Київ

«Нам повезло, бо ми — живі». Історія киянки, яка провела місяць в оточенні російських підрозділів під Бучею

4 квт•NV

Коли перші вибухи російського вторгнення пролунали у ранковому київському небі, тисячі містян зробили те, до чого готувалися останній місяць — схопили вже зібрані тривожні валізки, вскочили в заздалегідь заправлені на повний бак автівки та хутко поїхали. Як вони тоді гадали — у «більш безпечні місця».

38-річної експертка зі стратегічних комунікацій Дар’я Черкашина разом із подругою, котом та собакою на третій день війни поїхала зі столиці до батьків товариша у село Хмільна на північ від Києва. Втім зовсім скоро киянки збагнули, що найгарячіша лінія фронту знаходиться просто по сусідству. Фактично по периметру Хмільни розташувались російські окупанти, а на відстані кількох кілометрів, у Бучі, Гостомелі й Ірпені, вони катують й вбивають мирних мешканців.

Так Черкашина прожила понад місяць.

Читайте також:


Варварство та геноцид у Бучі. Світлини масових убивств, вчинених армією РФ під Києвом, на обкладинках світових ЗМІ «Вже за пару днів по нашому приїзді розпочався найбільший ад у селищах навколо, — розповідає вона. — Спочатку нам відключили всі комунікації - зникло світло та газ,

заглушили WiFi та почались перебої з мобільним зв’язком. Ми не знали напевне, чиїх це рук справа, можливо й наших, аби росіяни через свої рації не підключались до мереж. Останніх було багато, вони окопались в лісах навколо нас.

Ми не одразу зрозуміли, що застрягли в Хмільній на місяць і чекали, доки скоро все налагодиться. Але ставало тільки гірше.

У перші ж дні родина з Києва, яка переховувалась поруч, зробила спробу виїхати у Західну Україну двома авто і була розстріляна. Загинув хлопчик-підліток і його тітка, а вціліла частина родини повернулася в наше село. Весь місяць вони залишалися там, не покидаючи навіть хати.

Згодом у селі зник абсолютно увесь зв’язок. Було чотири дні, коли ми вимушені були підкидали у повітря смартфони з верхівки недобудованої церкви, але навіть так не могли відправити хоча б SMS. Із зовнішнього світу ніхто не розумів, живі ми, чи ні.

Ми, в свою чергу, уривками дізнавались, що відбувалось в сусідніх селах, які були ближче до трас — в Бузовій, в Колонщині, Микуличах та Немішаєвому. Звідти пішли новини, що туди заходять росіяни і роблять страшне.

А ми були в восьми-десяти км, такий шлях можна було б пройти й пішки.

В нашій хаті був дизельний генератор, та ми боялись його вмикати: він дуже гучний, а не зрозуміло, хто буде проходити повз село, і не хотіли привертати увагу. Тому генератор вмикали кілька годин на день і кликали все село — набирати воду, зарядити ліхтарики та акумулятори.

Читайте також:


Не лише Буча. Окупанти жорстоко катували та розстрілювали мирних українців в інших містах і селах — розповідають їхні жителі Тоді ж з’являлася коротка можливість швидко дивитись новини, але у них були тільки головні події про Київ, Херсон, Харків та Миколаїв. Ми чули, що біля нас постійно гатять у Бучі і Ворзелі - все вибухає, реве, скло дрижіть.

Ще через деякий час почали закінчуватись продукти. Добре, що це було село і можливий був натуральний обмін: у кого були кури — приносили яйця, у нас було багато борошна, і ми пекли на всіх хліб, а також варили борщ і розливали селянам по банках.

На третьому тижні оточення сталася ще одна трагедія: молодий хлопець 24−27 років з нашого села був розстріляний при спробі виїхати автомобілем навіть не на трасу, а просто з грунтової дороги на асфальтовану біля села. На цьому думки про виїзд ми точно полишили.

І ось минулого тижня в один прекрасний день о сьомій ранку нас розбудили сусіди з радісною звісткою: в окопах при дорозі росіян більше вони не знайшли, а тому на свій страх і ризик з села відправляють імпровізовану евакуаційну колону з 12 авто. «Якщо хочете, дівчатка, на Київ — швидко в’яжіть білі ганчірки на вікна і поїхали», — сказали сусіди.

Ми вибігли у чому були.

Тепер ми в Києві і розуміємо, що нам та нашому селу якимось неймовірним чином повезло. Ми — живі".

Читайте ще