В Україні вже десятий рік триває війна з Росією 24 лютого 2024 року минають другі роковини з часу повномасштабного вторгнення російських окупантів на українську землю. За ці роки загинуло і пропало безвісти чимало земляків, виплакано чимало сліз. Російська агресія розкидала по світу тисячі родин, зруйнувала сотні тисяч будинків, квартир, шкіл та лікарень…. І кінця краю цьому «пеклу» поки не видно.
Яким був перший день повномасштабного вторгнення для володимирчан, чим той лютий четвер закарбувався у їхній пам’яті, дізнавалася журналістка Район.Володимир
Оксана Виваль начальниця відділу економічного розвитку, проєктної діяльності і інвестицій24 лютого десь біля 5 ранку жінка провела чоловіка у відрядження. Повернулася, ще був час до роботи і прилягла подрімати.
«Збираюся на роботу, телефонує сестра і запитує: «Оксана, що нам робити?». Я не зрозуміла про що йдеться. Запитує, чи я новини дивилась. Кажу, ні, ще не встигла. А вона: Оксана, війна. Все всередині похололо. Телефоную до старшої доньки, вона на той час навчалася в Луцьку. Дитя не спало, бо недалеко від них був сильний вибух,
аж шиби затрусились. Домовилися, що вона збирає речі, а ми її чимшвидше заберемо додому. Я тим часом збираю меншу доньку, пакую рюкзак з ліками та документами. Ще була думка взяти із собою в автівку собаку. Але, подумала, поїду на роботу, куди ж його там прилаштую...Залишили вдома зі свекрухою.
Приїхала на роботу. В людей – шок, паніка, страх. Відпросилася і поїхала у сусідній Нововолинськ за чоловіком. Лячно було, коли побачила величезну чергу з автівок на заправці, що біля «Кроноспану». Коли чоловік поїхав по доньку, подумала, що варто зняти гроші в банкоматі. Та з вікна кабінету побачила черги біля банкоматів – їм не було кінця-краю. Здавалося, що це якийсь кінець світу.
Менша доця у той день була зі мною на роботі. Поки ми обговорювали, що відбувається, намагались не плакати, думали що робити далі, вона малювала наших захисників. Цей малюнок (на фото) ми бережемо назавжди. Додам, що в ті перші дні на роботі, коли йшли додому, ми не просто прощалися. Ми обіймали один одного і щиро зі сльозами на очах бажали мирної ночі.
У перший день повномасштабної війни нас відпустили додому.
Я забрала маму до себе, бо вона мешкала біля військової частини. Вдома стали клеїти скотчем вікна, а чоловік облаштовував льох, де ховалися під час кожної тривоги. Авто ставили подалі від дороги. Навіть на лічильник електроенергії одягли чорний пакет і обв’язали скотчем, щоб не блимав», розповідає жінка.
У перші дні, коли вся родина під час тривоги спускалася в льох, собака йти туди не хотів. Його вже і силоміць запихали, на руки брали (важкий дуже) і все марно. А в той день, коли у місто був «приліт», пес був першим, хто опинився у сховищі, злякався.
«Почула чутки, що з Білорусі готується наступ. Було дуже страшно. Приїхала додому і кажу до рідних: «треба, напевно, діставати якісь вила, сокиру…Наготувати хоч якусь зброю, бо стає щораз страшніше». Ці сокири з вилами ще довго стояли при в ході в льох», продовжує Оксана.
Десь на другий день побачили повідомлення, що в РБК збирають провізію для наших військових. Тоді Оксана з чоловіком у перервах між тривогами їздили на гуртівню скуповували все необхідне і везли туди.
«Тоді вже емоції залишились позаду, головне було – допомога ЗСУ»,
– підсумовує володимирчанка.
В’ячеслав Процюк начальник районного управління, підполковник служби цивільного захистуЧоловік пригадує, що 23 лютого в сімейному колі відсвяткували день народження дружини.
«Мені часто вночі телефонують та повідомляють про виїзди наших підрозділів на якісь випадки. Але коли 24 лютого близько п’ятої години ранку одночасно у мене і у дружини задзвонили мобільні телефони (вона працює у силових структурах), я зрозумів, що щось сталося», – розповів підполковник.
