Київ

Священик Пантелеймон Неутрієвський ішов до людей зі словом Божим

Панотець Пантелеймон Неутрієвський у церкві Святого Іллі в Циблях. 1951 р.

Здавна відома династія переяславських панотців Неутрієвських (Київська область). А саме, при Різдво-Богородничному храмі у церковно-приходській школі села Велика Каратуль уроки для хлопців у 1886-1895 роках – проводив церковнослужитель Стефан Неутрієвський, а також є згадки і про псаломщика Федора Неутрієвського.

Пантелеймон Неутрієвський (1885-1977) народився у сім’ї протоієрея Федора у Великій Каратулі, освіту отримав у другокласній вчительській школі. З домашньої підготовки склав іспити на звання вчителя початкової школи. Упродовж 1906–1914 рр. був вчителем початкових класів у церковноприходській школі села Комарівка (нині затоплене дніпровськими водами). У 1913 р. з домашньої підготовки склав іспит на диякона у Полтавській духовній семінарії. У 1914 р. архієпископом Назарієм «рукоположен» у сан диякона церкви св. Архістратига Михаїла містечка Великий Крупіль Переяславського повіту. Потім з домашньої підготовки склав іспит на священика і був призначений панотцем Успенського храму у Пологах-Чобітьках (1915-1929).

Унаслідок більшовицьких переслідувань змушений був покинути зі своєю родиною церковний приход. Зі спогадів його сина Леоніда відомо, що вночі у хату постукав голова сільради і повідомив, що активісти сільського комсомолу мають намір вислати їх у Мурманську область Росії. Тієї ж ночі вони втекли у Переяслав і похапцем купили оселю (її нерідко підтоплювало повінню, тому містяни не бажали купувати) на вулиці Борисоглібській, 37 (нині – Літописній, перед мостом). Дружина панотця Ганна Григорівна була родом із Вітовців. У родині Неутрієвських було п’ятеро дітей: Галина (1911 р.н.), Ольга (1921 р.н., померла у дитячому віці), Валентина (1922 р.н.), Микола (у 1930 р. його завалило у копанці, неподалік єврейського кладовища, коли він брав для господарських потреб глину), Леонід (1926 р.н., зберіг до сьогодні багато усних свідчень та частину речей батька).

У 1929 р. Пантелеймон Неутрієвський був призначений священиком Різдво-Богодничого храму села Ковалин тодішнього Переяславського повіту. Це був надзвичайно тривожний час, період, коли радянська влада намагалася знищити споконвічні духовні цінності,

тому нерідкісними були випадки мародерства та залякування віруючих. Так, одного ранку злодії одідрали шматок залізної покрівлі церкви і намагалися проникнути всередину, проте батюшка, який ночував у сторожці, не дав цього зробити. Іншого разу ввечері, два злодії накинулися на панотця з ножем, коли той увійшов до храму. Той, що був поза спиною, звалив його, травмувавши батюшці скроню. Проте скривавлений Пантелеймон Неутрієвський, якимсь дивом зумів вирватись і покликав односельчан на допомогу. Йому вони спочатку не відчиняли, бо дуже боялись, а потім допомогли пораненому доправитись у лікарню Переяслава. Після лікування панотець пішов «шукати» захисту у міській міліції, натомість начальник йому сказав: «Самі крадете, а до нас ідете». Таке було ставлення радянських чиновників і міліціянтів до церковників через антирелігійну пропаганду в тогочасному сус-пільстві.

Затоплена повінню садиба сім’ї Неутрієвських у Переяславі. Весна 1957 р.

У 1937 р. почалося масове гоніння і репресії духовенства, інтелігенції та ін. «неугодних». Зокрема міського священика Сохацького (він був кумом родини Неутрієвьких і приходився Леоніду хрещеним батьком)

більшовики залякали і морально зламали, змусивши привселюдно через пресу відректися від Бога, а потім, ймовірно, піддали репресіям.

