Безпритульні тварини були болючою проблемою для України ще до повномасштабного вторгнення, а сьогодні ця криза тільки зростає. У Луцьку є багато людей, які допомагають тваринам-безхатькам, але їх кількість все одно не зменшується.
Район.Життя поспілкувався із деякими жительками Луцька, які вже багато років опікуються такими кішками і собаками – стерилізують, лікують, шукають їм домівки. Витрачають на це власні гроші і час, бо мають добре серце і не можуть по-іншому. Але вважають, що все одно роблять дуже мало.
Багато хто їх у цьому не розуміє і не підтримує. Дехто з жінок попросив навіть змінити їхні імена, тому що не хочуть, щоб про цю діяльність дізналися сусіди, які можуть нашкодити тваринкам.
Усі вони переконані – у нас недостатня культура стерилізації домашніх улюбленців, відсутнє ефективне законодавство, яке б регулювало утримання і захист тварин, а головне – потрібні зміни у свідомості громадян. Про це далі – їхня пряма мова.
«Годую 26 котів. Я одержима цим»Історія Олени, 70 роківУ радянські часи із безпритульними тваринами не особливо панькалися – по місту їздили гицелі і відстрелювали бродячих котів і собак.
Когось вбивали, а кого відловили – присипляли. Кажуть, це найстрашніша смерть, тому що тварину від тих препаратів паралізувало і вона задихалася.
Як бачила той автобус, я його називала «Шарапов», – одразу тахікардія. Мій сусід дістав гіпертонічний криз, як побачив те все на власні очі.
Йдуть діти до школи, в садочок, а вони паляють у собак в центрі міста, на Лесі Українки. Отака була радянська дійсність.
Хоча, звісно, безпритульних тварин було менше, бо у 80-ті роки в людей практично не було породистих. Породистий пес на Луцьк – це була диковинка. Про котів узагалі мовчу.
А я тварин любила з дитинства, постійно їх підбирала і підгодовувала. Навіть, коли йшла до школи, брала щось у торбинку і несла до котів.
Я одержима цим. Мені їх усіх шкода. Не знаю, це якась, напевно, патологія – я відчуваю, як їм болить, як їм холодно, і все пропускаю через себе.
У мене вдома є вісім котів, у підвалі шість і 12 перетримую на квартирі. Усього двадцять шість котів годую. Це вже після повномасштабної війни їх зібрала. Я вже багато років прилаштовую тварин, але зараз стало набагато важче це робити.
Ще на роботі чотири собаки, яких я теж годую, ношу їм їсти кожного дня – корм або каші.
На місяць їм усім потрібно три з половиною мішки корму. Це 1800 гривень. Ще якісь вітаміни, ліки, вологий корм інколи. Плюс оплата перетримки.
У середньому за місяць у мене йде на тварин до десяти тисяч гривень.
Зараз ситуація з безхатніми тваринами дуже погіршилася. Мені волонтери з Kovеl Animal розповідають, що до повномасштабної вони місто почистили, практично не було в Ковелі безпритульних тварин, не було зграй собак. Всі були стерилізовані.
Як почали їхати біженці, багато хто з тваринами, покрутились по Ковелю два тижні – і за кордон, а тварин лишають. Каже, за «британців» ногами зачіплюються зараз. Повернулися на п’ять-шість років назад.
Мій знайомий військовий каже, що у прифронтових регіонах на сході – взагалі екологічна катастрофа із бродячими тваринами, багато випадків сказу.
Була зареєстрована петиція (і не одна), щодо стерилізації тварин, ліцензування розведення та відповідальності за викидання кошенят і собак – вона не набрала, на жаль, потрібної кількості голосів.
Не до цього зараз.
Єдине, чим ми можемо сьогодні зменшити кількість безпритульних тварин – якщо будемо їх стерилізувати.
Нехай у «Ласці» велика черга, але почекайте і стерилізуйте.
Ніколи не забуду такий був випадок. На Сороковому у Луцьку Яна Коханюк мала ветклініку «Кіт Леопольд». Зараз у неї чоловік на війні, тато загинув, немає кому допомагати і вона цю клініку закрила.
Але колись я була свідком такої ситуації. Прийшли бабця і дід, обом за 80. З паличкою. Принесли кицьку і літрову банку, закриту бляшаною кришкою. У ній прорізана дірка, і більшої купюри, ніж 20 гривень, там не було.
