«Сонячний промінь» — це громадська організація Спілки матерів розумово
відсталих інвалідів Оболонського району Києва, яка захищає права таких дітей та
їхні родини. У приміщенні центру працює адвокат, психолог, театральна інтегрована студія, гурток
комп’ютерної грамотності та ручної праці, читають курс запобігання насильству.
Понад 100 родин час від часу поспішають сюди, щоб не залишатися наодинці з
проблемами.
Мене привела сюди вистава тутешнього аматорського театру,
яку поставив педагог Віталій Любота.
Крім своїх підопічних — молоді з обмеженими можливостями, залучив до участі в
ній студентів коледжу культури та мистецтв. Режисер вважає, що такі обмеження,
як у його вихованців, можуть бути в усіх, бо вони у свідомості.
«Що таке норма? Просто мої дорослі актори — як малі діти.
Кожен з нас має талант. Треба вміти заявити про нього людям. Займаюся
інтегрованим театром майже 15 років.
Доросли до гастролей, зокрема були в Білорусі. Нині обмірковую
соціокультурний проект «Даун» із професійними акторами-зірками та своїми
вихованцями».
Театральну студію Віталій Любота створив 2001 року.
В його артистів поліпшується
координація рухів, ручна умілість та формується уява. І головне — вони
набувають імунітету до реальності, яка
раніше заводила їх у глухий кут.
Займаються в театрі щодня, крім вихідних. За місяць заняття
коштують 350 гривень, але дехто займається безплатно, бо, крім пенсії, не має засобів
до існування.
Вистава на біблейську тему «Радуйся, земле» — дипломна
робота випускниці коледжу Насті Кравченко зібрала 40 глядачів. Серед них —
учасники семінару з підвищення кваліфікації працівників дошкільних установ.
Вистава нагадала мені шкільні ранки. Упродовж
20-хвилинної пластично-музичної
композиції 10 людей з обмеженими можливостями грали хто для себе, хто для
глядача. На сцені вони допомагали одне одному, і така турбота справляла більше
враження, ніж завчені слова і статичні мізансцени.
Упевнено почувався актор Олександр Стешенко. У нього
зовнішність сонячного юнака і доречна розкутість у виставі й у спілкуванні.
Дізнався, що він зіграв у фільмі «Плем’я». Найменш долучалася до дійства
дівчина у центрі сцени. Виявляється, у неї аутизм, ускладнений глухотою.
Після спектаклю підходжу до симпатичного високого юнака. Для
Антона це перше інтерв’ю, він дуже напружений, але охочий до спілкування: «Мені
17 років. До 20 навчатимусь в інтернаті.
Хочу працювати в театрі, як мій батько, може, навіть актором».
Від Антонової мами дізнаюся, що завдяки арт-колективу в
хлопця поліпшилися комунікативні здібності, він
почувається самостійнішим у побутових справах: може обрати фільм, купити
квиток, вчасно організуватися. Наступного дня мені телефонував Антонів батько.
Він дякував за увагу до сина і розповідав, наскільки хлопець був жвавий і
піднесений після інтерв’ю.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»