У Луцьку Рівненський академічний музично-драматичний театр презентував виставу «Мами» режисерки Анжеліки Чорнойван. Постанова створена за мотивами однойменної книги Марії Матіос і розповідає про російсько-українську війну через окремі історії про найстрашніше, що може спіткати матір – втрату власної дитини. Це перше сценічне прочитання книги «Мами» Марії Матіос, виданої у 2023 році і присвяченої пам'яті сина авторки, який загинув. У Луцьку виставу показали двічі. Окрім вечірнього, відбувся закритий благодійний показ для рідних загиблих та зниклих безвісти воїнів.
На виставі побувала кореспондентка Район.Культура.
«Такої чорної і твердої дороги немає більше нідеу світі, як дорога матері до могили сина»Вистава «Мами» – масштабна постановка, яку умовно можна поділити на дві частини. Перша – про силу материнської любові, проживання найтяжчої втрати та пошук бодай якоїсь опори у великому горі. Друга – про подолання травми війни та допомогу тим, хто повернувся.
В основі сюжету – історії чотирьох жінок: мами Марії, Михайлини, Веронці, Сидонії, які втратили своїх синів,
і ще однієї мами, чий син повернувся з війни зовсім іншим. Усі героїні по-різному переживають втрату, але їх об'єднує трагедія.
Центральною є історія Сидонії Вакулюк у виконанні артистки драми Катерини Лапіної яка працює медсестрою у сільській лікарні. Її син Віталій (артист драми Віталій Головецький важко переживає розставання з коханою Галею. Дівчина кинула його та втекла до великого міста, аби вийти заміж за іншого.
Після подій на Майдані, Революції Гідності, окупації Криму та початку бойових дій на Донеччині та Луганщині Віталій Вакулюк вирішує піти добровольцем у зону проведення АТО. Спочатку син майже щодня телефонує мамі та заспокоює її розповідями про те, що служить далеко від лінії фронту. Згодом дзвінки додому стають не такими частими, а потім зв'язок із Віталієм зникає.
Під час однієї з розмов жінка почула від сина частину слова «ловай», значення якого вона зрозуміє пізніше. Жінка починає шукати сина, але у військкоматі нічого про його місцеперебування не знають, бо на той час добровольці не входили до складу ЗСУ.
Жінка проходить через усі кола пекла,
пов'язаного з пошуками сина. Проживає абсолютне нерозуміння, байдужість чиновників та односельців, чує шепіт за спиною: «а хто його туди посилав? він сам пішов».
Сидонія дізнається про трагедію в Іловайську коли попри домовленості про «гуманітарний коридор» росіяни розстріляли 366 беззбройних українських військових, 429 – поранили, 300 – взяли у полон. Тільки тоді жінка зрозуміла, що Віталій говорив по телефону саме про Іловайськ, а вона через поганий зв'язок почула лише частину слова.
Сидонія звертається до ще однієї мами, чий син Микольця воював під Іловайськом і нещодавно повернувся додому. Однак мама Микольці не може їй нічим допомогти, бо син із того часу, як повернувся, ні з ким не розмовляє, не дозволяє себе торкатися, а нещодавно ледь не зламав мамі руку, коли та підійшла ззаду і намагалася його обійняти. Мама Микольці має власний біль, бо не пізнає того, кого народила, виховала та любить.
Зневірена та приголомшена невідомістю Сидонія подає заяву до поліції про зникнення сина. У весь цей час їй допомагає лише колега по роботі – лікар сільської лікарні.
Згодом жінка дізнається, що її син загинув, його поховали як невідомого.
Неспроможна впоратися з горем, Сидонія намагається покінчити з життям, але її рятують. Вона їде на могилу і приймає рішення не переносити прах Віталія на інше кладовище, щоб він спочивав серед своїх. Вона починає вишивати рушники, щоб пов'язати їх на надгробки загиблим – тим, чиї імена та прізвища вдалося встановити, і тим, у кого на хрестах вигравіювані лише порядкові номери.
У виставі паралельно розповідають історію старшої жінки – мами Михайлини, яка довгі роки носить у собі великий біль втрати власного сина. Він воював в УПА, поки молодика не вбили радянські окупанти. Багато років тому жінка, попри катування НКВСника, не зізналася, що хлопець, якого розстріляли в лісі, – її син. Навіть поховати власну дитину вона не змогла.
З того часу вона настільки глибоко заховала своє горе, що нікому про нього не розповідала. Навіть односельці не знають, що в неї колись був син. Мама Михайлина звертається до ще однієї мами – Веронці, яка багато плаче через загибель свого сина, з проханням не показувати свого горя та сліз на людях,
мовляв, їм до того байдуже.
«Люди живуть не від серця до серця, а від війни до війни», – говорить вона.
Саме цей діалог між Веронцею та Михайлиною говорить про те, що горе можна переживати по-різному – носити його глибоко в собі, якщо так легше, або кричати про нього всюди, коли це допомагає.
Ще одна мати, яка періодично з'являється на сцені, – Марія у виконанні народної артистки України Галини Цьомик. Вона звертається до неба, щоб побачити там свого сина в образі голуба чи промінчиків сонця. Здається, що це саме та мати, чий син помер на хресті і яку у хвилини відчаю тисячі матерів просять захистити їхніх синів.