І кажуть, ми принесли кішечку на стерилізацію. Ми її підібрали, давали таблетки, але сусідка сказала, що вони дуже шкідливі. Тварини дуже тяжко помирають від тих гормональних таблеток. Каже, нам важко з пенсією, то ми вирішили, от таку банку зробили і кожний місяць від пенсії до пенсії кидати 20 гривень. (Тоді стерилізація була 400 гривень.)
Спочатку банку закрили капроновою кришкою, але до пенсії не вистачало і все кортіло витягнути. Побачили, що так ніколи не назбирають і закрутили ключем.
Назбирали і принесли на стерилізацію.
Що заважає молодим стерилізувати? Нащо плодять?
Я ще можу зрозуміти, в селах темні люди, але коли в місті мені пишуть жінки: ти мені не вказуй, це моя кішка і моє діло. Але ж це це не тільки твоє діло, бо якщо прослідкувати її сторінку, то можна побачити, що кожних пів року вона викидає кошенят.
Ось у мене є кішка Ельза, вона жила на території церкви харизматів у Луцьку, біля автостанції, і пастор періодично давав вказівку: хто дається в руки – вивезти, хто не дається – потруїти.
Охоронець плакав і розповідав, що п'ятеро кошенят позбирав на подвір'ї і мертвих виніс на смітник. Ельза вижила одна, оця чорненька. Я її стерилізувала і забрала в підвал, він обладнаний, світло є, туалети є. Туалет прибираю, звісно.
Ельза мала їхати закордон, але дуже дорого перевізник хотів за дорогу – 350 євро.
Ось Оскар, він виріс на колінах у старенького 89-річного діда, але той помер. Син привіз йому півторамісячним кошеням, а як діда не стало, не мав куди його діти, жінка не дозволила забрати.
Оскар – він, як велюрчик. Помацайте його рукою.
Велюр, правда? Має всі щеплення. Зроблю йому ще закордонний паспорт.
А ще в мене була історія порятунку в Заборолі. Там є ферма, куди всі вивозять. Невістка була по справах і побачила кішечку, з перемеленою лапкою, вона влізла нею в транспортер. Ми її взяли, полікували лапу, і забрала її жінка зі Львівської.
Потім я поїхала, ще двох забрала. Простерилізувала і прилаштувала теж.
Ще підібрала Брюса, такого гарного, біло-чорного. Він бідненький землю гриз, там де лежав корм.
І оту Аліску, два дні знімали її з дерева.
Оце теж історія. Привезли мені з Ківерець кота-безхатька полікувати, бо не було де перетримати. Я тримала його у підвалі. І написала такий допис:
«Я Василь, сирота. Пролікувався в Луцьку. Мені треба знову їхати під той магазин у Ківерці. Може, мене хтось візьме?».
І його жінка на Вишкові взяла. А потім забрала в мене ще такого, що шість років під під’їздом жив.
Один котик уночі мерз надворі, в ямці спав на зупинці. Я на ніч його закривала в сміттєпровід. Там є де спати, де їсти. А на ранок випускала. Боялася, щоб вночі собаки не задушили. І я все про нього писала.
Через тиждень його забрали. Раніше я багато тварин так прилаштувала через фейсбук.
А ця собака жила на кладовищі під вінком, у Буянах біля Торчина. Прислали фотку. Що ви думаєте? Їду я в ті Буяни і забираю ту собаку, шукаю її перетримку. Якась жінка зі Стурмівки каже, я візьму. Везу її туди на перетримку, а вона мені потім пише:
«Ви знаєте, я роблю їй щеплення і собі залишаю. Я не знаю, як усе життя жила, і в мене не було цієї собаки».
От як їх не рятувати?
Інколи руки опускаються, а от таке скажуть – і вже все, назад сили з’являються.
Це теж особлива історія порятунку. Одна лікарка знайшла котеня, у нього були проблеми з очима. Принесла в клініку і покинула. Ветеринар ледь не плакав – воно ж помре.
То фонд, яким опікується Вадим Нечаєв оплатив краплі за півтори тисячі гривень і нам «Новою поштою» зі Львова їх прислали. Врятували око, і прилаштували кота.
«Британку» побачила на дачі в Промені. Її лишили хазяї. Думали, хтось погодує, якось там виживе. Будку зробили і лишили. Я знайшла їй сім'ю у Львові. Зараз вона в Канаду поїхала.
