Київ

"Якби всі так працювали на своїх місцях, як наша Тамара Володимирівна"

5 бер•Правдоруб

Бути керівником будь-якого громадського утворення самоорганізації населення — завдання не з легких і це може підтвердити кожен, хто хоча б раз приміряв на себе суспільні обов`язки. Але найбільше такий висновок, стосується, напевне, голів квартальнх комітетів. Справді: якщо, наприклад, громадським активістам — старшим багатоквартирних будинків доводиться мати справу з мешканцями одного конкретного будинку, то головам квартальних комітетів потрібно щоразу обійти садиби декількох вулиць, щоб зібрати, скажімо, народ на суботник, поінформувати його про якісь нововведення, чи дізнатись, які проблеми турбують людей.

І все це, зауважимо, на чистому ентузіазмі, на власний розсуд і ініціативу. Але, як відомо, на ентузіастах тримається світ: і в нашому місті є люди, які виконують непомітні зовні, але копіткі щоденні обов`язки не рік і не два поспіль. Більше того, виборна громадська посада декому з них, так би мовити, передається “у спадок”. Тамара Куликова — саме з таких: ось вже понад вісім років вона працює головою квартального комітету. А до цього аналогічні обов`язки (уявити тільки!)

42 роки виконувала її мама. І жителі кварталу вже не уявляють собі інших громадських організаторів поряд з собою.

“Скільки себе пам`ятаю, моя мама працювала головою вуличного комітету. Вона вміла знайти спільну мову майже з кожною людиною, а також і з місцевою владою, хоча за основною своєю професією ніколи не мала відношення до керівних посад — саджала і вирощувала квіти у колишньому парку Будівельників. Цікаво, що у неї ніколи не було списків усіх мешканців кварталу — вона знала людей поіменно і в лице, отож не лише всі прізвища тримала в голові, а й їх “особові справи”: хто коли народився, одружився, виїхав чи приїхав і так далі”, — пригадує Тамара Володимирівна.

А коли всіма шанована активістка пішла з життя, люди самі запропонували Тамарі прийняти естафету. Вони були просто впевнені, що та без проблем розбереться зі специфікою роботи, адже від матері знає і цю “кухню”, і жителів дільниці, як свої п`ять пальців. Нікуди подітись: Тамара не змогла відмовити довірі земляків. Та спершу у неї не все виходило гладко.

“Це зараз я пенсіонерка і не працюю десь на постійній роботі.

За освітою — продавець продовольчих товарів, була завідуючою магазину, працювала на продуктовій базі і в магазині “Шахтар”. Але значну частину часу завжди приділяла родині. Виховувала дітей, доглядала за мамою, коли та тривалий час хворіла і лежала з тяжким переломом. Отож посада голови квартального комітету мене спочатку лякала, адже я не з чуток добре знала, що роботи там завжди вистачає. Відомо мені було також, що загалом — це праця виключно на громадських засадах, але добре, що хоча б раз на півроку мені дають премію. Отримую я всього 350 гривень, тобто за місяць не набирається й шестидесяти гривень. А скільки доводиться бігти і в дощ, і в холод та спеку по різних інстанціях з довідками та іншими документами. До того ж вийшло так, що тривалий час я не жила в цьому місці, отож багато тутешніх жителів були мені незнайомі. А переконав мене погодитись мій брат, який саме тоді приїхав з Тюмені і я погодилась. А тепер звикла, втягнулась, що називається і вже й не жалкую”, — зізнається стороннім співрозмовникам Тамара Куликова.

Втім, не приховує вона і того,

що досвід і розуміння роботи все одно прийшли не відразу: адже вона для початку не мала навіть ні списків мешканців, ні чіткого плану роботи — до яких організацій, інстанцій звертатись і в яких випадках, що і в які терміни повинно бути виконано. А відповідальність чимала: на ній — дев`ять вулиць: Карла Лібкнехта, Садова, 50 років Жовтня, Луначарського, Артилеристів, Ленінградська, Лесі Українки, Червоного Козацтва та Титова. Всього — 320 домоволодінь, у яких проживає близько тисячі людей.

Отож довелось обійти кожен дім, порозмовляти, познайомитись з господарями, з`ясувати, хто насправді проживає за даними адресами, а хто виселився чи помер, хто народився тощо. Услідкувати за всіма змінами водночас неможливо і тільки пропрацювавши певний час, голова квартального комітету починає розуміти, який до того чи іншого жителя потрібен індивідуальний підхід, як миряться між собою он ті сусіди або яку довідку для отримання субсидії потребує конкретний пенсіонер. А потім з`явився у неї і окремий “реєстр” ввіреної громади, який помістився у об`ємистій “амбарній книзі”.

Список зазнає періодичних змін і доповнень: кожна справа, якщо вести її серйозно, потребує уваги і ретельності, переконана Тамара Володимирівна.

Головним способом спілкування з жителями, поряд з особистими бесідами, вона вважає загальні збори, де можна вислухати думки та побажання людей. І жалкує, що так часто, як хотілося б, чи як треба, проводити збори не вдається з об`єктивних причин: люди зайняті своїми повсякденними проблемами і з цим доводиться теж рахуватись. Не до вподоби їй, з іншого боку, і пасивність та безініціативність певної частини громади, яка живе за принципом “моя хата скраю”, а тому, мовляв, нехай хтось, аби не я. І як тут не згадати колишні і не дуже давні часи, коли люди охоче виходили на суботники, спільно допомагали один одному у домашньому будівництві, а також разом переймались питаннями благоустрою вулиць кварталу. І помічників знайти серед знайомих їй людей стає зараз дедалі важче. Спробувала якось Тамара Володимирівна попросити декого з них стати старшими окремих вулиць, щоб допомагали хоча б тим, що просто повідомляли мешканців про збори чи суботники.

На жаль, бажаючих тоді не знайшлося. Що ж стосується весняних і осінніх суботників з прибирання території кварталу, тут теж треба прикласти максимум зусиль, аби організувати роботу, оскільки самі люди цього не зроблять.

Але чи не найгарячішою порою Тамара Куликова вважає період, коли оформляють субсидії на ЖКГ-послуги. І хоча “офіційними” днями для занять виключно суспільно-корисними справами вона визначила середу і неділю, але у “сезон субсидій” такі поняття, як прийомні чи неприйомні дні, повністю нівелюються: довідки доводиться видавати людям у будь-який час, аби вони вчасно змогли оформити державну допомогу. А це означає, що треба ще й своєчасно навідатись до зовсім немічних і одиноких, похилого віку пенсіонерів додому…

Та, крім цього всього, Тамара Володимирівна вважає своїм обов`язком організовувати участь жителів у різних конкурсах, наприклад, на кращу садибу кварталу. І небезуспішно: минулого року одна з них була визнана домоволодінням зразкового порядку. Що ж до самого “коменданта кварталу”, то вона має вже не одну офіційну подяку від міського голови за сумлінне виконання своїх обов`язків.

І слід визнати, люди, яких ось вже стільки років поспіль опікує голова квартального комітету, відповідають їй пошаною і вдячністю, не забуваючи привітати у свята і в будні. Вони вважають доволі рідкісним таке ставлення до роботи, а співчуття і доброзичливість до оточуючих людей — своєрідним обдаруванням, запорукою розвитку територій місцевої громади безпосередньо на їх первинному рівні. “Якби всі так працювали на своїх місцях, як наша Тамара Володимирівна”, — кажуть люди.

В. Прохоренко. на сайті «Вільне слово»

Читайте ще