У Луцьку у Волинському краєзнавчому музеї відбулася презентація книги «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» кандидатки історичних наук, співробітниці Українського інституту національної пам'ятіЛесі Бондарук.
Книга розповідає історіюІвана Гончарука колишнього вояка Української повстанської армії, якого розстріляли за два роки до відновлення незалежності України. Презентацію організували Локальна історія та Національна мережа гіперлокальних медіа Район.in.ua
Модерував зустріч журналіст, а нині хорунжий 20-ї бригади «Любарт» 1-го корпусу «Азов» Юрій Конкевич На презентації книги побувала кореспондентка Район.Історія
Під час роботи над книгою Леся Бондарук опрацювала сотні архівних документів, спогади очевидців та близьких Гончарука. У дослідженні вона використала наукову працю Людмили Пінчук про національно-визвольний рух на Камінь-Каширщині, роботи історика Руслана Сиромського журналістські розслідування Володимира Миленка про суддю Бориса Плахтія інформацію від Державної кримінально-виконавчої служби України.
Крім того, у книзі є спогади дружини Івана Гончарука
Ганни, яка до цього часу живе на Харківщині, та його дітей. Перша стаття про останнього розстріляного воїна УПА вийшла у 2019 році на Район.Історія. Над книгою науковиця з перервами працювала майже рік, книга вийшла у світ восени 2025 року.
Як розповіла Леся Бондарук, опрацювати сотні архівних документів, спогади очевидців та рідних її спонукав лист від його доньки Наталії, яка просила провести розслідування та допомогти знайти місце поховання батька, розстріляного у липні 1989 року. Так науковиця вперше побачила сім томів сфабрикованої справи воїна УПА.
За її словами, вже після прийняття нового кримінального кодексу, починаючи з другої половини 60-х років, радянська влада почала практикувати відкриті суди над колишніми воїнами УПА для того щоб переслідувати представників національно-визвольного руху, які виїхали за кордон, та тримати в страху тих, хто залишився в Україні. Подібний процес відбувся у 1984 році над Нілом Якобчуком у Мар'янівці
Судовий процес наприкінці 80-х був уже другим над Іваном Гончаруком. Вперше його засудили ще у 1946 році.
Читайте також: Прощальний лист Івана Гончарука
Перший судІван Гончарук народився у червні 1925 року в селі Грудки Камінь-Каширського району на Волині. У липні 1944 року 19-річний Іван, позивний «Лісовий», пішов до Української Повстанської Армії. У грудні 1945 року співробітники НКВС схопили Івана Гончарука на хуторі поблизу села Грудки. Його звинуватили в ухиленні від служби в радянській армії і в тому, що він брав участь у боротьбі з радянськими активістами, а по суті – членами каральних батальйонів, шпигунами та тими, хто таємно співпрацював з НКВС.
«В УПА Іван Гончарук був господарчим, тобто відповідав за постачання для свого підрозділу одягу, їжі, медикаментів. Однак, коли його затримали, він був у боївці «Збруча», яка боролася з агентами НКВС. Одного разу вони прийшли до Юрія Турковця – агента НКВС під псевдо «Груша», але випадково вбили його дружину Горпину. У цій операції Іван Гончарук був на чатах. До речі, це зафіксували у першій справі», – розповіла Леся Бондарук.
У 1946 році його судили разом із шістьма побратимами з УПА. Спочатку приговорили до смертної кари, однак у березні 1946 року розстріл замінили на 20 років каторжних робіт і п'ять років поразки у правах.
Воїн УПА відбував покарання на Колимі. Після звільнення повернутися додому Іван не мав права, тож оселився у Магаданській області. Працював кухарем, познайомився з майбутньою дружиною, яка була родом із Сумщини. У них народилися донька Наталя і син Юрій. У 1969 році за допомогою батьків дружини родина купила хату на Харківщині. У 1975 році вони повернулися в Україну. Іван вже був пенсіонером. Разом з дружиною опікувався великим господарством, розводив худобу на продаж, обробляв садок.
«Його дружина розповіла, що якось вони сиділи перед телевізором, і Іван сказав: «Дивись, ми все маємо – хата, діти, онуки, а колись і не думав, що мені вдасться вижити. У мене тільки одна мрія, щоб Україна була вільна. Я напрацювався в дитинстві на поляків, потім росіяни прийшли до нас. Хочу, щоб людина була господарем на своїй землі», – поділилася Леся Бондарук спогадами Ганни Гончарук.
Іван Гончарук відвідував рідне село під час відпусток. У квітні 1986 року він приїхав у Грудки на десяту річницю смерті сестри. У жовтні того ж року КДБ розпочало проти 62-річного пенсіонера додаткове розслідування.
За словами історикині, Івана Гончарука звинуватили у тому самому «злочині» за нібито новими обставинами, а саме за те, що він нібито брав участь у розправі над іншими «активістами». З жовтня 1986 до червня 1987 року слідчі мали завдання сформувати образ Івана Гончарука як ката та злочинця.
Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році
Другий судІвана Гончарука арештували 1 липня 1987 року, допитували всього два тижні. Слідчі тиснули на нього тим, що на той час його донька була вагітна. Він знав, на що здатні радянські каральні органи, і боявся за життя доньки та дружини, які приїздили до нього з далекої Харківщини.
«Відразу Іван Гончарук говорив про те, що в силу віку не пам'ятає про те, що відбувалося 40 років тому. Потім він став казати слідчим, що все детально розповість. Однак, коли через стільки років людина називає імена, прізвища, по-батькові та дати народження людей, яких знав лише за позивними, то це викликає чимало питань. Чи дійсно Іван пам'ятав це? Чи ці дані слідчі дописували у протоколи,
які змушували Івана підписати», – розповідає науковиця про те, як йшло слідство.
Слідство сфабрикувало звинувачення у численних вбивствах. Нову кримінальну справу завели 29 червня 1987 року. Його судили за статтею, яка переслідує нацистських злочинців і не має терміну давності.
«На такі суди прописували сценарії дуже ретельно. На лаву підсудних могли посадити двох повстанців і поліцая, який брав участь у масових вбивствах євреїв. І тоді розібратися в суті справи було дуже складно. Однак справа Гончарука була остання, і її фабрикували дуже легковажно, бо були впевнені, що ті документи ніхто ніколи не прочитає», – розповіла Леся Бондарук.
З 12 по 16 жовтня 1987 року тривав суд у Будинку культури Каменя-Каширського. На показовий суд зігнали повний зал людей. Майже тиждень говорили про «звірства» ОУН і УПА, але до справи Гончарука це не мало відношення. Адвокат Іван Британчук намагався реально захищати підзахисного, зазначаючи, що Гончарук був співучасником, а не виконавцем, стояв на варті і особисто не брав участі у катуванні та вбивствах.
Із 50 свідків, заслуханих у суді,
Гончарука особисто знали лише 15. Частина свідків під час допитів казали одне, а в суді – інше. У якості свідків обирали колишніх повстанців, які розуміли, що на них очікує, якщо вони відмовляться свідчити.
«Один із таких свідків не захотів давати показання проти Івана Гончарука і закінчив життя самогубством. Іншого, який мало часу був у боївці з Гончаруком, відшукали на Дніпропетровщині. Він свідчив так: "Тут ми «ястребків» вбивали, тут школу спалили, тут за доноси в НКВС розстріляли подружжя Решетовських". Тобто він визнає, що нібито вчиняв злочини. Але при цьому проходив по справі як свідок, на відміну від Івана Гончарука, який вини не визнав», – розповіла історикиня.
До того ж у справі Гончарука є накладна про оплату гонорарів свідкам. Тобто ті, хто свідчив, отримали за це гроші. В останньому слові Іван Гончарук наголосив: «На моїй совісті вбитих людей немає. Перед людьми і совістю я чистий».
Довести участь Гончарука в прямих вбивствах не вдалося.
16 жовтня суддя Борис Плахтій зачитав вирок – смертна кара. Вирок підписала голова Верховної Ради УРСР Валентина Семенюк.
Майже два роки Іван Гончарук провів у камері смертників луцького СІЗО. Рідним дозволяли побачення раз на три місяці через скляну перегородку. Весною 1989 року він написав прощального листа дружині.
Після розстрілу у родини конфіскували все майно. Будинок на Харківщині, частина якого була записана на Ганну Гончарук, дружині довелося викупляти у держави. Від родини в той час відвернулися друзі, які завжди бували в їхньому домі. У сина Юрія після загибелі батька не склалося життя. Він розлучився, жив біля мами та помер у січні 2025 року.
Лише у квітні 2021 року Національна комісія з реабілітації посмертно реабілітувала Івана Гончарука.
Винні у розстрілі досі непокарані:«плахтіївщина» та премія імені «червоного» редактораЗа словами модератора Юрія Конкевича, у книзі «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» є декілька моментів, які хвилюють, тримають у напрузі, обурюють, викликають питання довгий час після прочитання.
Перший стосується місця поховання Івана Гончарука, яке до цього часу невідоме. Після виконання вироку родина отримала лист із проханням забрати речі.
Вони попросили вислати зубний міст. Цей зубний міст родина поховала на цвинтарі в селі на Харківщині. Сюди досі приходять пом'янути Івана Гончарука. Однак достеменно встановити, де поховали тіло розстріляного воїна УПА, неможливо.
Як розповіла Леся Бондарук, місце поховання приговорених до розстрілу не розголошували. У таких справах часто були приписки «похований на спецоб'єкті» без вказання місця.
Відомо, що Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в слідчому ізоляторі КДБ у Києві, біля метро «Арсенальна». За сприяння Державної кримінально-виконавчої служби України, працівників СІЗО історикині вдалося встановити, що його поховали, швидше за все, або на закинутому цвинтарі під Києвом, або в Биківні.
