У селі Федорівка Володимирської громади з населенням близько 600 осіб з січня цього року працює завідувачка культурного осередку. Оксана Крощук продовжує роботу, яку розпочала Юлія Слюсарук – нинішня директорка Центру культурних послуг у Володимирі
Саме вона кілька першою взялася відроджувати клуб, і Оксана вдало підхопила цю справу. Без гучних анонсів та концертів, але з чітким розумінням, навіщо все це потрібно. Як дізналася журналістка видання Район.Володимир, за цим процесом стоїть не робота за інструкцією, а справжня спроба повернути життя у забуте приміщення.
Завідувачка культурного осередку у селі Федорівка Оксана КрощукЗупинка vs клубФедорівка – невелике село на краю Володимирської громади, де проживає близько 600 осіб. Є зупинка, є клуб. Різниця між ними донедавна була суто формальною – зупинка чекала маршрутку, клуб не чекав нікого. Молодь тусувалася на зупинці – просто тому, що більше нікуди було йти. Клуб стояв, але не працював.
З січня тут працює Оксана Крощук – завідувачка культурного осередку. До неї кілька місяців клуб активно відновлювала Юлія Слюсарук,
яка нині очолює Центр культурних послуг у Володимирі. Оксана прийшла не на порожнє місце, але й не на готове: попередниця заклала основу, далі треба було будувати самій – без сталого розкладу, без усталеної аудиторії, без традицій.
За кілька місяців вона встигла провести майстер-клас з виготовлення великодніх віночків – один із найбільш відвідуваних заходів за цей час. До того був майстер-клас з виготовлення ляльки-мотанки, на який прийшли і діти, і дорослі.
Організовувала перегляди фільмів – зокрема до роковин Чорнобильської катастрофи. Один із запланованих переглядів зірвався через відключення світла.
Негусто для пів року? Можливо. Але це вже рух – і в селі, де до того не було нічого, навіть невеликий крок помітний.
Читайте також:
- У Володимирі на святі «Зоряний олімп» нагородили понад 160 обдарованих учнів та педагогів
З ними Оксана може грати в настільні ігри, вмикати мультики, щось майструвати, просто говорити. Вони приходять – і це вже багато.
Нещодавно осередок став майданчиком для «Веселих стартів» – і це, мабуть, був один із найгучніших днів у клубі за останній час. Діти бігали, змагалися, сміялися, вболівали одне за одного. Не онлайн, не у телефоні – живцем, у залі, де ще довго після закінчення луною стояв дитячий сміх Саме такі моменти найкраще пояснюють, навіщо цьому селу свій клуб.
Дорослі – інша історія.
«Малих я можу залучити, дорослих – ні. Вони відмовляються. Настільки всі закрилися в себе вдома, нікуди і нічого не хочуть. Мабуть, війна дається взнаки. Дорослих нереально сюди залучити – вони у своїх проблемах», – розповідає Оксана.
Це не скарга і не розпач – скоріше констатація. Оксана розуміє, чому так відбувається, і не намагається нікого засудити. Люди втомлені, стривожені, замкнені у власному побуті. Витягнути їх кудись – навіть на годину, навіть просто поговорити – зараз майже нереально.
Найактивніший час – вихідні. Субота й неділя: саме тоді люди можуть вийти з дому,
не поспішати, зупинитися. В будні – кожен при своїх справах, і клуб для більшості просто не вписується в розклад.
На питання, чи склався вже якийсь актив, Оксана відповідає без прикрас: дві сім'ї. Ті, на кого можна покластися, хто допоможе в організації і не підведе. В одній – мама, тато і дитина, в іншій – мама з дитиною, тато на війні. Це і є опора.
«Одна мама – вчителька, дуже зайнята. В іншої – мала дитина. Але діти приходять, і це вже щось», – каже вона.
До осередку іноді приїжджають і з Володимира – кілька людей, яких Оксана залучила особисто. Не масово, але стабільно. Коли є можливість – приходять.
