Понад шість місяців воїн окремої механізованої бригади імені короля Данила вважався безвісти зниклим, але він загинув у бою на Донеччині.
Василь Саливончик народився 1980 року в селі Щитинь Любешівського, а нині Камінь-Каширського району. Після 9 класу вступив у Луцьке педучилище. Проте з навчанням там не склалося – ідеться на сайті Все буде Україна.
Тож юнак повернувся додому й здобув середню освіту.
«Василь гарно вчився, писав вірші й прозу, мав веселу вдачу. І був дуже добрий. Запам’яталося, як він на контрольних роботах допомагав виконувати завдання слабшим учням», – згадує однокласниця воїна Тетяна Потапчук-Попук
За її словами, надалі Василь не розгубив своєї доброти, хіба що примножив. Бо завжди радо відгукувався на прохання односельців про допомогу.
Закінчивши школу, відслужив строкову у війську.
«Син був великий патріот. І це не просто слова. Він цікавився історією, приєднався до Всеукраїнської організації «Тризуб». Служити в українській армії для нього було справою честі. Військова справа синові подобалася. Тому після строкової служби залишився в армії за контрактом» – розповідає його мати
Надія Саливончик
У 2014-му, коли розпочалася АТО, Василь був інструктором на Яворівському полігоні. Через рік за станом здоров’я звільнився з війська й повернувся на Волинь. Працював у Камінь-Каширську на пилорамі. Там його і застало повномасштабне вторгнення. У перший день великої війни Василь зателефонував додому й попросив, аби рідні передали йому наплічника з військовою формою та взуттям. Сказав, що йде у військкомат.
«Ми добре розуміли, що він інакше не міг», – каже Надія Саливончик.
Із січня 2023 року Василь служив командиром другого стрілецького відділення 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Тоді ж, на початку року, приїхав додому в коротку відпустку. Але не дочекавшись її кінця, знову вирушив на фронт. Це, на превеликий жаль, були його останні миті з рідними.
У квітні-травні він воював у Бахмуті. Напередодні загибелі, 10 травня, казав матері, що завтра в нього важливе завдання. Тоді Василя тимчасово призначили командиром зведеного штурмового взводу.
Наступного дня разом із побратимами був під окупованим селищем Майорськ на Донеччині.
Уже після поховання сина батьки дізналися, що нашим воїнам вдалося тоді захопити ворожі позиції. А потім почався сильний артобстріл. Як командир штурмовиків, Василь ішов попереду й дістав осколкові поранення голови, тулуба, втратив ноги. Попри страшний біль і щільний вогонь, стікаючи кров’ю, він наказав побратимам відступати та забирати поранених. Захисник дав хлопцям свою зброю, а сам залишився у зоні атаки, маючи лише одну гранату...
Від 11 травня його визнали безвісти зниклим. Батьки сподівалися, що син живий, що, можливо, у полоні. Тим паче що один із полонених рαшиcτів розповів, що того дня біля Майорська захопили пораненого українського бійця. За описами він був схожий на сержанта Саливончика.
«Я здала ДНК-тест і чекала. Довгі пів року. У жовтні зателефонували з київського слідчого управління й сказали, що є збіг із ДНК загиблого воїна, тіло якого перебуває у морзі», – говорить мати воїна.
Василя Саливончика поховали 23 листопада в рідному селі. А в лютому 2005 року мужнього захисника відзначили званням «Герой України»
Читайте також:
Загиблому у війні бойовому медику з Ковеля просять підписати петицію про надання звання Героя України
