Цей юнак вражає позитивною енергетикою, широким колом інтересів, великим бажанням пізнавати все нове… Азубіке Чіджоке (19 років) навчається на факультеті фізичного виховання Переяслав-Хмельницького університету (Київщина). Про себе розповідає:
– Народився у Києві, але проживав та зростав у селі Забава Львівської області, це батьківщина моєї мами Уляни. У свій час вона познайомилася з африканським хлопцем Евансом, який навчався у медичному університеті в Києві. Їхнє знайомство переросло в палке кохання, яке й подарувало їм бажаного сина – мене. Батько нині працює в Данії, мама – у Москві. Маю рідного брата Девіда, який навчається у духовній семінарії у Львові. Хоч ми всі й знаходимося далеко один від одного, але це зовсім не заважає нам спілкуватися й брати участь у житті один одного.
– Чому для подальшого навчання обрав наш навчальний заклад?
– Кілька років тому в Переяславі-Хмельницькому навчалося кілька моїх родичів по мамі, а нині в соціально-гуманітарному відділі вишу працює мій двоюрідний брат Тарас Лотоцький. Вони розповідали мені багато хорошого про цей навчальний заклад,
тому я теж вирішив вступати саме сюди. Оскільки захоплююся грою у волейбол і вважаю, що непогано граю, то подав документи на факультет фізичного виховання. Проживаю в гуртожитку, задоволений умовами, які створені для студентів, цілком доступна ціна, що є для мене дуже важливим. Перша сесія була неабияким стресом як і для більшості першокурсників, але, на мій подив, склав без труднощів, маю стипендію.
Ще навчаючись у школі, займався у гуртку художньої самодіяльності. З іншими учасниками виступав перед місцевими жителями, особливо подобалося співати. В університеті вокалом зі мною займається Ніна Козачук. Люблю виконувати українські народні пісні, особливо «Чорнобривці». Захоплююся грою на синтезаторі, тож маю можливість сам собі акомпонувати. Охоче виконую пісні з репертуару Дзідзьо, Олега Винника та інших популярних співаків. Із колективом соціально-гуманітарного відділу частенько їздимо у село Дівички, де виступаємо у військовій частині. Кілька разів також виступав перед гостями університету та на свята.
– Чи довго тривав процес адаптації до студентського життя?
– Так сподобалося місто, що відчуваю себе, немовби знаходжуся у своєму рідному куточку – ті ж самі мальовничі краєвиди, безліч зелені, мало шуму, є місця, де можна відпочити. Спочатку трохи побоювався, що будуть труднощі щодо пошуку нових друзів, адже всі приїхали з різних областей, хтось проживав у великому місті, хтось – із маленького села. Але після двох місяців навчання мої побоювання зникли. Знайшов багато друзів як серед хлопців, так і серед дівчат.
– Ти говорив, що, незважаючи на відстань, ваша сім’я тісно пов’язана між собою…
– По скайпу чи по телефону часто спілкуюся і з татом, і з мамою, і з братом. Тато радіє кожному моєму успіху, цікавиться моїм навчанням, запитує, коли приїду до нього в гості. Я ж, у свою чергу, чекаю в гості на нього. Не планую залишати Україну, бо тут мені добре і комфортно.
Людмила Левченко
Азубіке виступає на студентському дебюті