17 листопада 2023 року заболоттівці дізналися про загибель молодшого сержанта Андрія Григоренка Він не дожив до дня народження сина, залишивши вдома вагітну дружину, чотирирічного Максима і двохрічного Дениса
Про військового, який своєю відвагою та добротою запам'ятається рідним і побратимам назавжди, пише газета «Ратнівщина».
Шкода усіх, хто гине у нинішній жахливій війні, але коли надходять повідомлення про загибель чоловіків, у яких залишаються маленькі діти, серце у грудях стискається від болю. Тоді по-особливому розумієш несправедливість цієї війни, тоді будь-які пояснення недоречні. 17 листопада Заболоття облетіла чорна звістка про загибель молодшого сержанта Андрія Вікторовича Григоренка. Удома на нього, окрім люблячих батьків, чекала вагітна третьою дитиною дружина Алла чотирирічний Максимко і молодшенький Дениско, якому 24 листопада виповнилося лише 2 рочки. Тата мали відпустити у відпустку на день народження до сина, якого він бачив лічені рази за життя. 20 листопада Андрій мав уже приїхати додому. Натомість 19 листопада заболоттівчани віддали йому останню земну шану.
Усі, з ким вдалося поспілкуватися про загиблого захисника, навіть абсолютно чужі йому люди, розповідали тільки хороше. Мовчазний, небагатослівний, але дуже добрий, швидкий до будь-якої роботи, старанний, відповідальний, розумний і жертовний – таким він назавжди залишиться у пам’яті своїх земляків.
Андрій народився 15 жовтня 1992 року у звичайній сільській сім’ї Віктора і Галини Григоренків Був третім сином у родині. На той час уже підростали старші Ігор та Володимир З дитинства всі хлопці були привчені до роботи. Доля розпорядилася так, що усі залишилися в Заболотті. Володимир із сім’єю побудували власний будинок.
Ігорю з дружною і дітьми дісталося обійстя бабусі, яку вони довгий час і доглядали (бабуся свого часу була чи не найкращим ветеринаром на всю округу). А Андрій, коли п’ять років тому одружився на дівчині з Гути Аллі, залишився жити у батьківському домі. Тут почав щось ремонтувати, щось нове зводити. Хлопці були дуже дружні. І в дорослому віці сім’ї Григоренків допомагають одна одній, з допомогою не рахуються. Усі родинні свята завжди разом.
Після закінчення школи Андрій здобув фах будівельника у Луцькому національному технічному університеті.
Військової кафедри у нього не було. Строкової служби в армії не проходив.
Бойовий шлях Андрія Григоренка розпочався 25 серпня 2022 року. У той день він разом із дружиною поїхав зняти кошти з карти. Біля банкомата йому й вручили повістку. Дружина була вагітна другим дитям. З тих пір – більше двох років служби у «гарячих» точках і лише три короткотермінових відпустки. Вперше приїхав на хрестини синочка Дениска у грудні 2022 року. Потім ще раз побував удома у червні 2023 року та на Великодні свята 2024 року.
Андрій потрапив у 63 окрему механізовану бригаду. Після навчань на Львівщині їх відправили на Херсонський напрямок. Згодом – у Бахмут. Потім – під Лиман. І так постійно на найнебезпечніших ділянках фронту. Він був у розвідувальному загоні. Разом з побратимами виконував надважливі завдання.
Мама пригадує, як не раз дивом виживав, як у прямому значенні мало не голий залишався. Було таке, що скинув коротеньке відео, де він у бушлаті і в шортах. Тоді майже все згоріло. Добре, що самі живими залишилися. І таких надважких ситуацій було чимало.
Згодом пережитків іще додалося.
У прикордонники пішов служити середульший син Ігор і опинився в зоні бойових дій. Він – мінометник групи швидкого реагування. Удома залишилися дружина Олена і двійко дітей. Слідом за хлопцями пішов на війну і брат Галини Михайлівни Геннадій Сказав, що йому соромно, що племінники служать, а він удома.
За Андрія хвилювалася найдовше. Постійно казала: «Дитино, я нічим тобі допомогти не можу. Тільки молитвою. І молитися не перестаю!» Він завжди дякував за молитви і розповідав, що саме вони його рятували. Сам молився. Іконку Божої Матері завжди при собі тримав, молитву воїна повторював, у Новий Заповіт заглядав не раз. Удома мама і дружина жили від дзвінка до дзвінка. Від повідомлення до повідомлення.