Коли почалася повномасштабна війна,
деяких тварин у мене забрали польські волонтери. Всіх прилаштували, поляки дуже люблять домашніх тварин. У Польщі навіть є податок, як у нас військовий збір, – 1% на безпритульних тварин.
Жила у мене в дворі кішечка, вона весь час була з сопельками, не дихала. Наші ветеринари сказали, що у неї рак носової перегородки.
Я кажу полякам, що є така кицька, не знаю, що з нею робити. Вона вирішили забрати, щоб у Польщі обстежити. Мовляв, якщо їй ще можна допомогти – допоможуть, а якщо не можна – то присплять.
У Польщі ще раз її обстежили і виявилося, що це не рак носової перегородки, а остеомієліт носової кісти. Потрібно було зробити дві дороговартісні операції.
І вони виставили на фейсбук, написали, що це кішка з України, що її можна врятувати, якщо люди поможуть. І поляки писали, не всипляйте, допоможемо.
Потім я питала, пані, а скільки коштує та пластична операція? А вона каже, не скажу вам, бо пані тут упадне. Але кішку вилікували, зараз живе у сім’ї.
Я вже давно не рахую, скількох я прилаштувала. Але цього року, напевно, з десяток, може, й більше вже.
Тому що я не даю тварин будь-кому.
Якби я прилаштовувала будь-кому, вони б ішли, як з молотка. А я навіть коли віддаю, то кажу, якщо щось піде не так – тільки змилуйтеся, не викидайте, я заберу назад у будь-який час дня і ночі.
А далі я захворіла – у червні цього року неждано-негадано отримала діагноз рак молочної залози. У мене руки опустилися. Прооперувалася, тільки пройшла променеву терапію, і раптово захворів чоловік.
І от куди їх, скажіть? Я ж не буду вічно жити, мені 70 років. Скільки я ще поживу?
Я так їх хочу прилаштувати, ніхто не бере. Зараз і в фейсбук не маю часу виставляти.
Ще якби не війна, можна було б робити якісь петиції, якісь вимагати закони, щоб створили зоополіцію. Але ніхто зараз цим не буде займаєтися, все відійшло на другий план. І тварини страждають, і волонтери страждають.
У Німеччині, наприклад, за цим слідкують, є окрема стаття Конституції, яка охороняє права тварини.
І просто так тваринку взяти додому не можна. Ввели для всіх навчання – якщо здаєш теоритичну частину, практичну не здаєш. Якщо не здаєш теоретичну – то ходиш ще на практичні заняття і здаєш іспити щодо поводження з тваринами.
А в нас що? Взяв у селі, прив'язав на метровий ланцюг і сидить той собака у дирявій буді, якісь помиї йому наллють і все.
Має свідомість людей помінятися. Треба починати зі шкіл, дитячих садочків. Треба, щоб були захисні організації потужні, які би цим займалися. Ходили в садочки, у школи, пояснювали дітям. У Луцьку є Оксана Лис, донька Володимира Лиса, вона у бібліотеці працює і возить діток у притулок для тварин до Ані Романенко в Ківерці. Вони збирають якусь копієчку, трохи корму завозять.
Мені інколи просто дах рве, коли я увесь біль тварин пропускаю через себе. І вже мозок каже не бери, а рука тягнеться і все. Не може не брати.
Знаєте, їм так не вистачає ласки…
«У мене в машині завжди є пачка корму»Історія Наталії, 33 рокиЯ народилася в селі, і вдома завжди були собачки та котики.
А допомагати безпритульним тваринам стала, коли переїхала навчатися до Луцька і почала жити в студентському гуртожитку. У нас була «кастелянша», яка дуже любила котів і ховала їх від керівництва гуртожитку у підвалі. Переховувала їх там особливо, коли було холодно, і ми носили їм їсти.
А одного разу, ще також студенткою, я помітила біля автостанції маленьке цуценя. Воно почало скавуліти, просити їсти. Я якраз поверталася з дому і нагодувала його маминими смаколиками.
Але через кілька днів побачила повідомлення, що цього собачку збила машина. Йому розтрощило задню кістку, і «Ласка» забрала на лікування.
Мені його так шкода стало. Я з’ясувала, що після операції він поїде на перетримку в «Кіт Леопольд», ветеринарну клініку, власницею якої була Яна Коханюк. Виявляється, що я ще з нею жила в одному будинку, в одному під'їзді, тільки на різних поверхах.
