабриці працювало понад 500 робітників, а разом із сільськими швейними бригадами (вони спеціалізувалися на ручній вишивці в селах, звідки готові вироби привозили в місто для реалізації) – понад 800 фахівців своєї справи. Як відомо, у селах (Помоклях, Зарубинцях, Дем’янцях, Мазінках, Великій Каратулі, Малій Каратулі та ін.) існувало понад 30 так званих бригад вишивальниць-надомниць. У цехах переяславської фабрики на той час було встановлено високопродуктивні машини й сучасні ткацькі верстати. Частина верстатів була виготовлена за перевіреними часом давніми зразками першої чверті XX ст. й використовується й сьогодні для виготовлення полотна з мережкою і візерунками.
Із роботою Антоніни Олександрівни на фабриці пов’язаний один цікавий і дещо кумедний епізод. Її як активного й авторитетного керівника підприємства тогочасні місцеві чиновники компартії обрали ще й секретарем парторганізації, тому вона була змушена вести пропагандистку роботу та брати участь у різного роду колективних засіданнях, які організовував райком КПУ. Одного разу під час одного з таких зібрань їй не було на кого залишити двох своїх малолітніх синів, тому вони також брали в ньому пасивну участь. Під час тривалого засідання меншому синові увірвався терпець, і він голосно, на весь зал запитав у своєї матері: «Мамо, а коли ця казочка закінчиться?». Майже всі, хто був у залі, розслаблено засміялися, а голова зібрання обурився: «Антоніно Олександрівно, що це таке, чому Ви сюди привели дітей?» У відповідь вона рішуче мовила: «А Ви своїх дружин на засідання берете чи обтяжуєте їх такими обов’язками, як у мене?» Інцидент було вичерпано.
У 1981 р. Антоніна Олександрівна була відзначена знаком лауреата Всесоюзного конкурсу газети «Известия» за кращі нові товари масового попиту. За свою тривалу, добросовісну працю неодноразово була нагороджена. У вільний від основної роботи час любила малювати, вишивати, ткати. Із 1981 р. на фабриці не працює, зараз перебуває на заслуженому відпочинку.
В’ячеслав Лоха, кандидат історичних наук
