У столиці відбувся ХІІІ Мегаграндіозний марш у вишиванках. Прогнозували дощ, зранку було хмарно, але це не злякало ні організаторів, ні учасників Маршу. «Ми ж не цукрові», - жартували напередодні. «Дощ не може змити наш Мегамарш. Хоча я впевнена, що хмари нас оминуть. Ось і перевіримо, чи має вишиванка такі ж властивості, як візитка Яроша», - сміється дев’ятнадцятирічна Олеся з Ніжина, яка прийшла на Мегамарш ушосте. 
За півгодини до початку біля Золотих Воріт вже багацько людей. Чутно радісні привітання. Тут зустрічаються друзі і зустрічають друзів. На кожному кроці – знайомі. А незнайомі не довго зберігають цей статус. Тому на Мегамарш не страшно прийти без компанії. «Це мій перший Мегамарш, а тепер і не останній! Я прийшла одна, але самотньою точно себе не відчула», - згадує Наталя. Цьогорічна вишиванкова хода дещо відрізняється від попередніх. Трохи змінився маршрут, формат і атмосфера. 
Від Золотих Воріт, де раніше на урочистому відкритті відбувався концерт, цьогоріч хода відразу рушає до Софіївської площі. Там мегамаршівці водять хороводи навколо пам’ятника Сагайдачному.
Мегамарш росте – одне коло площа не вміщує. Доводиться робити декілька. На обличчях людей – усмішки і радість від того, що поруч – свідомі люди, які дивляться в одному напрямку, і з кожним роком їх все більше. Цьогоріч на Мегамарш прийшло більш ніж 1,5 тис. однодумців. 
Від Софіївської площі колона йде до Михайлівської. Починається дощ. Біля Михайлівський собору дехто пригальмовує і пильно вдивляється у двері, куди ще кілька місяців тому заносили поранених і загиблих на Майдані. Співають патріотичних повстанських пісень. Традиційно лунають гасла «Слава Україні – Героям Слава», «Україна понад усе», «Вишиванку вдягай – Україну кохай», «Вишиванка й шаровари – українці йдуть до пари». З’явилося болісне нове – «Герої не вмирають». Біля Українського дому співають гімн, роблять спільну фотографію. Ірина Шостак, студентка Києво-Могилянської академії, згадує: «Коли ми стояли на сходах Українського дому і кричали "Герої не вмирають!", по тілу просто йшов мороз. Очі були на мокрому місці, незважаючи на весь той позитив, що буяв навколо». Далі колона рушає до вулиці Грушевського (раніше Український дім був останнім офіційним пунктом призначення).
Повз стадіон «Динамо» проходять мовчки, минаючи барикади та фотографії бійців Небесної сотні. 
«Цінно відчувати, що ти не один, що поряд із тобою люди, які так само стояли на Майдані: хлопці, які боролися на Грушевського, Інститутській, дівчата, які днями і ночами волонтерили», – у Лесі на очах сльози. Колона підіймається Маріїнським парком догори. Леся – в перших рядах. Вона спиняється, озирається назад, бачить тисячний натовп у вишиванках, який в один голос співає гімн України. Усміхається. «У нас все буде добре. Глянь, які всі натхненні, рішучі і красиві», – говорить насамкінець і підхоплює пісню «Попереду жахи-шляхи». Нарешті мегамаршівці підходять до літньої сцени в Маріїнському парку. Всідаються, розглядають вишиванки один одного, діляться думками, обіймають друзів, сміються. Починається концерт. На сцені один за одним з’являються Сашко Лірник із своїми неповторними казками, поет Дмитро Лазуткін, Сергій Пантюк, гурт «Фолькнери», який не дає всидіти на місці своїми драйвовими піснями, Гриць Вагапов із гурту «Вперше Чую» у дуеті з бандуристом Ярославом Джусем.
Згодом – поетеса Оксана Боровець, яка разом із Ярославом Джусем презентують проект «Рими та Ритми», Михайло Бойко з «Кольору Ночі», Дмитро Лінартович (головний герой фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»). На сцені, поруч із виконавцями, танцюють хлопці та дівчата у вишиванках, водять хороводи. 
Мегамарш відбувся. І якщо до початку ходи у когось і виникали сумніви щодо доцільності його проведення (воєнний час та день пам’яті жертв депортації кримсько-татарського народу), то після нього всі переконалися, що вишиванкова хода – це подія, яка життєво необхідна людям, аби ще раз відчути, що ми єдині у своїх прагненнях зберегти нашу культуру і традиції. Україна – єдина. Українці – єдині. І в серцях мають те, що не вмирає. Фото: Костантин Крупський
