Вранці 24 лютого 2022 року жителі Луцька прокинулися від звуків вибухів ракет і жахливої звістки: «Почалося…».
З того часу Луцьк та Волинь стали одним із форпостів волонтерської допомоги для ЗСУ, прихистком для вимушених переселенців і тимчасовою зупинкою для біженців, які евакуювалися до Європи.
Журналістка «Району.Життя» поспілкувалася із волинськими волонтерами, які пригадали, яким було їхнє життя за день до трагедії, що змінила життя мільйонів українців. Про це нагадує останнє фото в телефоні, а завтра – була велика війна…
Валентина Ковальчук-Кобись, координаторка Маневицького волонтерського центру
На останньому фото перед повномасштабним вторгненням – ми з онучкою каталися на лижах. Якраз минулого року вона навчилася кататися.
Чесно кажучи, до останнього дня не вірилося. Передчуття були, перестороги були, думки були, адже багато хто говорив, що буде велика війна.
Не вірю в те, що влада не знала. Я впевнена, варто було готувати людей до повномасштабного вторгнення. І коли запевняли ще в грудні, що війни не буде, у мене складалося враження, що це було навмисне,
щоб не створювати паніки.
З одного боку це правильно, але підготовка була необхідна. Потрібно було укріплювати кордони, проводити більшу мобілізацію, забезпечувати армію всім необхідним. Я не можу сказати точно, чи була я до цього готова. Десь 50/50. Можливо тому ми й швидше спрацювали в плані волонтерства.
Анна Єкименко-Поліщук, волонтерка в шелтері для переселенців (арт-хостел «Адреналін»)
Насправді я дуже добре пам'ятаю 23 лютого. Бо це був дуже насичений день. Напередодні я купила нову камеру, бо у планах на 2022-й було більше часу присвячувати книжковому блогу на ютубі. Тож два дні ««ловила сонце», експериментувала з фото та відео.
На офісі в чоловіка ми завжди слухали радіо «Культура» («Промінь»), і там дуже наполегливо рекомендували скласти наплічники. Тож ми це зробили за кілька днів до 24-го, але серйозно до нагнітання не ставилися.
Вдень я отримала лист від Українського інституту книги про те, що стала експерткою з відбору книг у бібліотеки. Дуже тішилися з цього приводу. У чоловіка мало бути дуже велике замовлення по оформленню фотозони в Києві.
Тому ввечері ми їхали додому і обговорювали, як встигнути підготуватися та замовити кульки. Я пропонувала звідти потягом на кілька днів до Одеси заїхати. Бо страшенно хотілося моря. А вже на ранок почалося повномасштабне вторгнення.
Зі мною сталося класичне «завмирання». Я стояла з наплічником і просто не могла зібрати себе до купи. Доклала тільки два фотомагніти й усе. Однак менш як за тиждень зібрала себе до купки і зрозуміла, що якщо нічого не почну робити – зійду з розуму. Тому почала волонтерити в шелтері, куди приїздили люди з усіх куточків України.
За рік змінилося дуже багато усього. Напевне, стала більше дбати про себе, про свої базові потреби: нормальне харчування, догляд і т.д., адже ми усі зараз в режимі виживання. Насправді цей рік дуже виснажив, тому зараз ставлю пріоритети і не змушую себе робити те, що понад силу. Дозволяю собі бути людиною, яка не встигає і не стягує все одночасно. Досі хочу на море. І, звісно, перемоги.
Віра Шварцкоп, волонтерка з Рожищ
За день до початку повномасштабного вторгнення вибирали з донькою меблі в її кімнату
Я до останнього не вірила,
що буде війна. Не було зовсім ніяких передчуттів. Я за натурою оптимістка, завжди вірю в краще, як би погано не було.
За рік змінилося те, що про ремонти точно не думаю. Дуже хочу, щоб стався переломний момент у війні і швидше була наша перемога, стараюся робити все, що від мене залежить, щоб її наблизити, хоча б дуже маленьку частку.
Це єдина моя мрія. Дуже багато смертей, щоб думати і мріяти про щось інше...
Руслан Теліпський, займається допомогою сім'ям загиблих воїнів
Якраз напередодні початку повномасштабної війни ми завершили курси для діток «Небесного Легіону» з IT Step School 24 лютого мали зібратися, щоб записати разом відеоподяку за проведення цього навчання.
Хоча війна почалася для мене вже дуже давно, у лютому я зовсім не очікував на повномасштабне вторгнення.
Кінець лютого був для мене насиченим періодом. На 25 лютого був запланований благодійний концерт Арсена Мірзояна для сімей загиблих воїнів, ветеранів. 26 лютого – велике свято для дітей, у яких дні народження у лютому.
Я ж активно готувався до міжнародної наукової конференції в Новому Саді.
Але усі плани змінилися 24 лютого…
Об 11-й ранку ми вже збиралися з волонтерами та активістами для координації зусиль, займаючи кожен свою позицію на волонтерському фронті. З першого дня я вже збирав кошти для забезпечення наших військових та добровольців аптечками, потім почали шукати кошти для потреб тероборони.