Читайте також:
- Мистецький маніфест поколінь: у Володимирі презентували унікальну виставку до фестивалю «Криміада»
Робочий день – з дев'ятої до п'ятої, але на практиці він ненормований. Якщо прийшли діти і є чим зайнятися – сидить довше.
У вихідні буває до дев'ятої вечора. Робота в культурі рідко закінчується о 17:00.
Матеріали для майстер-класів не купує сама навмання – звертається до директора Центру культурних послуг, і разом їдуть закуповувати. Зрідка доводиться вкладати власні кошти, але це, каже, виняток, а не норма.
Приміщення – після ремонту, охайне, зроблене по-сучасному. Взимку рятують електрообігрівачі – тимчасове рішення, знайоме чи не кожному сільському клубу. Проблема не унікальна, але від цього не менш відчутна.
Навіщо це всеЦе питання – чи потрібні взагалі такі осередки маленьким селам, якщо є великий Центр культурних послуг у місті – не риторичне. Громада велика, ресурси не безмежні, і логіка «навіщо утримувати клуб у селі на кілька сотень людей» має своїх прихильників.
Оксана відповідає без вагань – і аргументує просто:
«Для чого молодь має тусуватися на зупинці, якщо вона може цей час проводити в клубі? Грати в настільні ігри, спілкуватися – не в телефоні, а між собою. Я їм щось розповідаю, показую. Можу й кіно увімкнути – аби було світло й інтернет».
Це не про концерти й не про звітні показники відвідуваності.
Це про те, що в маленькому селі клуб – часто єдине місце, куди можна прийти просто так. Де є дорослий, який тебе помітить, щось запропонує, не прожене. Де можна побути серед людей.
Один із перших таких моментів – концерт до Дня матері у травні. Невеликий і без претензій на масштаб: діти готували виступи, читали вірші, співали пісні. Були вітання і квіти, були оплески. Мами сиділи в залі й дивилися на своїх дітей – і, мабуть, саме це і було головним. Не програма, не декорації, а те, що люди зібралися, щоб дітям було для кого виступати, а матерям – куди прийти в своє свято.
У планах – тенісний стіл, щоб підліткам було куди витратити енергію. Урок з медіаграмотності: Оксана хоче провести окрему зустріч для дітей про фейки й дезінформацію і вже думає, кого залучити. Тематичні зустрічі з гостями – поки що в ідеях, але вже конкретних.
Оксана каже, що «кайфує» від роботи – попри все. Важко, нервово, буває, що руки опускаються. Але цікаво. І, мабуть, саме це – не посадова інструкція і не бюджетний рядок, а жива людина, якій не байдуже, – і є найважливішою умовою для того,
щоб місце починало оживати.
Читайте також:
Локальне – не дрібнеУ світі, де все більше речей переїжджає в онлайн і централізується, маленький сільський клуб може здаватися анахронізмом. Але Оксана думає інакше.«Локальність сьогодні – це цінність. Люди втомилися від великого й іноді безликого. Їм потрібне своє, близьке, де тебе знають на ім'я», – каже вона.
Співрозмовниця наголошує, що в основі всього, що відбувається – і в культурі, і взагалі в житті – конкретна людина. Не статистика відвідуваності, не звітний захід, а дитина, яка прибігла після школи, мама, яка вперше за довгий час вийшла з дому кудись, крім магазину, підліток, якому просто є куди подітися ввечері.
«Я не будую великих планів. Я просто хочу, щоб люди знали: тут є місце, де на них чекають», – каже завідувачка клубу.
Про те, що робота – жива, Оксані нагадує її власний син-дошкільник. Перед Днем матері, поки мама готувала з дітьми виступ і вчила вірші, Дмитрик не витримав: «Мамуся, ти ж не вчителька – навіщо ти з дітьми вчиш вірші?»
Але в цілому його оцінка роботи мами значно прихильніша: на роботі в мами прикольно – можна з хлопцями погасати, ігри пограти і чаю попити зі смаколиками. Мабуть, це і є найточніша рецензія на те, яким має бути сільський клуб.
У статті використані фото Оксани Крощук та фейсбук-сторінки Клуб села Федорівка
