Перехід української аристократії до католицтва або на польську мову не означав зречення національності, більшість української шляхти усвідомлювала свою належність до руського (українського) етносу. Але такий перехід свідчив про прагнення зрівнятися в політичних правах із відповідними польськими верствами й мати повні станові привілеї.
Ціна поразки
Проте ця обставина відсувала на задній план далекосяжні політичні завдання й паралізувала державницькі прагнення української княжої еліти. Тяжким ударом для класократії у Великому князівстві Литовському стала поразка Свидригайла під Вількомиром, де полягло чимало представників давніх аристократичних родин, зокрема й волинян. До цього слід додати конфіскацію маєтків литовсько-руської аристократії Жигимонтом Кейстутовичем.
Останньою спробою української та білоруської еліти забезпечити собі політичні права в межах Великого князівства Литовського було повстання князя Михайла Глинського. Після його поразки протягом ХVІ століття українська шляхта й магнатерія не були здатні до рішучих політичних кроків і задовольнилися своєю другорядною роллю в Литві й Короні,
вдаючись виключно до легального опору в національно-культурній сфері. На середину ХVІІ століття з’ясувалося, що стара українська аристократія вже не спроможна підтримувати свій авторитет серед інших класів і відігравати роль загальносуспільного лідера.
«Руські» (українські) симпатії існували і в інших представників Ржевуських. Одним із них був Вацлав Ржевуський (1785–1831) — «козак Ревуха», теж пов’язаний із Волинню та Поділлям. Закоханий у козаччину, він залюбки розмовляв українською мовою. Своїм козакофільством сприяв поширенню «балагульства» серед дідичів на Правобережній Україні. Інший представник цієї родини — Генрик Ржевуський (1791–1866), автор популярних свого часу нарисів шляхетського побуту «Pamiętki Pana Seweryna Soplicy», у яких виразно засвідчені симпатії автора до козацтва.
Посиленню інтересу до української проблеми багатьох європейських діячів сприяло українофільство Францишека Духінського (1817–1893), українця за походженням, соратника лідера польської аристократичної еміграції в Парижі, полонізованого волинського магната князя Адама Чарторийського.
Його спроба дати нову теорію походження слов’янських народів, яка виключала зі слов’янського контексту великоросів, була позитивно сприйнята рядом політиків, істориків і публіцистів у Франції. Серед них були Анрі Мартен, Шарль Деламар, Іпполіт Карно, які піднімали українське питання у французьких представницьких установах та перед громадською думкою Європи.
Зрештою, стихійне українофільство в полонізованих колах української шляхти створило ґрунт для першої серйозної громадсько-політичної акції її представників, пов’язаної з появою «хлопоманства» й знаменитою «Сповіддю» Володимира Антоновича. Причому «хлопоманство» не було винятково «наддніпрянським» явищем. Уже в середині ХІХ століття два брати графи Дідушицькі в Галичині одружилися із селянками, покинули шляхетське суспільство й займалися селянською працею.
Відкидаючи перебільшені звинувачення в полонізації на адресу української шляхти, В’ячеслав Липинський наголошував, що «ця верства залишалась, по суті, українською, як українською була в ті часи взагалі вся наша малосвідома й тільки тепер витворююча в собі новочасні форми національного життя сорокаміліонна нація».
Він справедливо зауважував, що «українською народньою разговірною мовою володіють «спольщені» українці не сугірше від українців «свідомих».
На відміну від представників народницької історіографії, Липинський усвідомлював, що зі шляхетського середовища в різний період історії вийшов «цілий загін жертвених борців, покоління непоборних — скала, об котру замахи на цілковите знищення України кінець-кінцем мусили розбитися й розвіятися». У ХІХ столітті представники лівобережної шляхти — «Котляревські й інші — з одного боку» і правобережної та галицької — «Чайковські, Осташевські та інші — з другого […] вже під новочасне українське життя, що виросло з давніх традицій, клали нові підвалини».
Традиційну прихильність до українства зберігав Євстахій Сангушко (1768—1844), великий дідич і промисловець, власник багатьох підприємств на Волині та Київщині. Роман Сангушко (1800—1881), син намісника Галичини Євстахія Сангушка за участь у повстанні 1830—1831 років засланий до Сибіру, але повернувся до родового гнізда Славути, де в резиденції магнатів панувала українська духовність (українські музики,
співи, танці, мистецькі твори тощо).