Пантелеймон Неутрієвський як глибоко віруюча людина намагався уникнути такої долі та вберегти сім’ю, тому прийняв рішення на якийсь час виїхати з України у російський Воронеж. Там влаштувався працювати охоронцем свинарника при будинку відпочинку, частину зароблених грошей висилав родині у Переяслав. Приховуючи свій статус (у його паспорті не було зазначено, що він служитель культу), від оточуючих терпів приниження та образи. Одного разу директор закладу поважно кепкував: – «Діду, тобі б бути на моєму місці, а ти …». Через певний час колишній батюшка влаштовується працювати на сталеварний завод у Дніпропетровську. Навесні 1942 р., в період німецької окупації, він розрахувався з роботи й пішки прийшов у Переяслав. У той час повінь підійшла до самої домівки, тому човном можна було запливти у рідне подвір’я. Знайшовши свою родину, він проводить церковну службу в Георгіївській церкві у с. Андруші (нині воно затоплене водами Канівського водосховища),

потім в Архістратиго-Михайлівському храмі у с. Лецьки. У другій половині 1940-х років митрополитом Київським Іоанном Пантелеймон Неутрієвський призначений священиком у приход Свято-Іллінської церкви с. Циблі (нині вона підтоплена водами Дніпра, вціліла лише деяка частина храму). У 1955 р. панотця переводять до Хрестовоздвиженської церкви у с. Дем’янці.

За сумлінну церковну службу та збереження православної віри Пантелеймон Неутрієвський завжди користувався повагою прихожан та пошаною вищого духовенства. За пропозицією екзарха всієї України, митрополита Іоанна, високопреосвященного митрополита Київського і Галицького Осипа та резолюцією святійшого патріарха Московського і всієї Русі Олексія був нагороджений цінними атрибутами церковної влади: оздобленим посохом (у 1950 р.), хрестом (у 1957 р.) та митрою (у 1964 р.). У сімейному архіві священика зберігалися ікони, церковні видання (требник, псалтир та ін. давньослов’янською мовою), відомості про прибутки і видатки, список тогочасного переяславського духовенства. У останньому згадуються Григорій Богацький, Пилип Степаненко,

Пантелеймон Неутрієвський, Василь Неутрієвський, Павло Вакуленко, Зосим Донцов, Іоанн Березовський, Максим Бесараб, Степан Свириденко, Никанор Козоріз, Леонтій Леонтович, Оникій Куделя.

У той час без дозволу виконавчого комітету сільської ради не дозволялося сільчанам запрошувати священика для похоронного ритуалу – відспіву небіжчика. Збережена панотцем довідка засвідчує, що вона видана 30 вересня 1948 р. громадянину с. Городище Ющенку Кирилу Андрійовичу про те, що сільська рада не заперечує запросити священика (Пантелеймона Неутрієвського – авт.) із с. Циблі для похорону своєї доньки.

Тогочасна ідеологія та компартійні чиновники не схвалювали традиційні церковні обряди: хрещення, вінчання, сповідування, не потрібними вважали православні свята Пасхи, Водохреща, Покрови та ін., часто тих небагатьох людей, що ходили до храму, морально засуджували, а священиків висміювали карикатурами у пресі. Через пропаганду атеїзму більшість радянського суспільства не вірила у Бога, не знала молитви, не ходила в церкву ставити свічку, не вклонялася іконам. Проте частина віруючих,

переважно в селах, потайки у церкві охрещувала своїх дітей, в серці вірила і молилася Богу, шанувала свята та проводила інші українські церковні обряди.

Незважаючи на певні утиски радянських можновладців, Пантелеймон Неутрієвський був справжнім патріотом українського духовного життя та намагався донести слово Боже до людей. Очевидно, саме тому він так довго і шанобливо зберігав вдома Часловець, який видала Всеукраїнська Православна Церковна Рада і ухвалила до вжитку в українських храмах у 1919 р. Тепер уже зайва річ ширити докази, що славити Бога кожному народові найкраще своєю рідною мовою: це і для душі народу, і для кожної окремої людини найбільш корисно, а для Бога – найбільш приємно. Українцям гоже звертатися до Бога українською.

В’ячеслав Лоха, кандидат історичних наук Фото із сімейного архіву родини Неутрієвських

Читайте ще