Я сказала Яні, що цей собачка мені дуже припав до душі, і заберу його своїм батькам, як він одужає. Ми його назвали Дік.
Так почалося моє життя, пов'язане з тваринками.
Але не вважаю, що я волонтер. Просто допомагаю їм, наскільки можу.
Після цього почала підгодовувати котів біля свого будинку. Потім у своєму селі підібрала собачок, яких хтось викинув, і прилаштувала їх у Луцьку.
Якось постійно почала помічати безпритульних собак. Біля дому теж потім з'явилися песики, я викликала «Ласку», щоб стерилізували.
Потім дізналася ще в «Коті Леопольді» про багатьох лучан, які годують і опікуються котами і собаками. Таких людей насправді дуже багато.
Якось їхала велосипедом і врятувала кошенятко на дорозі, яке сиділо на проїжджій частині біля «Срібних лелек». Іншого разу – на авто взимку помітила собаку на обочині, він ледь не замерз.
Біля будинку підгодовую постійно собак. Одному з них поставили будку біля сусіднього під'їзду, бо там, як виявилося, чоловік з жінкою теж дуже люблять цього собачку. І тепер ми спільно піклуємося про нього. Собака вже мене знає по звуку моєї машини. Тільки чує – вибігає, махає хвостиком, зустрічає. Це така радість.
Зараз також кормлю тваринок на дачі у подруги Надії. Ми з нею через тварин і познайомилися. У неї там багато і собак, і котів, усі підкинуті. Вона їх стерилізувала за свій кошт, вони так і лишилися жити на дачі.
Два котики були з важкими травмами. В одного поранений хребет, в одного лапка. Вона їх возила лікувати до ветеринарів Куніциних. Михайло зараз на фронті, Ірина продовжує працювати.
Тепер ми по черзі їздимо до них на дачу.
Вони всі потребують уваги, не тільки їжі. Кожен хоче, щоб його почухали за вушком.
Ми спеціально купляємо щітки, коли приходимо, вже всі по черзі стають. І ми їх розчісуємо.
Вдома у мене також є собака, Спейс.
Чоловік орендував гараж на Вишкові. І власник іншого гаража по сусідству мав собаку породи боксер – Берту, яка охороняла територію. Вона народила цуценят, і одне з них ми вирішили взяти собі. Але навіть не уявляли, що доведеться пережити.
Я тоді ще не знала, що таке вакцина, які хвороби бувають у собак. Спейс захворіла, у неї виявили ентерит. Це така інфекційна хвороба, коли собака нічого не може їсти, бо в неї запалення слизової оболонки в кишківнику і починає все гнити всередині. Зазвичай хворіють тваринки до шести місяців.
Кожного дня возила її на капання, сиділа з нею по три години в клініці. Сама навчилася уколи давати. Часто тварини після цієї хвороби не виживають. І вона дуже важко відходила, але потрошки почала одужувати.
Часто по дорозі годую тварин. Якщо якусь тваринку в місті бачу безпритульну, обов'язково зайду і куплю їй їсти. Або шийки, або у мене завжди в машині є пачка корму.
Нещодавно в селі хтось викинув собачку. Вона з'їла курку в когось, і ті сказали, що вб'ють. Свекор прив'язав її на фермі. Завіз туди будку.
Але собака, ми назвали її Лаймою, народила шестеро цуценят і дуже схудла, бо не вистачало їжі. Троє цуценяток загинули. Я вирішила, що так не має бути, треба звідти їх забирати.
Два роки тому у парку 900-річчя Луцька спільно із власником «Луцької Венеції» поставили собачу будку. Ми з Надією написали власнику, чи можна туди привезти нашу собачку. Він одразу погодився. Так Лайма з трьома маленькими цуциками оселилася в парку. Ветеринар, який оглядав її згодом, навіть сказав, що в мами занадто багато молока, бо її так щедро почали годувати.
На жаль, один песик помер. А інший десь втік, коли був один із останніх обстрілів. Залишився тільки один. Лайма тоді теж злякалася і втекла, її знайшли аж у Ліпінах. І ми вже знайшли для них господарів. Стерилізацію обов’язково зробимо в подарунок.
Взагалі у нас в місті дуже багато людей, які піклуються про тварин-безхатьків. Місто поділене на райони, і в кожного є декілька тварин, яких вони завжди підгодовують.
