
Колаж гренеровано ШІ з реальних фотоВолинянин Мирослав Гочачко отримав нагрудний знак «Волонтерська доблесть» 14-ї окремої механізованої бригади. Як розповів чоловік в ефірі «Вечірнього району», ця відзнака − насамперед підтвердження того, що обраний шлях правильний. А ще − нагадування собі й іншим, що вигорати не можна, і вся робота має одну спільну мету − перемогу.
Мирослав Гочачко − староста Сереховичівської громади на Волині, який з перших днів повномасштабного вторгнення поєднує адміністративну роботу з волонтерством.
Чоловік організовує ремонт і передачу автомобілів на передову, особисто возить гуманітарні вантажі та техніку на Схід.



Мирослав Гочачко переконаний: поєднати посаду старости й волонтерство цілком реально. І головне − мати бажання.
«Староста − це навіть плюс: люди тебе поважають, допомагають, організовуються загалом, а волонтерство якось само собою й пішло», − розповідає він.
Перші тижні війни староста згадує як час вкрай потрібної роботи на місці.
«Перші виклики були на території Сереховичівської громади: ми будували блокпости. Солдати були голі-босі,
тому шукали бронежилети, бронепластини», − розповідає Мирослав Гочачко.
За його словами, перші тижні фактично зводилися до охорони території: люди чергували на блокпостах, стежили за ситуацією в громаді. А вже згодом почалися перші поїздки − спершу в деокуповану Бучу та Київ, пізніше − на Донбас. Таких волонтерських вояжів було майже сотня.



Читайте також:
- «Почалося»: як волонтери зі Старовижівщини зустріли перший день повномасштабного вторгнення
«Коли ми почали заганяти перші автомобілі, то їхали по всій Україні, шукали, купували. Було таке, що маршрут вийшов приблизно 4 000 кілометрів, щоб знайти й купити повнопривідний автомобіль та передати його військовим», − пояснює староста.
Пізніше команда почала співпрацювати з благодійним фондом «Ковельські перевізники», який допомагав переганяти авто з-за кордону, а також забезпечував захисників генераторами й медикаментами.



Після того, як авто потрапляло в Україну, його готували до відправки: фарбували, зварювали,
ремонтували.
«Були випадки, коли машину я забрав уже десь о 23:00. Коли хлопці гнали її з-за кордону, то потрапили в невелику аварію, то в авто не було ні фар, ні бампера. До третьої ночі в одному гаражі все стояло на місці. На другий день увечері машина вже виїхала», − пригадує волонтер.
Читайте також:
«На початку було більше зборів − на тепловізор, на Mavic. Пізніше почалися вже ремонти машин та пошук генераторів. А ще дуже допомагають згуртовані люди: команда дівчат, які плетуть сітки в Грабовому і в Сереховичах, заливають окопні свічки, допомагають з харчами», − каже Мирослав Гочачко.Чоловік розповідає, що кожна поїздка на передову − це виклик, який долають разом із громадою.
«За два-три дні до виїзду публікуємо оголошення у Facebook − і люди згуртовуються: дівчата передають маскувальні сітки, господині збирають харчі, а постачальники віддають товари за собівартістю чи навіть дешевше. Зараз найбільшою проблемою є пошук коштів на пальне. Хоч інколи машину доводиться гнати терміново і здається,
що часу на збори немає, ми ще жодного разу не поїхали порожніми завдяки колосальній підтримці людей, котрі по-максимуму допомагають», − говорить староста.




Мирослав Гочачко переконаний: хто мав бажання допомагати з 2022 року, той робить це й досі. А ті, хто лишався осторонь тоді, не залучені й тепер.
«Був випадок, коли ми цілий день ремонтували бус для фронту, і хлопці попросили його перефарбувати. Було вже близько до опівночі, коли я приїхав додому і побачив компанію хлопців. Я попросив їх допомогти, але ніхто не пішов. Зрештою, цю машину ми таки дофарбували о першій ночі, адже на ранок вона мала вирушати на передову. І таких ситуацій, на жаль, багато», − констатує староста.
Мирослав Гочачко також згадує, коли напередодні Нового року пізно ввечері військовий зателефонував із запитанням, чи не погодилися б волонтери приїхати у Куп’янськ. Відповідь була ствердною: потрібно було оперативно підготувати й доставити автомобіль. Наступного дня разом із постійним напарником Андрієм Качинським завантажили дві машини, але не було з ким їхати.
«Є люди з відстрочками. А є ті,
хто міг би поїхати − і не їде. Не через обставини, а тому, що бояться. Або просто не хочуть. Тому в нас емоційна втома й накопичуються», − каже Мирослав Гочачко.


Волонтер зізнається, що іноді хочеть усе покинути, проте щоразу зупиняє думка «А хто інший?».
«Бувають моменти, коли ти вигоряєш, але розумієш: хлопцям на передовій набагато важче, ніж тобі. І це мотивує», − зауважує чоловік.
На запитання про поради для людей на схожих посадах, які мають ресурс та можливість допомагати, чоловік радить насамперед хоча б раз поїхати на Схід, щоб на власному досвіді переконатися, що ситуація «тут» і «там» має різний вигляд. Такі кроки здатні змінити бачення.

Окрім волонтерських поїздок на передову, Мирослав Гочачко, який за фахом реабілітолог, з початку повномасштабної війни разом з однодумцями організовує семінари з домедичної допомоги в школах та сільських радах.
Чоловік показує школярам та педагогам на практиці, що таке турнікет і як ним користуватися, як діяти при наданні першої медичної допомоги пораненому та його транспортуванні. Також волонтер наочно демонструє, що таке бронежилет, каска, аптечка, розвантажувальний підсумок та які їхні складові.

Читайте також:
- Сереховичівські ліцеїсти навчалися, як рятувати життя в умовах бойових дій
«Можемо помінятися місцями. Говорити − не мішки совати. Можна поїхати зі мною, з іншими волонтерами, а також − на власному авто. Працювати потрібно, а не говорити», − переконаний староста.