Гамлет Зіньківський на відкритті своєї виставки в Луцьку. Фото Артема ПриходькаУ Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку відкрили виставковий проєкт українського художника з Харкова Гамлета Зіньківського «365. Час не потрібен» – серію зі 365 малюнків, створених протягом 2025 року.
До Луцька один із найвідоміших українських стріт-артистів приїхав уперше. Каже, давно мріяв побачити музей, про який багато чув, а тепер отримав нагоду ще й познайомитися з містом.
В інтерв'ю для Район.Культура Гамлет Зіньківський розповів про виставку, Харків під час війни, допомогу військовим, своє вміння об'єднувати людей і здатність знаходити сюжети для мистецтва в найнесподіваніших речах. Також художник поділився роздумами про щастя, час, українські суперечки та пояснив, чому, попри все, залишається мрійником і не уявляє свого життя без Харкова.
***
– Вітаю у Луцьку! Як вам тут? Чи доводилося бувати у цьому місті раніше? Можливо, вже встигли побачити місцевий стріт-арт?
– Я тут уперше. Для мене це дуже класний збіг обставин: я вже багато років знаю про існування Музею Корсаків і давно хотів його побачити.
А ще це можливість познайомитися з містом, у якому раніше не був.
Тому зараз просто кайфую: і від Луцька, і від простору, про який чув стільки хорошого. Те, що встиг побачити вчора під час прогулянки містом, мені дуже сподобалося.
Щодо стріт-арту, то я не встиг розібратися, хто автори робіт, але бачив цікаві зображення історичних постатей на будинках, різні вуличні роботи. Вони дуже стильні і якісні. Не знаю, хто їх створив, але мені справді сподобалося.
– Якби вам запропонували створити роботу про Луцьк, про що вона могла б бути?
– Про Луцьк – не знаю. Та й узагалі я не дуже працюю за принципом: «намалюйте щось про це місто». Я практично не працюю на замовлення. У мене до цього досить просте ставлення: я малюю там, де мені подобається, і те, що хочу.
Якщо і стається якась робота на замовлення, то я завжди доводжу замовникам, що їхня задача – тільки розрахуватися.
– Нині у Музеї Корсаків експонується ваш виставковий проєкт «365. Час не потрібен». Як це сталося? Від кого отримали запрошення?
— Мені зателефонував Олесь (Олесь Томах – мистецтвознавець з Харкова, головний зберігач фондів МСУМК, – авт. Я тоді був у Брюсселі,
гуляв виставкою Autoworld Brussels. Є там цілий павільйон зі всякими старовинними машинами. Олесь каже: «Слухай, ми тут із Корсаком (Віктор Корсак – бізнесмен та меценат, фундатор МСУМК – авт. були на твоїй виставці в Києві. Можемо показати її в Луцьку?»
Я відповів: «Клас, давай зробимо». Спочатку подумав, що це буде десь восени, після виставки у Львові. Але Олесь каже: «Ні, давай раніше». А виставка ще висіла в Музеї Ханенків у Києві й мала незабаром завершитися.
Кажу: «Давай 12 червня». Він трохи здивувався, але потім погодився. По суті, треба було лише зняти роботи, привезти їх і змонтувати експозицію. Технічно все встигали.
Я взагалі не люблю довгі перемовини й розмови на кшталт: «Давайте заплануємо виставку через два роки». Ми живемо в такий час, коли не хочеться відкладати життя на потім.
Я виїжджав до Луцька о сьомій ранку. А напередодні збитий «шахед» влучив у будинок за два квартали від мого дому в Харкові. Постраждала квартира моєї подруги. Добре, що ні її, ні хлопця, який там жив, у той момент не було вдома.
Ось такі реалії Харкова. Тому коли є можливість щось робити зараз – треба робити зараз.
Гамлет Зіньківський, Тетяна Репницька та Олесь Томах– То ви з Олесем знайомі давно?
– Так, ми знайомі ще з Харкова. Муніципальна галерея була одним із тих місць, де фактично починалося моє становлення як художника. Поки навчався, я регулярно брав участь у спільних і персональних виставках.
Тому для мене це дуже дружній простір, а з Олесем ми знаємося вже багато років. Коли люди давно працюють разом, значно легше домовлятися. Ти знаєш людину, вона знає тебе, твій характер, твої принципи.
Через це більшість організаційних питань вирішуються швидко. Якщо є щось справді важливе чи принципове, ми це обговорюємо. А все інше не потребує довгих погоджень.
– Ваші роботи зазвичай живуть на вулицях. Звісно, проєкт «365. Час не потрібен» – це вже музейна історія. А як ви ставитеся до того, щоб стріт-арт демонстрували в музеях?
– Стріт-арт можна і треба показувати в музейних просторах. Це кайфово.
У мене є кілька збережених робіт, наприклад, створених на воротах. Одна з них має особливу історію. Я зробив її на позиціях під Донецьком де тоді був Да Вінчі (Дмитро Коцюбайло – український доброволець, командир батальйону «Вовки Да Вінчі» ЗСУ, Герой України, – авт. Робота була нанесена на великі металеві ворота,
вже пошкоджені обстрілами: прострілені, посічені осколками.