Особливою знахідкою постановки стало музичне оформлення Анжеліки Чорнойван і Наталії Боярської Три жіночих голоси, які виконують артистки драми Наталія Боярська, Оксана Островська та заслужена артистка Ніна Ніколаєва звучать наживо між сценою та партером, створюють ефект материнського голосіння. Здається, ніби режисерка зібрала голоси усіх матерів країни, які залишилися наодинці з неосяжним горем.
Сценографія Катерини Кардель завдяки грі світла, доречно підібраним,
влучним стилізованим, подекуди мінімалістичним декораціям підсилює емоційне напруження історії та не дає глядачеві сховатися від болю.
Війна залишає вирви не тільки в землі та в тілах воїнів, але й у душіУ другій частині вистави показують історію тих, кого назавжди змінила війна. Це розповідь про травму, про те, що відбувається після повернення до цивільного життя, пошук шляху до себе та розуміння близьких.
У цій частині мама Сидонія, щоб допомогти іншим синам, які залишилися живими, іде працювати медсестрою у реабілітаційний центр для бійців АТО при психіатричній лікарні. Там вона дізнається історії Юрчика «Мойбре», Івана «Шибеника», Ігоря «Філософа», Дарія «Яструба», які мають посттравматичний стресовий розлад після повернення з фронту. Крім того, вона допомагає молодій лікарці подолати стереотипи про «неврівноважених та неконтрольованих ветеранів», знайти спільну мову з пацієнтами.
У цій частині вистави режисерка чимало уваги приділяє розповіді про те, що таке ПТСР, чому він виникає, як правильно сприймати цивільним симптоми розладу, реагувати на них та чому варто звертатися за допомогою до лікарів.
Найсильніші сцени цієї частини – розповіді «Філософа» у виконанні заслуженого артиста Станіслава Лозовського та «Яструба», роль якого виконує артист драми Дмитро Пшечук Одному щоночі сниться червона футболка, яку він прив'язав до палки, коли важкопоранений без води та їжі декілька днів повз посадками, щоб його швидше знайшли. До іншого щоночі приходив загиблий на його очах однокласник з проханням відшукати відірвану під час вибуху голову. «Яструб» позбавився нав'язливих снів, коли прострелив коліна полоненому росіянину. Тепер він розмірковує, чи не перетворився він у момент пострілів на садиста.
Немов би зі сцени ті, хто пройшов пекло, голосами акторів розмовляють із тими, хто не був на фронті. Говорять про свій біль, провину перед загиблими побратимами, пошук себе у мирному житті, нерозуміння близькими того, що вони пережили. Вистава ламає стереотип про психіатричну лікарню як місце для «ненормальних» і дестигматизує психологічну допомогу, показує її необхідність.
Наприкінці вистави дівчина, яка колись кинула Віталія, приводить мамі Сидонії онучку, яка кровно їй нерідна,
але жінка її сприймає як продовження загиблого сина.
У виставі розповідають не тільки про проживання горя, а й про пошук нового сенсу життя, виходу для нерозтраченої материнської любові. Таку опору в житті для себе знаходить Сидонія, яка допомагає тим, хто повернувся з війни, та приймає названу онуку.
«Я осиротіла мама, але не нещасна», – говорить вона про себе в одній із сцен.
Кожен глядач міг побачити на сцені щось власне, те що болить лише йому. Водночас вистава стала своєрідною терапією колективної травми війни, яку проживають всі українці.
Книга пам'яті загиблихПісля вистави до глядачів звернулася Марія Матіос, яка розповіла, що за чотири місяці виставу вже побачили у 12 містах. Організатори мають намір об'їхати з постановкою всі обласні центри країни.
«Після благодійного показу до мене підійшла жінка, син якої загинув у місті Дебальцеве. Вже минуло стільки років, а їй досі болить. Вона подякувала за те, що вистава розповідає про воїнів, які загинули під час АТО, щоб про них теж не забували», – сказала письменниця.
Марія Матіос запросила на сцену волинянина
Веніаміна Фальчука який у 2014 році у Маринівці – на кордоні між Україною та Росією, прийняв бій та потрапив у полон. Після повернення довго лікувався та продовжив службу. Вона подякувала йому та всім військовим, які боронять країну.
«Суспільство зараз потребує найбільше справедливості, правди, чесної розмови із собою. Не загортати нашу історію у красиві папірці, а казати, як є. Нехай це буде складно і боляче, але це буде правда. Сьогодні на сцені ви частково побачили правду про війну», – додала Марія Матіос.
Виставу вже побачили глядачі у Рівному, Дніпрі, Житомирі заплановані покази у Кривому Розі, Дрогобичі, Ніжині. Крім того, у планах театру – зібрати у листах історії «осиротілих» мам з усієї України про їхніх загиблих синів та доньок. На основі оповідей з перших уст створять «Книгу пам'яті».
Читайте також: Шість локацій і новий погляд на співбуття: у Луцьку відкрили масштабний мистецький проєкт «Інший поруч»