- Скільки вже разів таке було, що думали, що якась біда сталася, особливо, коли вночі має повернутися, а на зв’язок не виходить. Починаємо до хлопців писати, питати, що він і як. Скажуть, що живий, і вже легше на серці. І скільки таких ночей було!
Коли повертався з позицій, телефонував додому. По життю він був дуже серйозним, але коли бачив на екрані синів, посміхався і жартував.
Молодшенький Дениско постійно хотів тата поцьомати. Торкнеться до екрану, і дзвінок зривається. А тато по той бік слухавки радів за свою малечу і душею до своїх хлопчиків, до рідних летів.
Побратими пригадують його особливі риси. Серйозний, діловий, похмурий. Завжди всіх слухає, а потім як видасть якийсь жарт, то хлопці зо сміху падали. Його любили за справедливість, за щирість. Він був такий, що не терпів підлабузництва. Простий і конкретний.
- Якось, - пригадує дружина Алла, - зателефонував і попросив, щоб приїхала разом з дружиною друга Оксаною до них, бо Оксана сама боїться. Коли ж врешті із нею зустрілася, щоб разом їхати, виявилося, що їй її чоловік Віталик таку ж версію розповів. Вони шукали позитив навіть тоді, коли було найскладніше.
Андрій готувався до відпустки. Відбував останні бойові завдання. Чекав на повернення з відпустки товариша Богдана і мав їхати додому. Рідні орієнтувалися, що приблизно 20 листопада приїде, бо в Дениска 24-го день народження. Рвався додому, бо хотів наживо почути, як говорить син, а він тільки нещодавно розговорився.
31 жовтня повернувся з позиції.
У суботу 2 листопада сказав у розмові дружині, що завтра йде знову на завдання. Ситуація складна. Але робити роботу вони мусять. Просив не «трезвонити». Сам повідомить, коли повернеться. 3 листопада пішов на позиції. Останнє, що переглянув, відео з дому, на якому старший син Максимко збирає свою дитячу валізку. Бабуся питає: «Куди то ти їдеш»? А він каже: «До татка. Насварю командира, щоб відпустив його»! Андрій переглянув і вподобав це відео, але наступних два, як діти нібито читають книжечки і як мультики разом дивляться, так і залишилися непрочитаними.
Коли йшов на бойовий вихід, попередив рідних, щоб не хвилювалися. Може бути всяке, бо йдуть на нову позицію. Тиждень жили у напрузі, але стримували емоції, бо часто не виходив на зв’язок по кілька діб. Та коли пішов уже другий тиждень, як він не в мережі, Алла написала до водія, який завозив хлопців у потрібне місце. Він відписав, що з Андрієм все добре.
Потім у мережі з’явився побратим, з яким Андрій був на завданні. Заспокоювала себе тим, що, може, батарея в телефоні розрядилася. Разом з мамою думали, що він спеціально на довше залишається,
щоб додали дні до відпустки. Напруга дедалі більше наростала. Добігав до кінця уже другий тиждень, а побратими багатозначно мовчали. Ніхто нічого не говорив.
- Я відчувала, що щось сталося, бо не казали, що все добре, - бідкається Галина Михайлівна. - У неділю вранці встала (чи спала, чи не спала). Пішла до церкви. Я зазвичай телефона не беру. Алла попросила, щоб взяла. Як Андрій з’явиться, зателефонує. І вона подзвонила. Я вибігла. Думала, що Андрійко появився на зв’язку. А вона каже, що з військкомату приїхали. Нема Андрійка…
Він загинув 13 листопада під час бойового завдання. Хлопці, які знали про це, не наважувалися сказати дружині і мамі. Сповіщення рідні отримали 17 листопада. 18 захисника привезли траурним кортежом додому. Тремтячими руками обіймала полеглого сина на впізнанні мати, не стримував сліз і старший брат Ігор. Його відпустили зі служби. А в згорьованої дружини, в якої під серцем ще одне дитя, підкошувалися ноги.
Приїхали на похорон Андрія Григоренка і побратими: і ті, з якими ходив на завдання, і з інших взводів, і ті, хто вже демобілізувався.
Плакали, добрим словом згадували свого товариша.
А далі на Галину Михайлівну і Аллу чекав новий етап – коли вити хочеться від болю, а не можна, бо діти все бачать. Щоб не завдавати дітям психологічних травм, їх забрали родичі Алли в Гуту. Коли ж повернулися додому в Заболоття, свідому позицію проявив старший Максимко.