На той час вона проіснувала рік. Потім Всеволод Кожемяко (український бізнесмен, засновник групи Агротрейд, учасник російсько-української війни, командир добровольчого підрозділу «Хартія» – авт. мій близький друг, попросив хлопців провести цілу спецоперацію, щоб урятувати цю роботу.
Вони зняли ворота й кілька кілометрів тягнули їх окопами, щоб вивезти із зони бойових дій. Чесно кажучи, я досі не уявляю, як вони це зробили. Ворота важили, мабуть, під 300 кілограмів.
Після цього їх перевезли до Харкова. Я трохи відновив роботу, покрив лаком, і зараз вона зберігається. Колись показати її в музеї було б фантастично. Тим більше, що ці ворота вдалося врятувати ще за життя Да Вінчі, до повномасштабного вторгнення.
Сьогодні багато моїх робіт створені на дверях, воротах, стінах, OSB-плитах. У Харкові після обстрілів таких поверхонь дуже багато. Коли в будинку вибиває вікна, їх зашивають плитами, і вони стають своєрідним полотном. Такі роботи теж можна зберігати й показувати в музеях.
Але якщо говорити про мої особисті відчуття,
то мені все ж більше подобається, коли стріт-арт живе на вулиці. Коли людина не купує квиток і не йде спеціально на виставку, а просто гуляє містом і раптом знаходить роботу. Аааа, це кайфово.
– Ваші роботи вже стали важливою частиною Харкова. Як змінився ваш особистий діалог із містом після початку повномасштабної війни?
– Передусім змінилося саме міське середовище. Раніше я ніколи не працював на OSB-плитах і навіть не розглядав їх як матеріал. А зараз у Харкові їх дуже багато. Після обстрілів вибиті вікна закривають плитами, і вони стають частиною міського простору.
У певному сенсі це дуже чесна поверхня. Тут не потрібно отримувати дозволи чи щось погоджувати. Це тимчасові конструкції, які з'явилися через війну.
Але найбільше змінився контакт із людьми. Дуже багато хто підходить на вулицях і дякує за те, що я залишаюся в Харкові, продовжую працювати й робити нові роботи. Це і цивільні, і волонтери, і військові.
Буває, знайомляться іноземні журналісти. Кажуть: «Ми приїжджаємо до Харкова з 2022 року й постійно бачимо нові роботи. Хотілося просто познайомитися й поговорити».
– Ви ніколи не думали виїхати з Харкова?
– Ні. Харків занадто мій. Це на сто відсотків моє місто.
– Ви підтримуєте «Хартію» та інші військові підрозділи. Як відбувається ця робота?
– Усім, чим можу допомогти, я допомагаю. Але це не лише «Хартія». Є кілька підрозділів, якими я опікуюся вже давно.
Допомога буває різною. Наприклад, якщо потрібно терміново зібрати 200 тисяч гривень, я не запускаю збір. Просто телефоную друзям-бізнесменам і кажу: «Є така потреба». Хтось може дати 20 тисяч, хтось – 50, хтось – 100. Іноді людина каже: «У мене був хороший місяць, я закрию всю суму». І все вирішується дуже швидко.
Якщо йдеться про більші кошти, скажімо, півтора мільйона гривень, тоді шукаємо інші механізми. Можу звернутися до блогерів, запропонувати розіграти одну з моїх робіт і таким чином зібрати необхідну суму.
Також постійно беру участь у благодійних аукціонах. Якщо мене просять надати роботу для збору коштів, я завжди намагаюся щось придумати.
– Це переважно ті підрозділи, з якими вас пов'язують особисті знайомства?
– Так. Багатьох із цих людей я знаю ще з 2022 року.
Ми дружимо, спілкуємося, підтримуємо зв'язок. На жаль, не всі залишилися живими. Але підрозділи продовжують працювати, приходять нові люди, і ти просто продовжуєш допомагати.
– Повертаючись до проєкту «365. Час не потрібен». Що було найскладнішим протягом року його створення: щодня сідати працювати, щодня бути відвертим із собою чи щось інше?
– Іноді найскладніше було просто знайти сюжет. Бувають дні, коли ти вже не знаєш, куди піти, куди зазирнути, що побачити, аби знайти щось нове. А день закінчується, і ти розумієш, що все одно маєш створити малюнок.
У такі моменти я намагався максимально вимкнути голову і бути відкритим до того, що відбувається навколо. Іноді життя саме підкидає сюжет, а іноді його доводиться буквально вистежувати.
Наприклад, у мене є малюнок, присвячений жахливим чебурекам. Пів року мені розповідали про новий заклад, де нібито готують фантастичні чебуреки з сиром. Я нарешті туди дійшов і навіть замовив одразу два. Прийшов спеціально поснідати чебуреками. І вони виявилися абсолютно жахливими.
Чебуреки з сиром – це взагалі дуже смачна річ.
Але є один нюанс: якщо використати хороший сир. А якщо ні – виходить зовсім інша історія. Тож у результаті з'явився окремий малюнок про невдалі чебуреки.
