Віталій Рой з вихованцями кобзарської школи. Початок 1990-х
24 квітня в Музеї кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» відбувся вечір пам’яті, присвячений Віталію Макаровичу Рою, музиканту, педагогу, винахіднику, патріоту України.
У 1989 році розпочав свою творчу, педагогічну діяльність цей талановитий музикант у нашому місті. Це був рік, коли переяславські музейні подвижники відкрили ще один музей – кобзарства. Це був рік 175-ї річниці нашого Великого Кобзаря. У суспільстві активно формувалися демократичні настрої національного відродження. Разом з відкриттям музею визріла також ідея – створити у Переяславі-Хмельницькому Кобзарську школу.
На вечорі пам’яті Валерій Мормель, завідувач музею кобзарства тих років, розповів, як він в столичній майстерні свого товариша художника випадково познайомився з красивим чоловіком. І коли довідався, що він – музикант з консерваторською освітою, настійливо розпочав його запрошувати до Переяслава. Віталій Макарович не змусив себе довго умовляти. Адже для себе давно вирішив переїжджати зі степового Красноперекопська,
і раптом така пропозиція-подарунок долі – те, що саме в цей час у Переяславі відкривається школа кобзарства.
Десять років Віталій Рой присвятив цій подвижницькій справі – роботі в кобзарській школі. Це були роки натхненої праці, творчого горіння разом з колегами Анфісою Дякун, Миколою Товкайлом, Валерієм Мормелем, Миколою Сидоренком. Та його внесок був найвагомішим. То були роки виховання справжніх українців на засадах давньої культурної традиції нашого народу – кобзарства, бандурного музикування. Разом зі своїми учнями з пропагандою кобзарства вони об’їздили пів-України. Були постійними паломниками до Тарасової гори у Каневі. Кращі з кращих його учнів стали професійними музикантами, артистами, інші –майстрами з виготовлення народних інструментів.
На жаль, прекрасна ідея – кобзарська школа у Переяславі-Хмельницькому – не знайшла свого стабільного втілення. Натомість на Київщині була відкрита Стрітівська вища педагогічна кобзарська школа. Наша ж кобзарська школа поступово трансформувалася у клас бандури міської музичної школи. Саме там продовжив свою роботу Віталій Макарович.
Він був завідувачем відділу струнно-щипкових інструментів. Він мав глибоке інженерне мислення, яке успішно використовував саме в музичній справі. Віталій Макарович розробив дуже цікаву систему 4-лінійного нотного стану, якою захопилася консерваторська професура. Ця система дуже спрощує читання нот сольфеджіо. За цей винахід він отримав ліцензію, але втілити на повну йому не стало фізичних сил.
Віталій Рой виступає на центральній площі міста. 1998 р.
Віталій Рой мав активну життєву громадянську позицію. Про цю сторону свого життя він так говорив у своєму інтерв’ю: «Кожна людина, до якої б партії вона не належала, має право на свою думку, позицію. Всім нам сьогодні слід бути терпимими один до одного. Ворогів взагалі не повинно бути. А опозиційні партії існують в усьому цивілізованому світі. І це абсолютно нормальне явище. Рік тому я вступив до Руху. Вступив, щоб морально підтримати цю організацію і щоб якоюсь мірою заявити про свою громадянську позицію. Але вважаю, що коли обстановка в нашій країні стабілізується, слід відходити від політики, а повертатися до духовного життя,
праці. Потрібно нарешті ставати людьми».
Останні три роки свого життя, переборюючи невиліковну хворобу, яка не давала йому можливості продуктивно працювати в навчальному процесі, Віталій Макарович вибирає для себе шлях вуличного музиканта. З того часу ми, переяславці, часто могли почути його віртуозну гру на баяні чи на балалайці у вестибюлі міського універмагу чи під час недільного базару. Наше провінційне несприйняття такого способу побутування музики і музиканта, тим більше з консерваторською освітою, віддає певним снобізмом. Але це був вибір Віталія Роя, звичайно ж, вимушений, у тих обставинах, що склалися. Якось його учень, побачивши у вестибюлі універмагу свого учителя, який сидів на стільчику і грав вальси, почав всім перехожим докоряти: «Як це так, це ж мій учитель?! Чому так допустили, що він тут сидить грає?» Учень був у розпачі, а Віталій Макарович спокійно сидів і продовжував навколішки дарувати свою прекрасну музику…
А потім музиканта і на базарі, і у вестибюлі універмагу не стало чути. Настала буйноквітна весна 2006 року, і прокотилася новина – Віталій Макарович Рой помер.
Від того травневого дня наше швидкоплинне життя відміряло вже дев’ять років.
Його талановита донька Олеся Рой, творчий керівник музичного гурту «Телері», викладач однієї із музичних шкіл міста Києва, теж присвятила своє життя музиці. Вона пише пісні, виховує музикантів і один із них, її 14-річнйи син Ельдар – внук Віталія Роя.
На вечорі пам’яті Віталія Роя звучали кобза Миколи Товкайла, бандура Павла Рекуна, фрагмент Всеношної служби «Христос Воскрес!» у виконанні ансамблю духовної пісні (керівник А. Євсевський), спогади колеги Анфіси Дякун та пісня М. Леонтовича в її виконанні. Своїми спогадами про Віталія Макаровича також поділилися Володимир Євсевський, Валерій Мормель, Микола Гриценко та учасники чоловічого тріо «Побратими» (керівник А.Євсевський).
Викладене у вигляді методичного посібника дослідження-винахід свого батька подарувала Музею кобзарства Олеся Рой. Вона також розповіла про те, що для Переяслава діяльність її батька була значимою. Олеся подарувала присутнім на заході світлої пам’яті Віталія Роя свої самобутні пісні. Не переривається зв’язок поколінь.
Наталія Костюк, науковий співробітник музею кобзарства