«Багато ознак свого золотого віку незалежності»
Тотальне несприйняття Україною імперських порядків, попри загалом лояльне ставлення до інституту російської монархії, констатувалося багатьма обсерваторами тодішньої української діяльності. «Я не знаходив у Малоросії жодної людини, з якою мені вдавалося розмовляти, прихильно до Росії налаштованої; у всіх панував дух опозиції, — писав про свої відвідини України в 1824 році генерал Алєксандр Міхайловскій-Данілєвскій. — У них є прислів’я: «Він усім хороший, лише москаль». Така ненависть походила від порушення прав Малоросії, від упадку кредиту й промисловості, від збільшення податків, які в Малоросії спричинили повсюдну бідність, і від поганого облаштування судових місць, де совість була продажна». У такому самому дусі висловлювався німецький географ і мандрівник Йоганн Ґеорґ Коль, який у 1841 році відвідав Україну. «Неприязнь народу Малоросії до народу Великоросії настільки сильна, що її можна назвати просто національною ненавистю, і це почуття протягом XVII століття скоріше зміцнилося,
ніж ослабло, коли країну загарбала Московська імперія... — писав він. — Під час перших ста років після союзу Малоросія продовжувала мати своїх власних гетьманів і зберігала багато своїх стародавніх конституцій і привілеїв, але всі вони були зметені ретроградними реформами попереднього і теперішнього століття. Навіть слово «Малоросія» від 1837 року було скасовано, воно вже не зустрічається в офіційних документах». Водночас Коль висловив пророче переконання: «…Якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу».
Німецький мандрівник зміг розгледіти те, чого пізніше не хотіла бачити пануюча в українському суспільному русі ХІХ століття народницька інтелігенція. Він констатує, що українська шляхта зберігає «багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях».
Водночас Коль помітив надзвичайно важливий фактор впливу дворянства на суспільне життя українців ХІХ століття.
Він наголошує, що українці «мають свою власну мову, мають свої власні історичні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськими правителями... Можна сказати, що їх національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи».
Ця «провінційна знать», тобто українська дворянсько-шляхетська верства, разом із селянством стихійно зберігала мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя. Тяглість цього процесу виявлялась упродовж усього ХІХ століття, аж до революційних потрясінь 1917–1921 років.
Незаангажоване спостереження реалій українського національного життя ХІХ століття, місця й ролі в ньому української шляхетської еліти перегукується з пізнішою оцінкою В’ячеславом Липинським «класу родових землевласників», їхнього внеску в громадсько-політичний і культурний рух в Україні. Як відомо, лідер українського консервативного руху гостро критикував націонал-демократів за намагання поставити українську аристократію поза рамки новітнього національного процесу. Він наголошував на величезній креативній ролі українського класу землевласників,
які закладали «фундаменти під сучасне політичне й культурне відродження української нації».
Тісний і тривалий зв’язок української шляхти із селянством, багатий досвід господарської співпраці, які доповнювалися низкою спільних рис щоденного життя, побуту, породжували сподівання, що й «великоземельні», й «малоземельні» власники створять окрему політичну організацію та стануть самостійною потужною складовою українського руху. Однак цього не трапилося.
Суспільно-політична позиція нащадків давньої козацько-старшинської та шляхетської верстви виявилася неоднозначною. Одна її частина взяла активну участь у процесах національного відродження, при цьому вона рідко зберігала в ньому свою соціальну ідентичність. Для більшості цей процес супроводжувався розривом із власним аристократичним середовищем, втратою класового самоусвідомлення. Опинившись у демократично-народницькому таборі, українські поміщицько-землевласницькі елементи сповідували властиве останньому безоглядне «народолюбство», глорифікували стихію селянсько-козацьких повстань, гайдамаччину, скептично ставилися до державотворчих зусиль національної еліти (Володимир Антонович і «хлопомани», Микола Костомаров, Олександр Лазаревський та ін.).
Значну частину української шляхти відлякував соціальний радикалізм народницької (згодом соціалістичної) інтелігенції, і вона залишалася поза українським рухом, представленим «Громадами», «Просвітами». Водночас ця частина української шляхти взяла активну участь у діяльності земств, формуючи їхню національну орієнтацію. Загалом і ця консервативніша частина української аристократії зуміла зберегти національну ідентичність і затримати її до вирішальної фази національно-визвольних змагань у 1917–1921 роках.