– Яким ви є поза мистецтвом? Яку рису характеру ви вважаєте своєю перевагою, а яку – найбільшим випробуванням?
– Напевно, краще було б запитати про це моїх друзів, бо вони мене добре знають.
Але якщо говорити про себе, то, окрім мистецтва, є ще одна річ, якою я займаюся все життя. Я знайомлю людей. У мене дуже широке коло спілкування, і воно майже не пов'язане з мистецьким середовищем. Насправді людей мистецтва в моєму оточенні навіть менше, ніж представників інших сфер.
Після початку повномасштабного вторгнення цей навик особливо розвинувся. Я навчився швидко знаходити потрібні контакти, домовлятися, зводити людей між собою. А потім із задоволенням спостерігати, як із цього виникають дружба, спільні проєкти, бізнеси чи виробництва.
За моїми плечима вже десятки партнерств, до яких я не маю жодного стосунку, окрім одного: колись я просто познайомив цих людей. Мабуть, це і є моя найбільша перевага.
Щодо риси, яка є випробуванням,
то, мабуть, те, що в мені дуже часто перемагає мрійник. Я можу сказати: «Усе вийде, давайте робити». А мені відповідають: «Заспокойся, це неможливо».
Тому доводиться постійно шукати баланс між мрійником і реалістом. Але все ж залишатися мрійником. Дуже багато речей, які мені вдалося реалізувати, колись здавалися абсолютно неможливими. Люди дивилися на мене й казали: «Гамлет, це не спрацює». А я думав: «Добре. Тоді мені буде особливо цікаво побачити ваші обличчя, коли все вдасться». І я бачив ці обличчя.
– Що люди зазвичай розуміють про вас неправильно? Або про вашу творчість?
– Напевно, те, що я дуже похмурий і депресивний. Коли люди дивляться проєкт «365», їм іноді здається, що я людина, яка прокидається в суцільному відчаї й так само засинає. Але це зовсім не так.
Мені навіть подобається, що ми зараз про це говоримо, бо цей стереотип справді існує. Насправді в моєму житті дуже багато гумору, радості й цікавості до світу.
– Серед робіт циклу є фраза: «Якщо тобі треба щось для щастя, то ти ніколи не будеш щасливим». То ви завжди щасливі? Можете пригадати якийсь момент, коли це відчуття було справді всеохопним?
– Так.
Такі моменти трапляються постійно. От буквально дорогою до Луцька мене підхопили друзі. Вони їхали до Львова, але спеціально зробили гак через Київ, щоб допомогти забрати роботи для виставки.
Їдемо. Хороша компанія, класна машина, чудова дорога. І в якийсь момент Андрій запитує мене: «А чого ти не куриш?». І я такий: «Серйозно?». І, Господи, наскільки я був щасливий у той момент. Просто все склалося: цікаві люди поруч, хороша дорога, розмови. Ну і далі я всю дорогу курив. Не знаю, наскільки доречно про таке розповідати в інтерв'ю (сміється – авт.
Але якщо серйозно, то щастя справді часто в дрібницях. Не обов'язково має статися щось грандіозне. Я взагалі людина, яка досі зберегла здатність тішитися дрібним речам. А таких речей насправді дуже багато.
От учора я гуляв Луцьком десь у промисловій частині міста і побачив стару радянську вантажівку. Іржаву, з облупленою фарбою, зі спущеним колесом. А на борту хтось намалював балончиком сердечко. Причому воно теж ніби трохи похилилося. Я не знаю, це було зроблено спеціально чи випадково, але це було настільки круто,
що я одразу сфотографував.
Якби зараз працював над проєктом «365», то точно намалював би цей сюжет. Просто спущене іржаве колесо і поруч таке ж трохи спущене сердечко. Ідеальний образ.
– Ви казали про пошук сюжету для роботи. Я так само шукала питання для цього інтерв'ю і подивилася вашу роботу рівно річної давності: «Які ідеї нас єднають?» То які ідеї єднають українців? Як би ви відповіли на це питання сьогодні?
– Ох… Пам'ятаю, ще у 2022-2023 роках були розмови про те, що буде після війни. І я тоді казав: «Та все зрозуміло – пересваримося». Але, як виявилося, сваритися ми почали значно раніше.
Це взагалі наш суперскіл. Навіть якщо в тебе немає сил, немає ентузіазму, але посваритися – то святе. Може, нас це і єднає – великий спільний срач? У певному сенсі так. Ми просто розбиваємося на різні групи й починаємо сперечатися між собою.
Це одна з причин, чому мене досі немає в соцмережах. Мені не дуже цікаво спостерігати, через що люди сваряться сьогодні, яке чергове ІПСО підхопили й почали розганяти, навіть не задумуючись про його походження.
Мені цікавіше почитати Пітера Померанцева і трохи краще зрозуміти, як працює пропаганда.
Спільна ідея, яка нас об'єднує, зараз очевидна. Це війна і бажання її завершення. Це те, що близьке практично кожному українцю. А от що буде потім – мені справді цікаво. Яким буде це «потім», як воно виглядатиме, як ми будемо жити далі. Але тут у мене дуже простий режим: побачимо. Я не поспішаю з відповідями.