Моя сусідка кожного дня годує 20 котів. У підвалі обладнала місце, де вони ночують. Щодня миє під'їзд і ліфт, навіть по декілька разів, щоб не було запаху і сусіди не сварились. Там ідеальна чистота у будинку. Настільки людина любить тваринок.
Є фейсбук-групи, де розміщують оголошення про допомогу тваринам, є благодійний фонд, яким опікується Вадим Нечаєв.
Якщо потрібно, купуємо разом будки для тваринок. Один чоловік виготовляє ці будки для безпритульних дешевше.
Стараємося усіх, кого знайдемо на вулиці, стерилізувати. Від сказу вакцинуємо обов'язково. Одна доза вакцини від сказу коштує недорого, приблизно шістдесят гривень.
Багатьох тварин я прилаштувала своїм знайомим, або відгукувалися люди у соцмережах. Потім мені дякувала і казали:
«Ми ніколи не думали, що настільки можна любити тварин».
Є лише дві проблеми. Перша особиста – бракує часу на це все.
І друга, найбільша, – що, скільки б ми не допомагали і стерилізували, котів і собак викидають постійно. І в селах, і в місті. Тому що це не ніким контролюється, немає штрафів.
Місяць тому нам знов підкинули собачку,
вже стерилізовану. Котів дуже багато.
Так само не слідкують за стерилізацією, це взагалі неконтрольовано.
Треба вводити жорсткі закони, змінювати саме ставлення до тварин. Як до рівних, а не іграшок чи розваг.
Бо одні допомагають, лікують, стерилізують, годують, а інші можуть і вбивати, цуценят топлять. Або неконтрольовано розплоджують, а потім тих кошенят викидають біля смітників. На мою думку, за це має бути великий штраф. Лише так можна привчити людей.
«Мене називають котячою матір’ю»Історія Марії, 27 роківУ дитинстві я мріяла стати ветеринаркою. Завжди з собою носила пачку корму. Додому постійно приносила котиків, когось навіть залишали. Старалась допомогти, наскільки тоді могла.
У мене досі є дитяча мрія – створити мініпритулок для тварин.
Коли навчалася в університеті, пам’ятаю, на нашій вулиці хтось викинув собаку. Сусіди її гнали, діти кидали палками і камінням, тому вона була дуже налякана, постійно сиділа в кущах.
А я лишала корм для неї і відходила. Тільки тоді, як вже піду, вона могла підійти і поїсти. Потім почалися заморозки, тваринка перелазила через паркан до сусідки і зробила собі у купі листя кубло.
І я запропонувала сусідці поставити будку. Та погодилася, хоча будинок був орендований.
Вона вже давно переїхала, будинок винаймають інші люди, а та собака там ще досі живе. Ось така оренда будинку разом із собакою.
Це хороша історія. Але, на жаль, у мене більше поганих.
Взагалі я більше по котах. Мене називають котячою матір’ю.
Не вважаю себе волонтеркою, бо моя діяльність дуже скромна, але намагаюся допомагати тим тваринам, які трапляються на моєму шляху. Когось прилаштовую, когось стерилізую, лікую та годую. Щомісяця передаю корм та препарати для обробки людям, які не мають можливості на це. Моя допомога більше локальна.
Кілька років тому наш будинок утеплювали, і валялось багато будівельного сміття. Виходжу з дому, дивлюся, на пінопласті спить кошеня.
Я почала її годувати, зробила з пінопласту будку. Не могла забрати в під'їзд, бо не всім це подобається і її просто викинули б.
За кілька днів занесла кошеня до ветеринара – були глисти, лишай, підвищена температура – увесь набір. Лікар сказав, що є запалення легенів.
Я почала лікування. Але нічого не допомагало,
вона постійно підхоплювала щось нове. І мені порадили зробити тест на лейкоз. Це вірусне захворювання підтвердилося.
Це суто котяча хвороба. Лейкоз пригнічує імунну систему, що робить кота дуже вразливим до інших захворювань. Людині чи собакам ця хвороба не передається, лише між котами. Хоча в хороших умовах, коли давати якісний корм та догляд, все також може бути добре.
Я вилікувала кицьку, стерилізувала. Це насправді золота кішка, і у переносному, і в прямому значенні, бо дуже багато часу та грошей витратила на лікування. Але коли візити до ветеринара чи дати ліки – все розуміла без слів.