Ще одне питання, яке викликає обурення – доля суддів процесу над Іваном Гончаруком Бориса Плахтія та Сергія Кіпеня які досі живуть в Україні, отримують державні пенсії. Їх до цього часу не притягнули до відповідальності за порушення прав людини і участь у політичних репресіях.
Сергій Кіпень до другої половини 90-х років працював на посаді. У 1995 році він підписав відмову у реабілітації розвідника УПА,
в'язня радянських таборів, першого голови Братства вояків ОУН і УПА Волинського краю імені Клима Савура Мелетія Семенюка
Сергій Кипень має урядові нагороди та отримує велику пенсію. Суддя Борис Плахтій, який сфабрикував справу, співпрацював з каральними органами КДБ, отримує пенсію більше 200 тисяч гривень.
«Вже у суверенній країні вони знищували тих, хто виборював незалежність України. Коли ми подавали справу на реабілітацію Івана Гончарука, Борис Плахтій подав заяву до суду стосовно збільшення пенсії. Йому збільшили пенсію до 204 тисяч гривень», – розповіла Леся Бондарук.
Леся Бондарук наголосила, що для відновлення історичної справедливості важливо не тільки реабілітувати жертв режиму, а й покарати причетних до репресій.
«Притягнути суддів до відповідальності можна тільки, якщо він працює. Ці судді вже вийшли на пенсію. Але ми мусимо задавати питання про те, чому вони не відповідають за свої вчинки. Якщо ми не запитаємо, то станемо співучасниками. Не буде добра, поки зло не почнуть карати», – наголосила науковиця.
На презентації також обговорювали висвітлення судового процесу над Іваном Гончаруком у тодішній пресі.
Одним із журналістів, присутніх на судовому процесі, був письменник Володимир Лис За словами Лесі Бондарук, він був приречений виконати роль журналіста влади.
До висвітлення сфабрикованих політичних процесів залучали не лише лояльних до тодішньої влади журналістів, а й тих, хто походив з родин повстанців, репресованих. Свою участь у висвітленні процесу над Іваном Гончаруком Володимир Лис пояснив у книзі.
Його вразило, як воїна УПА захищав адвокат Іван Британчук. Молодий журналіст написав коротку хроніку про суд і здав текст у друк. Однак наступного дня він побачив, що його матеріал суттєво виправлений і дописаний тодішнім головним редактором «Радянської Волині» та автором книги «Чорний легіон», в якій клеймили борців за незалежність – «жовтоблакитників» Полікарпом Шафетою.
«У газетах «Радянська Волинь» та «Советський Харьков» вийшов матеріал про судовий процес над Гончаруком під підписом Володимира Лиса. Однак з усієї статті від нього залишили пів колонки, решта матеріалу написана Шафетою. У статті є такі деталі, які можна було знайти тільки в протоколах. Ймовірно,
їх головному редактору повідомили в КДБ», – розповіла історикиня.
Ще у другій половині 90-х років газета «Волинь» спільно з Волинською обласною організацією НСЖУ запровадили щорічну журналістську премію імені Полікарпа Шафети До сьогодні цю премію щорічно вручають за найкращі публіцистичні твори, репортажі, в тому числі із зони бойових дій, і вагомі журналістські досягнення.
Ще у 2010 році у Луцьку, на вулиці Світлій Полікарпу Шафеті, який колись клеймив «бандерівців», встановили меморіальну дошку. До цього часу в Луцьку немає вулиці, яка носить ім'я Івана Гончарука. Лише у минулому році його іменем назвали вулицю в Камінь-Каширському.
Доречність подібної премії, звернення до обласного осередку НСЖУ з цього приводу обговорили присутні на презентації.
Історик-краєзнавець, викладач Сергій Годлевський розповів про те, як у 1984 році побував на судилищі над Нілом Якобчуком та ще трьома воїнами УПА – Палигою, Левицьким, Бондарем, і наголосив на необхідності відновлення історичної справедливості.
«Чому у нас з'являються «міндичі»? Бо ніхто не засуджує «плахтіївщину».
Ми маємо звернутися до спілки журналістів стосовно премії імені Полікарпа Шафети. Якщо людина вчинила злочин, вона має право на життя, але вона не має права диктувати, яким буде те життя. Сьогодні сучасні Гончаруки помирають на сході, а нечисть живе. Так не має бути», – наголосив він.
На презентації, крім лучан, які цікавляться історією національно-визвольної боротьби, читачів Район.in.ua був режисер Сергій Шараєвський який зняв документальний фільм про суд над Іваном Гончаруком, художник Юрій Чайка У 2024 році він створив на стіні Луцького слідчого ізолятора мурал, присвячений пам'яті останнього розстріляного воїна УПА.
У Луцьку вже можна придбати книгу Лесі Бондарук «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» у «Книгарні для всіх» за адресою: проспект Волі, 2.
Читайте також: У Луцьку відкриють мурал Івану Гончаруку – останньому розстріляному вояку УПА