Далі повідомили про збір усього особового складу у зв’язку з нападом Росії на території України. Після збору увесь особовий склад перевели на двозмінне чергування, а всю резервна техніку – в оперативний розрахунок.
«Надходило дуже багато інформації, щодо можливого обстрілу наших підрозділів, тому змушені були проводити розосередження техніки та особового складу, щоб не знаходились в одному місці», – зазначив начальник управління.
Володимир Собіпан, директор КП «Полігон» «Пам’ятаю, це був четвер. Десь біля 5 ранку зателефонував наш майстер і каже: «Михайлович, війна… Ракети летять на міста,
російські війська вже на території України…». Я зібрався бігом, поїхав на роботу. На підприємстві вже були наші водії, майстри, пізніше підійшли інші працівники. Хочу сказати, що в перший день «повномасштабки» всі працівники «Полігону» вийшли на роботу. Ніхто нікуди не поїхав, в такому складі працюємо і до нині», – розповідає директор підприємства.
У перший день повномасштабного вторгнення комунальники працювали на спорудженні блок-постів, возили пісок, бетонні блоки.
«Пізніше наші жінки зорганізувалися робити «коктейлі молотова». Якось було не до паніки, бо роботи того дня було багато. І сміття з міста вивозили і вулиці прибирали, і місто готували до оборони… Згодом дехто з наших хлопців пішли в тероборону, пізніше – в ЗСУ. Є працівник, якого ми вже ніколи не дочекаємося з війни. Це наш Андрій Киричик який загинув у 2023 році», – ділиться Володимир Собіпан.
Ярослав Матвійчук депутат обласної ради, перший заступник міського голови Посадовець каже, що про повномасштабне вторгнення дізнався від чергового міської ради, який зателефонував десь після 5 години ранку.
«Ми того ранку одразу зібралися на нараду з міським головою, керівниками установ та підприємств. Уже вранці почали надходити вказівки від військових, представників силових структур. Згодом з комунальниками зайнялися облаштуванням блокпостів, шукали і доправляли блоки, пісок. Десь об 11 годині поїхав у лікарню, зустрівся з колективом. Працівники панікували, ми їх заспокоювали, просили залишатися на робочих місцях. Були також в станції переливання крові, з’ясували, що там відбувається, бо не розуміли до чого готуватися. Того ж дня оглянули всі об’єкті критичної інфраструктури», – розповідає Ярослав Матвійчук.
Ввечері ще була зустріч з керівниками деяких обласних установ та закладів. Взяли у них кілька авто, які потрібні були на блокпостах. Ввечері в міській раді також обговорили, де будуть поселяти людей, які їхатимуть у Володимир, рятуючись від обстрілів. Вирішили, що це будуть гуртожитки педколеджу та ЦПО.
«Мої рідні залишалися зі мною. Дружина була вагітна, але сказала що нікуди без мене не поїде. Батьки теж залишились у Володимирі Сказали, що вони разом з нами і готові до всього.
Ми живемо в багатоповерхівці. В ті дні вирішили перебратися до батьків дружини, які мешкають у приватному секторі. За пару днів після 24 лютого приїхав у квартиру взяти якісь речі, то в нашому будинку не світилося жодне вікно», – зазначив Матвійчук.
Валентина Романюк депутатка міської радиЖінка пригадує, що 24 лютого 2022 року о 4:35 ранку ввімкнула телевізор і почула страшку звістку про вторгнення рαшиcτів в Україну.
«Відразу зателефонувала своїм рідним і друзям, щоб прокидались і перевірили свої тривожні валізи, документи, зарядили павербанки. Хоча в душі, до останнього вірила, що все це жахіття триватиме не більше двох тижнів.
На той момент я працювала помічником-консультантом нардепа Ігоря Гузя Він зателефонував і запитав чи я не залишаю Україну. Відповіла, що лишаюсь вдома і готова до активних дій», – розповідає жінка.
У перший же день повномасштабного вторгнення до Валентини зателефонувала війт Гміни Краснистав (РП) Едита Гайовяк-Поврожнік і запитала чим вониможуть допомогти. І вже через тиждень, на пункті пропуску «Угринів – Долгобичув», була зустріч з поляками і перша гуманітарна допомога поїхала до наших військових.
Ігор Пальонка міський голова24 лютого очільника громади розбудив дзвінок від родичів, які живуть на Чернігівщині.