- Ми живемо на в’їзді в Заболоття, - розповідає Галина Григоренко. – Завжди зустрічали кожного загиблого героя. Діти наші розкладали квіти на дорозі, з прапорцем стояли. Максимчик приїхав додому і каже: «Бабусю, чому квіти аж до нас додому посипали»? Ми йому казали, що тата привезуть. Він запам’ятав і кілька разів перепитував: «Коли вже тата привезуть? Коли хоронитимуть»? Як чотирирічній дитині пояснити, що татко більше ніколи не приїде? Він дуже переживає і відчуває нашу тривогу. Питає: «Татко вже і на мій день народження не приїде»?
Алла додає:
- У неділю, коли принесли сповіщення, що Андрій загинув, я вкладала дітей спати. Максимко каже до мене: «Мамо, то в нас тепер уся сім’я – ти, я і Дениско»? Він маленький, але такий кмітливий!
Діти не дають Григоренкам впадати у відчай.
Галина Михайлівна каже, що внучок просить, щоб не плакала, як тільки сльози на очах побачить:
- Йдемо в неділю з церкви. Сніг падає. Скоро свята, нашого Андрійка немає. Я плачу, бо мені болить, а Максим забігає наперед і каже: «Бабо, я бачу-бачу»! - Дивлюся на них і серце крається, бо ті дітки тата не матимуть. Як їм важко буде в житті!? Тата ніхто не замінить!
В Андрія Григоренка було багато планів. Під час кожної відпустки щось хазяйнував по господарству. Заздалегідь приготують потрібні будматеріали, а він приїде – і весь у роботі. Усі вони неабияк чекали закінчення війни і демобілізації Андрія. Господарство, діти, старенька хвора бабуся. Усьому старалися свекруха й невістка лад давати. Галина Михайлівна ще на роботі – працює у школі вчителем. Але знали, що повернеться з війни Андрій, і все буде, як раніше. А зараз, куди не глянь, усе нагадує про нього, все, до чого він приклав свої роботящі руки.
З трепетом зберігають жінки усі речі Андрія. Серед них грамоти за підписом командира бригади за сумлінну службу, прапор України з підписами побратимів і побажаннями перемоги.
Його цінували товариші по службі. Навіть пропонували перейти у командний склад, але відмовився, бо мав «некомандний» характер.
Галина Михайлівна з трепетом розповідає, як підтримали їх найдорожчі – сини Ігор та Володимир, невістки Олена і Наталія, дружина брата Алли Ольга, сестра з Дніпра. Каже, якби не вони, не їхня любов, напевно, не витримали б. Вона дякує усім-усім, хто був із ними в скрутну хвилину, хто взяв на себе тягар організації похорону, підтримав словом, ділом, думкою. І молить Бога, щоб другого сина Ігоря повернули із зони бойових дій хоча б десь ближче додому, бо одну дитину вона вже схоронила, а серце рветься за другим сином – 27 листопада він уже поїхав у свій підрозділ.
Попереду у Григоренків важливий етап. Дай, Боже, Аллі благополучно виносити і народити дитину, якої так і не дочекався тато. У них була прекрасна сім’я. За роки подружнього життя вони так і не встигли набутися разом. Горіли один одним, жили один заради одного і заради діток. Ловили кожен момент, аби відчути повноту сім’ї, і будували щасливі плани.
Пройдуть роки. Пекучий біль утрати трохи притупиться.
Виростуть діти. Кажуть, дітей-сиріт сам Бог годує. Зараз вони маленькі і тільки своїми дитячими серцями відчувають тривогу мами й бабусі. Максимко грається своїми улюбленими звірятами (любов до тварин тут, видно, передається у спадок). З нетерпінням чекає наступного ранку, щоб іти в дитячий садок. Дениско вчиться говорити. По щирих молитвах цих маленьких ангелів, віримо, Бог пошле Україні мир, тато-герой охоронятиме їх з небес і здійсняться побажання, написані на прапорі, що висить у їхній кімнаті: «Все буде Перемога»!
Читайте також:
- «Ні разу не ухилявся від викликів ТЦК»: Герою з Волині навіки 28
- Сирота з дитинства, Герой до останнього подиху: спогади про військового з Волині Миколу Янчука
- «Мамулька, я тобі все розкажу потім»: волинянка другий рік живе надією, що її син повернеться з війни
