Київ

"Росіянин сказав, що може нас пропустять, а може машину заберуть." Історія про окупований Іванків та втечу з нього

9 квт•Texty.org.ua

Окупація

Як таких великих боїв у самому Іванкові не було. Так, деякі райони були обстріляні, але значних руйнувань ми таки уникнули. Хоча були значні обстріли колон техніки окупантів, коли вони проходили у нас по окружній дорозі. Українська артилерія постійно накривала їхню техніку.

Спочатку йшли одна бронетехніка, потім пішли колони з паливно-мастильними матеріалами. Потім йшли вже якісь невеликі групи, а потім вони почали гнати техніку назад. Причому гнали її переважно вночі. Якщо вдень проскакувало періодично з десяток бронеавтомобілів чи бензовозів, то як стемніє – починався гул, йшла важка бронетехніка. Вочевидь, вони боялися наших обстрілів.

Росіяни розставили свої пости на ключових позиціях навколо Іванкова, також постійно заїжджали їх бронегрупи. Спочатку їздили на своїй техніці, а потім вже на віджатих у місцевого населення машинах. Час від часу прямо до Іванкова заїжджали велетенські колони, які були настільки великими, що не вміщалися повністю на окружній, і тому їхали вулицями міста.

Вбивча окружнаБагато людей загинуло, коли якраз намагалися виїхати з Іванкова і потрапляли на колону ворожої техніки.

Зазвичай, це виглядало так – попереду колони їхала якась група, яка з усієї зброї, що у неї була, розстрілювала на всі боки буквально все живе, що траплялася на шляху. Така сама група їхала позаду колони. Я особисто бачив – їхала бронемашина і БТР, які гатили у повітря і по бокам, а вже за ними їхала колона.

Росіяни не дивилися, що за машина у них на шляху, хто там всередині – просто розстрілювали і все. Тіла по тижню могли лежати в машинах – не могли забрати. Найбільше таких вбитих було в районі окружної дороги.

Я знав одного з загиблих – Олега Булавенка, він зі своїм сином та двома собаками їхали на виїзд з Іванкова і якраз наткнулися на російську колону. По них почали одразу стріляти. Вони обоє виповзли з машини, але батько виявився пораненим - йому відірвало ступні. Син якось сховався і узбіччям побіг до людей просити, аби помогли витягнути батька. Але постріли не припинялися, тому люди і сина не пустили. Так десь тиждень труп батька лежав біля машини. Разом з вбитою собакою, інша – жива довгенько сиділа коло тіла господаря. Потім хтось відтягнув його на узбіччя.

МародериНа третій тиждень, коли росіяни вже пересіли на відібрані у людей легковики, вони почали об’їжджати будинки атовців, якихось активістів. І треба сказати, вони досить гарно орієнтувалися у місцевості, знали будинки, хто де живе. Звичайно, вони могли знайти якісь списки у захоплених адміністративних будинках, але було таке враження, що їх хтось спрямовує, наводить. Декого забирали, могли потім і відпустити, але дехто, після того як його забрали, пропав безвісти.

З окупацією почалося досить сильне мародерство. При чому мародерили в основному навіть не росіяни, а місцевий криміналітет. Що цікаво - росіяни їх не чіпали, ті могли грабувати будь що. Таке враження, що між нашими місцевими кримінальними елементами та росіянами були якісь домовленості. Можна припустити, що росіяни дозволяли їм грабувати магазини, майно, а навзамін ті наводили окупантів на будинки атовців та активістів. Люди розповідали, що бачили когось з таких місцевих, хто активно спілкувався з росіянами, навіть кудись їздив з ними на машинах.

Знаю, що на нашу центральну площу росіяни завозили гуманітарку,

дехто навіть її брав. То їх наші місцеві після цього коло будинків перестрівали і били за цю гуманітарку. Цікаво, що, здається вся ця гуманітарка була вкрадена з українських магазинів та складів – роздавали суто українські товари, російських чи білоруських продуктів, наскільки мені відомо – не було.

Мешканці звільненого Іванкова вітають українські війська. Фото Андрія Цаплієнка

Дуже шукали нашу голову ОТГ і її заступників, але не знайшли. Потім привезли якусь жінку, яка мала керувати від окупантів, посадили в адміністрації, але вона просиділа буквально кілька днів і щезла.

ВтечаДрузі сказали мені, що є можливість виїхати автомобілем в сторону Радомишля. Але треба було проїхати блокпост у нас на мосту. Я пішов на свій страх та ризик питати туди, чи можу я виїхати в сусіднє село. Взяв диплом лікаря, за легендою мав розповісти, що у тому селі живуть мої батьки, яким треба ліки та їжа. На блокпосту якраз стояли якісь буряти, з вигляду строковики. Один з них до мене підійшов і якось підозріло швидко, навіть не дослухавши до кінця сказав: «Да-да, давай, если есть есть машина – давай проезжай».

Це мене дещо насторожило. Потім я повернувся, і вирішив зайти ще на роботу, до лікарні, забрати деякі ліки для батьків жінки. А туди якраз привезли поранених росіян. Я вирішив перепитати в одного з тих, хто їх супроводжував, чи безпечно мені буде проїхати, зокрема, і через цей блокпост. На що росіянин відповів: «Может пропустят, а может и машину заберут». Коротше кажучи, у цей день їхати я передумав.

Наступного дня знайомі мені знову сказали про можливість виїхати, і я знову пішов до цього блокпосту. Там вже стояв інший наряд з виду росіяни за національністю. Ті сказали, що якщо я буду їхати, то щоб взяв спиртне. У мене якраз стояла банка самогонки столітньої давності. Я засунув цю самогонку в багажник, сіли з сім’єю в машину, приїхали до посту, там нас почали перевіряти. Але коли побачили спиртне, то вже ні про що більше не думали і відпустили. Можливо, нас ця банка самогонки і врятувала.

Григорій Гончаренко

Переночували у сусідньому селі, довго їхали, були складні ділянки, зрештою, виїхали на наш пост на Варшавській трасі. Так ми і приїхали до Радомишля. Зараз я знайшов тимчасову роботу у Старокостантинові, працюю по фаху лікарем. Нещодавно возили гуманітарну допомогу до Іванкова, але знову поки повернулися сюди. На жаль, інфраструктура там поки неналагоджена, ні електрики, ні газу немає, тому намагаюсь приносити користь тут.

Читайте ще