«Це десь було біля 4 години ранку. Вже о 6:00 був на роботі. Телефонував у всі силові структури, щоб дізнатися більше. Далі з правоохоронцями, заступником, секретарем міськради зібралися у моєму кабінеті, думали, що робимо далі», – розповідає Ігор Пальонка.
Всі наради у ці перші дні проходили в кабінеті міського голови, або в укритті ЦПО. Думали над тим, як укріпити громадський порядок у місті, організовувати патрулювання, як діяти в разі нападу ворога на місто. Планували, як і де будуть облаштовувати оборонні позиції, що для цього треба. Звозили мішки з піском, почали шукати метал, аби варити їжаки для стримування руху техніки. Крім того, всю важливу документацію перевезли у безпечне місце. В разі більшої загрози її повинні були знищити.
«Вдома вже була зібрана тривожна валіза, де були документи дітей і дружини, предмети першої необхідності. Я переконував дружину і дітей, що їм краще виїхати за кордон. Вони нічого не хотіли чути, сказали що залишаються зі мною.
Якщо вже геть буде критична ситуація, тоді будуть щось думати», – ділиться спогадами очільник громади.
Тетяна Ващук гендиректорка КП «Володимирське ТМО»У день повномасштабного вторгнення Тетяна Ващук знаходилась у Луцьку О 5 годині ранку жінка почала збиратись на роботу. Розповідає, що взагалі не дивиться телевізор і не завжди читає вранці новини. Тому на ту годину не знала нічого про те, що відбувається в країні.
«Напередодні, повертаючись додому, слухала якусь місцеву радіохвилю і розуміла, що коїться щось недобре. Заїхала на АЗС та подзвонила до тата. Кажу, щось мені все це не подобається. Напевно буде щось таке, чого ми не чекаємо. Ми один одного заспокоювали, бо вірити у найгірше не хотілося.
Близько 6 години ранку зателефонувала моя помічниця з роботи і поцікавилась, чи знаю я, що відбувається і що робити. Ніколи не забуду того ступору і відчуття повного нерозуміння реальності», – ділиться спогадами очільниця медзакладу.
Тетяна розповідає, що відкрила жалюзі і побачила людей, які в паніці бігли з багатоповерхівок, паркінгів. За хвилин 20-30 в Луцьку пролунали гучні вибухи.
«Почалися дзвінки до рідних і близьких, дзвінки від працівників лікарні, представників влади… Почала збиратись, швидко зібрала кота, скочила в авто та вирушила у Володимир. Небачені корки, черги на АЗС, хаос на дорогах – це те, що я бачила, коли їхала у Володимир. По дорозі заскочила до батьків, лишила якісь речі і кота, швидко поїхала у лікарню», – ділиться спогадами Тетяна.
А далі, каже, було найважче. Величезний колектив, повністю завантажена пацієнтами лікарня. Це і важкі лежачі хворі, пацієнти підключені до апаратів ШВЛ, з травматологічними витягами…
«В усіх страшенна істерика та страх. Люди хотіли від мене почути, що все буде добре, а я реально не знала що говорити. Ця клята невідомість війни страшно мене жахала. Я розуміла, що на мені величезна відповідальність за чиїсь життя, що я не можу боятись чи піддаватись паніці. Потрібно було продумати різні варіанти поступлень поранених, створити сортувальну зону, медичні приймальні та сформувати оперуючі бригади. Паралельно це все відпрацювати, довести до автоматизму і організувати кожного працівника! Ніхто не знав і не розумів,
що може бути за хвилину чи годину. Навичок роботи у воєнний час ні в кого не було та й військову політравму ми бачили лише в книжках. Не спали і не їли кілька днів, працювали вдень і вночі. Читали і вивчали літературу військової хірургії, яка б допомогла в роботі з пораненими пацієнтами», – пригадує гендиректорка ТМО.
Швидко і своїми силами в ТМО створили укриття з виходами, санвузлами, палатами для пацієнтів, з операційною і реанімаційною залою, зі складом для зберігання медикаментів, виробів медичного призначення, запасів сухої їжі, технічної та питної води.
«Організували команди медиків та постійно проводили навчання. Затрохи ми повністю занурились у роботу, згуртувались, підтримували одне одного і працювали задля нашої спільної перемоги», – поділилась спогадами Тетяна Ващук.