Але не могла її залишити, бо тоді б всі мої зусилля були марні. І не могла нікуди прилаштувати: тільки людям кажу, що у неї лейкоз, все – «ми передумали».
Вона жила у багатьох людей на перетримці, я за це платила, купувала корм. А зараз вмовила своїх родичів, і кішка у них прекрасно живе.
Я би залишила її у себе вдома, але кіт з такою хворобою має бути один (або ж з таким самим лейкозом) у родині, а в мене вже є двоє котиків, і вони можуть заразитися.
Одного із своїх котів я теж виходила,
другого підкинули двомісячним кошеням. Це зараз волонтери намагаються прилаштувати тварину оброблену, навіть стерилізовану, привчену до лотка. А це було ще у 2016 році.
Щодня годую я і котів, які живуть у моєму дворі. Їх там аж дев’ять. Поставила миски, завжди маю сухі та вологі корми. Деяких з них вже стерилізувала.
Буває, люди через це сваряться. Мене завжди дивує, коли хтось каже, от котів порозводили, потопіть їх, потруїть. Особливо неприємно, коли це кажуть люди, які також мають тварин.
Зараз я також шукаю дім для вуличних кошенят, яких покинула кішка. Вони були в запущеному стані, дуже довго лікували їх. Але розумію, що вони не останні, бо тварин викидають щодня. Кинути їх напризволяще просто неможливо.
Люди вперто не помічають причини. Вони борються з тваринами, а потрібно з людьми, через яких вони опинилися у скрутному становищі. Тварина ж не падає з неба!
Якщо вам не подобаються безпритульні тварини, ви ж можете так само стерилізувати їх у клініці або домовитися про стерилізацію в «Ласці». Не хочеш безпритульних тварин біля свого дому? Прихисти, сфотографуй їх та знайди їм господарів.
Просто це мислення таке, ще старе, – не задумуватися, що сам можеш щось змінити.
А ставлення до безпритульних тварин – це якраз показник розвитку суспільства. Оці всі безпритульні коти і собаки – просто наслідки безвідповідальності та байдужості наших людей.
Часто кажуть «всіх не врятуєш» – і не рятують нікого. Звісно, забравши тварину з вулиці ти не врятуєш увесь світ, але ти врятуєш світ цієї тварини.
Часто ще чую пропозиції – візьміть коробку, десь винесіть. Або – занесіть під «Ласку». Багато лучан думають, що «Ласка» – це притулок, але це не так. Там лише стерилізують тварин і не мають змоги їх постійно утримати.
Узагалі не всім людям треба мати тварин, і не всі люди їх просто заслуговують, бо чим більше я спілкуюся з людьми, тим більше я люблю тварин.
Скільки у фейсбуці постів, що померла людина і лишилося двоє-троє котів чи собак. Нащадки квартиру забирають, але тварин ми не можемо взяти і вони опиняються на вулиці.
Є такі люди, які ще досі топлять кошенят та цуценят, або запросто можуть викинути новонароджених тваринок у смітник, а потім спокійно йдуть до церкви.
Фейсбук рясніє дописами про те, що в поля, ліси викидають зовсім малих цуценят та кошенят чи дорослих, в яких менше шансів знайти дім. Часто їх зав'язують у мішки. І для деяких людей це норма. Вони не бачать в цьому проблеми зовсім! І далі продовжують це робити.
Проганяють тварин, можуть викинути чи побити за найменшу провину. Не думають, що тварини теж відчувають біль, страх.
Мені теж не подобається поведінка деяких людей, але я ж не кажу їх вивезти кудись в ліс.
Зрозумійте, що деякі собаки злі не просто так. Так само голодні, налякані. Неодноразово бачила випадки, що люди або діти самі їх провокують. Батьки часто навіть не пояснюють, як варто з твариною поводитися.
Розумію, що раніше не було таких можливостей, але зараз послуга стерилізації – майже на кожному кроці.
Одного разу я їхала з ветеринарки і таксист розповів, що у нього є три кішки, але всі не стерилізовані. Бо, увага, стерилізувати – це гріх. Мовляв, тварин він любить.
Запитую, а де ви кошенят діваєте? Кудись самі, хтось під машину, десь собака роздирає. А це не гріх?
Навпаки стерилізація – це єдиний гуманний спосіб врегулювати цю проблему.
