«Будучи на переможному п’єдесталі для спортсмена важливо, щоб грав його Гімн, натомість включили реп», - розповіла про поїздку в Білорусь лучанка Вікторія Казакова, яка гідно представила державу на Чемпіонаті світу з панкратіону – здобула дві бронзові нагороди. Окрім цього, каже спортсменка, білоруси «забули» вивісити перед спортивною ареною Прапор України, а їжу доводилося випрошувати.
Нагадаємо, лучанка здобула 2 бронзові нагороди на змаганнях «Pankration World Championship 2018», які відбулися 1-4 листопада в місті Бобруйськ (Білорусь).
«Це були одні з найважливіших змагань з панкратіону в світі, крутішими можуть бути лише Олімпійські ігри. Збірна України була представлена 82 спортсменами: підлітки, кадети, юніори та половина дорослих.
Дехто говорить, що з часом звикаєш до змагань і страх зникає. Ну не знаю чи дійсно таке можливо, особисто я дуже переживала, могла вранці прокинутися чи вночі й стривожено думати: «вже через місяць змагання, це ж капець…». Заспокоїлася вже в останні дні, бо зрозуміла, що діватися ніде, видихнула та почала збиратися», - розповідає Вікторія Казакова.
Спортсменка поділилася спогадами про підготовку, сам виступ й «гостинний» прийом.
«Я ТРЕНУВАЛАСЯ ДО СЛІЗ»
Чемпіонат Європи був влітку, відтоді навіть не відпочивала, інтенсивно тренувалася. Дуже хотіла відпустки, відпочити, але змоги не було, все тренування, тренування і тренування. Їх було в мене два одного дня, наступного одне чи плюс тренажерна зала. В середньому це 9-12 тренувань на тиждень.
Я вже давно в такому режимі, тому мені нормально було. Проте відсутність відпустки вплинула на моральний стан – було важко. Я бачила, що літо проходило повз мене й психологічно було важко, ніяк не могла перезарядитися. Інколи намагалася ходити на якісь фестивалі чи вечірки. А от в серпні взагалі нічого не було, лише тренування. Бувало всяке, бували й істерики.
В таких критичних ситуаціях мені зажди допомагає тренер, який багато говорить зі мною. Його слова на мене чарівно впливають, вдається взяти себе в руки та продовжити працювати. Тому не можна сказати, що процес підготовки був звичним та простим.
Їдучи на змагання, ми не знаємо своїх суперників, адже дізнаємося з ким будемо змагатися лише після зважування,
і то, багато людей, усе це сумбурно, то не вгадаєш, хто з спортсменів буде проти тебе, щоб завчасно під нього розробити якусь тактику захисту та атаки. Але в Луцьку я тренуюся в клубі «Гарда», де, здебільшого чоловіки, тому я була готова до будь-якого опонента.
«ЧОМУ НЕ ВИСІВ НАШ ПРАПОР І НЕ ЗВУЧАВ ГІМН – НЕ РОЗУМІЮ»
Мені змагання дуже не сподобалися, адже я думала, що поїдемо в Мінськ, а були в справжній «дірі» – Бобруйську. Таке відчуття, що ми потрапили в забитий куток минувшини радянського часу. Це, якби з Ківерців забрати усі кафе, заклади, культурні місця – от вам і Бобруйськ, ще й на кожному кроці ті страшні статуетки бобрів.
З Луцька виїхали о 8 ранку, дорога жахлива, доїхали туди тільки ввечері, кинули речі в готелі та пішли на зважування. О 22-й годині зібралося повно людей, був якийсь хаос, таке відчуття, що на змагання такого рівня тут і не чекали. В готельний номер ми потрапили лише пів дванадцятої. Ще й довелося в них випрошувати якусь їжу, бо ж цілий день в дорозі… І цей тризірковий чудо-готель «Турист» нам запропонував макаронів із котлетами.
Ніби в якомусь совковому санаторії 25 років тому. Це взагалі не їжа для спортсменів. Розселяли нас незрозуміло як. Хто думає, що йому погано живеться – їдьте в Бобруйськ, і ви глянете на своє життя під іншим кутом.
У результаті, я дуже рознервувалася, було багато різних неприємних моментів. Добре, що тренер теж поїхав, був поряд та підтримував. Він наголошував, щоб я не відволікалася на це, допомагав заспокоїтися, що дуже допомогло цілковито не розбалансуватися. Єдине, що там було класне – це величезний льодовий палац.
Була ще одна неприємна ситуація: перед входом у спортивний палац було дуже багато прапорів різних країн-учасниць, більше півтора десятка, але…. помічаємо, що нашого немає. Неприємно було й складно зрозуміти, з чим це пов’язано. Команда у нас велика, в них точно прапор наш був. Все ж, блакитно-жовтий таки замайорів, хоча й на третій день.
Далі був ще один «сюрприз»: виходять наші спортсмени на переможний п’єдестал, це дуже важливий момент, він такий трепетний і тут мав бути Гімн України, це гордість, адже ти прославляєш свою державу, ти гідно відстояв її спортивну честь!
А почав грати якийсь реп чи то хіп-хоп, мабуть якийсь «50 Cent» лунав із колонок, зал зривається на сміх, наші спортсмени нервуються, навіть не уявляю, як їм було в той момент… Гімн України потім таки включили, але це не рівень світових змагань.
«НАРЕШТІ ПІДУ В ТЕАТР»
Під час змагань, я отримала травму коліна, але продовжила виступати. Це дуже відволікало, раніше такого не ставалося, тому й завадило мені здобути вищу нагороду. Я вже не пам’ятаю, коли отримувала бронзу, мабуть кілька років тому з пауерліфтингу. На цих змаганнях ми розраховували на кращий результат, адже звикла вигравати, хоча є і позитивні емоції, бо ж стала призеркою.Зараз час для відновлення, лікарі прогнозують, що цей період займе 2-3 місяці. От найближчим часом піду в театр, на камерну сцену, адже раніше не вдавалося, бо в час вистави були тренування, побачуся з друзями, відпочину, побуду вдома. Така собі неочікувана відпустка, ніби класно, але й лякає: «Що ж робити весь місяць»?! У спортивний сезон планую зайти вже наступної весни.