Тетяна Боренко, волонтеркаПро початок повномасштабного вторгнення Тетяні сказав чоловік.
«Йду, вмикаю телевізор і бачу страшні кадри обстрілу Києва, Житомирщини, Чернігівщини…Емоції просто зашкалювали. Взяла телефон, пішла у садок і записала відео, яке одразу ж виклала у фейсбук. Це відеозвернення було до росіян.
Думала, може люди не знають і не відають, що у нас робиться. Думала, може почують, схаменуться», – ділиться спогадами Тетяна.
Відео жінка закинула у всі соцмережі, на деяких платформах його просто заблокували. У деяких соцмережах під відео з’явилися коментарі: «так вам і треба», «вас там усіх треба розстрілювати»… Були й слова підтримки, співчуття.
«Через рік фейсбук підсунув мені це відео у спогадах. І я не змогла його подивитися. Мені здавалося, що якщо я його ще раз перегляну – в мене зупиниться серце. Я його просто видалила. Більше не хочу 24 лютого 2022 року. Хочеться стерти з пам’яті ті жахливі емоції», – пригадує Тетяна.
Каже, того дня запам’ятала слова своєї доньки. Їй зранку все розповіли, пояснили, що в країні почалася повномасштабна війна, що в школу вона не піде, що всі думають, як бути далі.
«Виходжу з її кімнати і чую, як вона телефонує до моєї мами і каже: «Бабусь, я була щасливою дитиною…Мені 9 років і всі ці роки я жила щасливо. Мені шкода, що так сталося…» Я довго її заспокоювала, казала, що це не кінець, ми обов’язково проженемо ворога і все буде добре.
Напевно цей момент я запам’ятаю на все життя», – каже жінка.
Дуже багато людей телефонували до Тетяни того дня і запитували: «Ти виїжджаєш?».
«Кажу, ні, я залишаюся. Якщо вже буде край, то відправлю батьків і дитину за кордон, а сама буду вдома. Якщо треба буде, то візьму до рук зброю. Друзі слухали мене і казали: «Ну окей, якщо ти залишаєшся, то ми теж», – ділиться спогадами волонтерка.
Людмила Самусєва директорка ліцею №1Педагогиня розповідає, що 24 лютого о 4 ранку чоловіка викликали на роботу по сигналу тривоги. Він і розказав рідним, що в країні розпочалася повномасштабна війна.
З гуманітарного управління надійшло повідомлення, що всі навчальні заклади міста переходять на дистанційне навчання. Учителі в шкільних чатах написали батькам та учням, що навчання буде продовжуватись в дистанційному форматі.
«Того дня у школу прийшла лише одна дитина. Соцмережами батьки не користуються, тому повідомлення про дистанційне навчання вони просто не побачили. А ми цілий день слідкували за тим, що відбувається в країні. Намагалися себе тримати в руках, аби в колективі не сіяти паніку,
заспокоювали батьків, дітей», – розповіла директорка.
Зоряна Куціян педагогиня ліцею №1Вчителька розповідає, що 24 лютого прокинулася, як завжди, збиралась на роботу. А потім взяла до рук телефон і прочитала новини.
«Найперша емоція – страх. Не за себе, за дітей. Далі – паніка, думки про те, що ж буде. Про виїзд за кордон думки не було, але тривожну валізку зібрала. Невідомість дуже лякала», – каже Зоряна.
Жінка каже, вже два роки минає, а той самий лютий ніяк не закінчується. Життя в постійному стресі. Відволікають діти та улюблена робота.
Вікторія Наугольник, учителька української мови та літератури ліцею №1 Жінка пригадала, що про повномасштабне вторгнення почула о 6 ранку від подруги.
«Увімкнула телевізор. Шок. Ні, неправда. Як повідомити батькам і дітям? І в такому ступорі цілих три дні. Далі відчуваю, що не можу сидіти вдома, не можу мовчати, просто не можу…Відчуваю, що мушу щось робити. З сусідами вирішили робити «коктейлі Молотова». А потім було плетіння маскувальних сіток, інша робота та допомога… Постійно чимось себе займала, бо здавалося, ще день і збожеволію», – ділиться спогадами жінка.