Ірина Новосад, волонтерка і комунікаційниця волонтерського штабу «Ангар»
Звичайно, тоді були передчуття, були розмови серед моїх друзів, які воювали в АТО. Було очевидно для нас усіх, що війна почнеться.
Але цікавий факт – хоч я, по суті, була готова до того, що все почнеться, але «тривожну» валізу до ранку не збирала. Хоча в голові мала план, які найважливіші речі маю взяти з собою.
Але пам’ятаю, що з іншої сторони до кінця не могла в це повірити, казала, що та ну, таке не можливо, щоб вони ракети запустили по мирних містах. І ось о 6 ранку я прокинулася саме від вибухів цих ракет... Було дуже страшно... Я кілька місяців я боролася з цим страхом.
Зранку 24-го я і всі мої колеги прийшли на роботу, всім видали зарплату. Зі мною тоді працювала Оля Валянік, і з самого ранку вона вже всім дзвонила та казала:
«Давайте щось робити, збираймося». І вже ввечері я приїхала на «Ангар».
У 2015 році я з чоловіком виїхали з Криму, я бачила, як все відбувалось там і розуміла, що ці люди не відступляться. Тому єдиний шанс для нас на нормальне життя – це перемогти і так боляче дати їм по зубах, щоб вони навіть не хотіли дивитися в нашу сторону. А якщо ми цього не зробимо, то вони будуть йти до нас з війною ще раз, ще раз і ще раз.
Нам треба бути максимально сильними, щоб війна не повторювалася в наступні кілька десятків років.
Юлія Савчук, волонтерський штаб «Ангар»
Напевне, ще з початку січня 2022 року в думках було, що все може початися, і був якийсь момент очікування. Але розуміння того, що «щось буде», було ще з 2014 року, тому що, знаючи росію, все не могло мирно закінчитися. Колись воно мало спалахнути.
Але, звичайно, цього не хотілося, бо ми тільки почали нормально жити після ковіду, після всіх обмежень, і тут – повномасштабна війна.
23 лютого у нас була репетиція у театрі «Гармидер». Ми готували виставу «За серпанком», створену за історичним романом Івана Корсака «За серпанком,
загадковим серпанком». Режисер був з Києва, одна акторка теж Києва, «гармидерівці» і один актор із лялькового театру. Власне, останнє фото перед великою війною у мене з цієї репетиції.
Вистава, прем'єра якої була запланована на 25 лютого 2022 року, так і не відбулася, бо режисер пішов у ЗСУ.
Спочатку була думка, що все закінчиться набагато швидше. Зараз ми розуміємо, що це надовго. Але я вірю в перемогу з першого дня війни, бо в нас немає іншого варіанту. У нашої нації просто не може бути по-іншому.
Тетяна Мялковська, організовує артреабілітаційні проєкти для дітей, які постраждали від війни
23 лютого минулого року я була в Дрогобичі, розмальовувала піцерію.
Я знала, що буде війна. Ще як Зеленський казав, що будемо шашлики смажити на день Перемоги.
Бо для мене війна тривала всі дев’ять років, для мене Майдан триває і сьогодні.
Цей портал боротьби за нашу Незалежність розширився, і всі ми стали в ньому вже в військовій формі борцями і захисниками.
Оля Валянік, волонтерський штаб «Ангар»
Ми з чоловіком довго обговорювали ймовірність великої війни і готувалися.
Останні три тижні перед початком повномасштабного наступу він інтенсивно проводив курси тактичної медицини в різних громадах Волині. На жаль, чомусь луцька влада таких курсів не проводила. Принаймні, я про них не знала. Але громади Володимира, Нововолинська готувалися. Я знаю, що Олексій проводив багато вишколів по такмеду у міських радах, ЦНАПах за їх запитом.
Тому, звичайно, я знала, що щось буде (якщо бути чесною – ще з 2014 року), але не розуміла, в яких масштабах. Знала, що «заморожений» конфлікт може існувати роками, але рано чи пізно москалі все одно нападуть в повну силу. Тому нам не можна було розслаблятися і чекати, що все якось само собою завершиться.
23 лютого ввечері я з Іриною Новосад сиділи вдома у нашої волонтерки Саші Шумакової і разом складали мінімальний план дій, хоча не розуміли, що все почнеться буквально через три години, як ми розійшлися..
Фото з того вечора, на жаль, не збереглися, але напередодні 24 лютого я багато писала у фейсбуці – про те, що в нас рівень комунікації в області та місті був недостатній для того, щоб люди дійсно розуміли, що відбувається, що не було ніяких зборів.
У перший день повномасштабного наступу я, не побоюсь цього слова, взяла на себе відповідальність заспокоювати людей і почала записувати відеозвернення у соцмережах.
Але зараз, я вірю, у нас є шанс зупинити рашку на цьому етапі, щоб наші діти, наші внуки не жили в таких умовах, як сьогодні живемо ми.
