ХутірНад грядками з саджанцями полуниці чаклує жінка років шістдесяти. Для селянки вона виглядає нетривіально: кепі в дрібну клітинку, бувала шуба нарозхрист, светр великої в'язки з великим зморщеним коміром, бордові штани і шоколадні уггі. Їй би не в городі копатися, а сидіти з чашкою кави.Господиню подвір'я звуть Наталя Дмитрівна Юрченко. Хімік-технолог, після розподілу при Союзі вона недовго пропрацювала на радіозаводі. Потім, як у вир з головою, пішла в фермерство і виховання чотирьох дітей.- Дід мій прийшов сюди в 47-м, - летить низько над головою «Боїнг» і змушує її підвищити голос. - Родом з Полтави він, від голоду в Київ втік. Спочатку жив у землянці.Полтавський мужик був з руками. Заробляв на будівництві моста Патона, між справою зводив будинок своєї мрії. Вийшло все на диво. Люди ходили дивитися на парове опалення. Дивувалися мудрованому на ті часи плануванню: кімнати розходилися в різні боки від коридору, а не танцювали по-старому від печі.У післявоєнні роки через часті повені ці землі на лівому березі Дніпра вважалися згубними. Але йшли роки, річку втихомирили греблі.
На зміну великій воді прийшла щільна забудова висотками, навколо подвір'я ріс мікрорайон Позняки.Тисячі вікон нависають тепер над самотнім хутором.- Вночі від них так ясно, що можна в городі розсадою займатися, - знаходить в цьому плюс господиня.ФермаЖителям навколишніх висоток складніше ужитися з фермерами. Одні приходять з дітьми, як в безкоштовний зоопарк, погодувати кроликів і свиней. Інші строчать скарги на антисанітарію. Багато зачекалися, поки на місці ферми виросте чергова «свічка». Краще, мовляв, дивитися у вікна навпроти, ніж терпіти запах від живності внизу.Дивно, але переможцем в сутичці міста і села поки виходить Наталія Юрченко. Рік за роком на неї сиплються пропозиції властей, а то і загрози забудовників. Поки марно.В ковчег Наталії Дмитрівни сьогодні з легкістю вміщаються вівця Буля, двадцять поросят, з десяток великих свиней, більше тридцяти курей, п'ять птахів, курчата, індики, кролі і дві кози. У пошуках паші пара чинно прогулюється серед припаркованих іномарок.- Раніше двадцять кіз було. Ними заправляв козел-заводила, виганяв усіх з ями і вів до висоткам,
- згадує Юрченко.Кози з люттю сарани спустошували клумби. Найбільше діставалося трояндам. Наймоторніші встрибували на сміттєві контейнери. Прислухавшись до обурення мешканців багатоповерхівок, на фермі скоротили поголів'я кіз вдесятеро.Втім, турбот і без того повно. Найскладніше зі свинями. Домовилися з дитсадком і школою-інтернатом: через день забирають звідти бочки з відходами їдалень. Ніяких біодобавок, тільки помиї. Вони-то і роблять м'ясо з салом такими смачними - постійні клієнти самі відвозять зарізану під замовлення живність. Прогодуватися допомагають і кури-несучки, і кози з геть позбавленим поганого запаху молоком.У надрах ферми кипить справжня «Санта-Барбара». Разом з Наталією Юрченко живуть дочка Таня (ветеринар), син Вова (механік в аеропорту) з дружиною і донькою Євою, Котик (Слава, чоловік Наталії Юрченко), а також Мішель (Михайло Іванович), її колишній чоловік.- Куди ж йому подітися? Годує свиней, а ще касир він у нас. Від нього користі більше, ніж шкоди. Нехай живе, тут місця всім вистачить.КомунаМісця і правда вистачає багатьом. У Юрченко знайшли притулок і зовсім сторонні люди.
