У моєму свідоцтві про народження вказано: мати - росіянка, батько - українець. Народився, виріс і живу на Уралі, в родині завжди говорили тільки по-російськи, української мови не знаю. Але коли в компанії хтось відпускав репліки про «хохлів», доводилося питати: «Так що ти маєш проти нас, українців?» І тема «хохлів» знімалася з порядку денного.
15 березня у нас в Єкатеринбурзі відбувся пікет проти війни з Україною. Прийшов і постояв з плакатом. Друг, побачивши фото, сказав, що я ненавиджу Росію, тому що у мене українське прізвище, і нічого іншого від мене він не чекав. Якщо я незадоволений тим, що робить Путін, мені потрібно забиратися в Україну. Мій батько-западенець просрав свою бандерівську справу, а я намагаюся за батька помститися.
Так, друг був сильно п'яний, але що у тверезого на умі, у п'яного – на язиці. Дійсно, чому російська людина може бути проти війни з Україною? Тому що вона – не російська людина! І відразу полегшало...
Найнеприємніше, що я почав виправдовуватися. Я почав розповідати, що мій батько народився, виріс і все життя прожив у Росії, що був він радянським офіцером,
який до бандерівців ставився як до ворогів, що служив він на Уралі і в Комі АРСР, а на Західній Україні, можливо, і не був жодного разу. В Україні у мене, дійсно, рідня, але не на Заході, а в Черкасах... І батько-українець пішов з сім'ї, коли я ще не почав говорити, тож у моєму вихованні він не брав участі...
До чого соромно! А якби мої родичі жили в Чернівцях? А якби батько був українським націоналістом? Тобто я прийняв радянські, нацистські правила гри – «яблуко від яблуні» та ін.
Я виправдовувався, цим самим визнаючи, що мати родичів на Заході України – кримінально. Що з нами зробила війна!
В березні у мене день народження (вже пощастило так пощастило). Приїхала з цього приводу в гості матуся. Зв'язуємося по скайпу з пітерськими родичами. Тітонька обурено розповідає про свій дзвінок до сестри чоловіка в Черкаси: «Я питаю, як у вас там, тримаєтеся, бандерівці не чіпають?
А Людка відповідає, що немає у них ніяких бандерівців, і взагалі, навіщо Росія лізе в наші справи, а Бандера, якщо хочете знати, Герой України. Уявляєте? Ми їй, звичайно, більше не дзвонимо».
Але й у нас у Черкасах є рідня. Телефонуємо, і мама насамперед питає у своєї племінниці, як їм там під бандерівцями. Та розповідає, що немає в Черкасах ніяких бандерівців, що все добре, головне, щоб Путін вже заспокоївся і не ліз в Україну.
І тільки тут, схоже, мама починає сумніватися в тому, що їй говорять по російському ТБ (мені віри давно немає – я «голоси» з дитинства слухаю і, звичайно, не знаю життя). Про те, що до моменту «референдуму» Крим був окупований російськими військами, вона не знала і, схоже, мені так і не повірила, але сперечатися не стала – день народження таки, навіщо скандалити...
Я не знаю, чим це все закінчиться. Але день народження в розпал маленької переможної війни – це, повірте, те ще свято.
Нікому не побажаю.
* Лист єкатеринбурзького журналіста Андрія Кулика опубліковано в Delo.U (http://delo.ua/world/kak-ja-stal-banderovcem-pismo-s-urala-232011/?supdated_new=1396335398)A Переклад з російської
