Київ

Трохи «Сонячного променя» в холодному місті

«Сонячний промінь» — це громадська організація Спілки матерів розумово

відсталих інвалідів Оболонського району Києва, яка захищає права таких дітей та

їхні родини. У приміщенні центру працює адвокат, психолог,  театральна інтегрована студія, гурток

комп’ютерної грамотності та ручної праці, читають курс запобігання насильству.

Понад 100 родин час від часу поспішають сюди, щоб не залишатися наодинці з

проблемами.

Мене привела сюди вистава тутешнього аматорського театру,

яку поставив  педагог Віталій Любота.

Крім своїх підопічних — молоді з обмеженими можливостями, залучив до участі в

ній студентів коледжу культури та мистецтв. Режисер вважає, що такі обмеження,

як у його вихованців, можуть бути в усіх, бо вони у свідомості.

«Що таке норма? Просто мої дорослі актори — як малі діти.

Кожен з нас має талант. Треба вміти заявити про нього людям. Займаюся

інтегрованим театром майже 15 років.

Доросли до гастролей, зокрема були в Білорусі. Нині обмірковую

соціокультурний проект «Даун» із професійними акторами-зірками та своїми

вихованцями».

Театральну студію Віталій Любота створив  2001 року.

В його артистів поліпшується

координація рухів, ручна умілість та формується уява. І головне — вони

набувають імунітету до  реальності, яка

раніше заводила їх у    глухий кут.

Займаються в театрі щодня, крім вихідних. За місяць заняття

коштують 350 гривень, але дехто займається безплатно, бо, крім пенсії, не має засобів

до існування.

Вистава на біблейську тему «Радуйся, земле» — дипломна

робота випускниці коледжу Насті Кравченко зібрала 40 глядачів. Серед них —

учасники семінару з підвищення кваліфікації працівників  дошкільних установ.

Вистава нагадала мені шкільні ранки. Упродовж

20-хвилинної  пластично-музичної

композиції 10 людей з обмеженими можливостями грали хто для себе, хто для

глядача. На сцені вони допомагали одне одному, і така турбота справляла більше

враження, ніж завчені слова і статичні мізансцени.

Упевнено почувався актор Олександр Стешенко. У нього

зовнішність сонячного юнака і доречна розкутість у виставі й у спілкуванні.

Дізнався, що він зіграв у фільмі «Плем’я». Найменш долучалася до дійства

дівчина у центрі сцени. Виявляється, у неї аутизм, ускладнений глухотою.

Після спектаклю підходжу до симпатичного високого юнака. Для

Антона це перше інтерв’ю, він дуже напружений, але охочий до спілкування: «Мені

17 років. До 20 навчатимусь в інтернаті.

Хочу працювати в театрі, як мій батько, може, навіть актором».

Від Антонової мами дізнаюся, що завдяки арт-колективу в

хлопця поліпшилися комунікативні здібності, він

почувається самостійнішим у побутових справах: може обрати фільм, купити

квиток, вчасно організуватися. Наступного дня мені телефонував Антонів батько.

Він дякував за увагу до сина і розповідав, наскільки хлопець був жвавий і

піднесений після інтерв’ю.

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО

для «Урядового кур’єра»

Читайте ще