Чомусь багатьом легше купувати якісь таблетки, уколи, ніж один раз занести на стерилізацію. Але ці таблетки, наскільки мені відомо, є дуже небезпечними.
Я прилаштовую тварин мало, можливо десь близько десятка, бо дуже довго це роблю. Бували випадки, що довго лікувала. Оскільки не маю місця, де їх тримати, завжди в пошуку перетримки або прошу допомоги у друзів та знайомих.
Хтось, буває, знайде кошенят і вже за день або тиждень прилаштує. Але часто віддають першому-ліпшому, не слідкують за їхньою подальшою долею. Я ж дуже прискіплива, коли шукаю сім’ю тваринам. Бували випадки коли відмовляла. Коли ти опікуєшся твариною, вона росте на твоїх очах – ти дуже звикаєш до неї. В ній наче частинка тебе. І тобі дуже хочеться, щоб тварина потрапила в хороші умови, де її любитимуть і вона стане повноцінним членом сім.ї. З тими тваринами, яких прилаштувала, і досі підтримую зв’язок.
Завжди передаю щось із собою, якийсь корм, лоточок. Вони вже всі оброблені, вміють ходити на лоток. Я за всіма переживаю досі, як за своїми.
Була у мене спокійна, але дуже ляклива кішка, її хотіла забрати сім'я з дітьми.
Я розумію, що їй сім'я з двома активними дітьми зовсім не підійде. І через якийсь час перездвонило подружжя, ось це був ідеальний метч.
Деколи знаходжу кошенят на вулиці, пишу на фейсбуці, деколи одразу своїм знайомим. У всіх моїх друзів уже хтось є.
Зазвичай коли у мене закінчується основна робота, починається друга зміна – коти і собаки.
Взагалі так не буває, що когось прилаштую і все. Бо тварин постійно підкидають, безпритульні коти постійно народжують.
Нещодавно у мене була відпустка. І кошенят двох підкинули. Я просто виходила в магазин і чую, одне кричить на цілий двір.
Одразу написала оголошення про платну перетримку, хто з людей може взяти за окрему плату цих кошенят. Допомогла моя знайома. Потім ще раз запостила про них на своїй сторінці і мені пише інша знайома, музейниця, що вона не проти.
Люблю прилаштовувати тим, кого знаю, бо в мене були деякі негативні історії, коли їх повертали. Дзвонять, вибачте, ми не можемо вже тримати, бо переїжджаємо, заберіть кота. Бувало, що просто брехали.
Деякі люди думають, що тварини – це іграшки чи розхідний матеріал.
Вони награються, і в кращому випадку тобі повернуть, а можуть й викинути. Скільки історій про те, що колись щасливі домашні тварини, опинилися на вулиці.
Усі хочуть маленьких, щоб під себе навчити, але я не бачу ніяких проблем в тому, щоб взяти дорослих. Вони вже навчені, часто стерилізовані, це вже готовий кіт.
Людині треба тільки любити.
У нас відсутня культура поводження з тваринами. Щороку я бачу подібні новини про те, що село закрили на карантин через сказ у домашньої тварини. Вакцинувати тварину від сказу – це перш за все ваш захист.
Так само у нас немає чіткого контролю за тими, хто розводить тварин чи різних породистих котів. На вулицях безліч тварин, які нічим не гірші, які так само хочуть знайти сім’ю. «Британців» зараз так багато, що їх вже теж підкидають.
Треба закон. Треба серйозний контроль. У країні повинен бути чіткий облік та контроль за безпритульними тваринами. Люди нарешті повинні усвідомити, що це відповідальність. Можливо варто часто проводити безкоштовні акції стерилізацій у селах та містах.
Проблема з безпритульними тваринами ніколи не зникне, доки люди не перестануть викидати їх як сміття!
Нема такої професії як зооволонтер. Щоб допомагати тваринам не треба бути мільйонером, мати окрему квартиру. Це може робити кожен. Не можеш прихистити – нагодуй, стерилізуй, допоможи знайти тварині дім.
Кожен такий кіт чи собака – це ваш тест на людяність.
Ставлення до тварин – це показник розвитку суспільства. Часто люди обурюються собакам, але ж вони не з’явилися нізвідки. Хтось їх викинув. І навіть якщо люди спробують позбутися їх, на місце прийдуть нові, бо нікуди не поділися люди, які цих тварин і викидають. Потрібно боротися з причиною!