Ось мовчазний дивний грузин Бондо, позаочі його називають Бондюель, сідає за кермо старезного хазяйського пікапа «Іж» із позначкою BMW на решітці радіатора. Їде в інтернат за помиями.- Не хоче жити в Грузії, хоч трісни! - розповідає Наталя. - Скільки разів його міграційна служба з країни випроваджувала ...Нещодавно Бондо з'явився знову. Хотів відкрити шашличну, але нічого не вийшло. Діватися нікуди, живе на горищі.У кімнатці з чотирма ліжками під одним дахом Гена, Серьожа, Ксюша і Таня.Про те, чим він займається в житті, Сергій з Хмельницької області каже ветувато. Називає себе ентузіастом. Шукає таку роботу, щоб час вільний був.- Бачиш, орел? - вказує він пальцем на плакат на стіні. - Сильний, граціозний, ще й розумний. Орел не замешкає в неволі.- Так ти орлом хочеш бути?- Приблизно. Кранівник я за фахом.Після нетривалих умовлянь він знімає гітару зі стіни. І- i-i-сусу Слава! І- i-i-сусу Слава!Лунає пicня над схилами Днiпра.І- i-i-сусу Слава! І- i-i-сусу Слава!Спiває Вiльна Україна. Таня і Ксюша слухають гімн без ентузіазму. У кожної свої турботи. Обидві розведені.
До Києва приїхали, щоб прогодувати дітей.На малій батьківщині тридцятирічної Тані, в селі Довгалівка Хмельницької області, залишилися четверо дітей. У Ксюши з села Берестовець Черкаської області їх двоє. Старший син вчиться в столиці, маленьку дочку довірила родичам.Таня працює двірничкою в новобудові. Отримує на руки $ 125 в місяць, роботою задоволена. Каже, їй, сільській дівчині з трьома гектарами городу, впоратися з прибиранням двору і парадного простіше простого.- Роботи в Довгалівці немає, - пояснює Таня, навіщо залишила дітей на бабусю. - У колгоспі директор давно все розпродав. Коней, свиней повивозили. Всі наші тут, в Києві, на заробітках.- А у нас в селі тільки сезонна робота, - вступає в розмову Ксюша. У неї дві торгові точки в столиці. - Люди стають на облік в Центр зайнятості, отримують виплати. Коли приходить посівна, їх знову беруть на роботу. А потім знову звільняють.Котяра- Ой, хлопці-и-и-и, ховайтесь, Котяра прийшов! - хитро посміхається Наталія Дмитрівна.Котяра - чоловік. Він вривається в хату революційним кроком в потертих шкірянці і кепці,
через ліве плече - сумка з пов'язаною синьо-жовтої стрічкою. На правій руці - протез кисті. У дитинстві намагався застрибнути на підніжку поїзда.- Шановні, мене звуть Слава Веселов! Зараз, коли йде війна в Донбасі, я написав петицію ...- Хлопці, ви потрапили, - підморгує господиня.- Я написав петицію з вимогою припинити бої в Донбасі, щоб врятувати народ від смерті і розрухи, - продовжує Слава. - Цей конфлікт не вигідний ні Україні, ні Росії. Я направив петицію в ООН, НАТО, Білий дім, а також Петру Порошенко і Володимиру Путіну.Слава згадує, як в 1988 році зібрав дві тисячі підписів під листом Горбачову з закликом вивести війська з Афганістану. Тоді ж радянські генерали отримали з Кремля команду на вихід. Веселов не вважає це збігом.- Війська щось вивели, але на мене і на Сахарова наїхав КДБ, - вже майже шепоче Веселов. - Звів наклеп, був навіть замах. Спочатку поїхав до Криму, але не знайшов роботу за фахом, сам я економіст. Потім опинився в Києві, познайомився з Наталкою.Останні років двадцять Слава працює на ринку. Продавав книги, хліб, піратські диски. Зараз ось - садові рослини.Якщо не піднімати голову на висотки, здасться, що за півстоліття тут мало що змінилося. Ті ж 63 сотки, оточені з усіх боків схилами яру. Та ж перекличка півнів. Таке ж кудкудакання курей і улюлюкання індиків. Самовдоволено похрюкують поросята.- Чому я весь час весела, питаєш? - Наталя Юрченко ніби підводить риску дня, а заодно і своїм шістдесяти двом рокам. - А з чого сумувати-то? На землі за що ні візьмуся, все виходить, слава богу! Значить, буде заробіток. Та ще й погода яка!За матеріалами: birdinflight.com