У суспільстві працівники швидкої медичної допомоги завжди користувалися й користуються особливою повагою, адже досить часто від їхнього професіоналізму і досвіду залежить в буквальному сенсі найцінніше — чи буде людина жити.
Відтак, День екстреної допомоги, який Україна разом з європейською спільнотою відзначила вже вдруге 27 травня, — це не лише привід звернути увагу на службу, яка щодня рятує людей, а й віддати належне працівникам цієї служби, пише газета «Наше життя».
Для охопленої війною України цей день особливий, адже чимало працівників «швидкої» у рядах Збройних сил України нерідко під обстрілами та на бойових позиціях рятують життя нашим воїнам. Це не просто робота, а поклик серця і гідний приклад для наслідування.
Жителька селища Головне Наталія Шеменюк — одна з тих, хто роботу у далекому тилу поміняв на небезпечну працю медика у зоні бойових дій.
Донедавна жінка працювала фельдшеркою «швидкої» допомоги, нині ж служить санінструктором у 50-му батальйоні 100-ї окремої бригади територіальної оборони і перебуває в одній зі східних областей нашої держави.
Родом співрозмовниця із села Скрипиці Після дев’ятого класу пішла навчатися у Луцький базовий медичний коледж на спеціальність «Лікувальна справа», який закінчила у 2004 році. —
«Важко сказати, що зумовило обрати професію медика, але чимось вона мене вабила, — зізнається Наталія Анатоліївна. — Мабуть, це був поклик душі, хотілося допомагати людям».
Трудовий шлях розпочала фельдшеркою на ФАПі села Рівне потім працювала у Головненській амбулаторії. З 2011 року перейшла в екстрену медичну допомогу у Шацьк звідти перевели на митницю, а останні кілька років працювала на «швидкій» у селищі Головне, де й проживає.
З 13 січня цього року Наталія Шеменюк служить у вітчизняних Збройних Силах. Про своє рішення піти до війська каже:
«Довго, майже рік спостерігала за тим, що відбувається у моїй країні, і врешті зважилася. На початку року з-поміж інших спеціальностей була потреба саме у медиках, дізналася про це з оголошення, звернулася у центр комплектування, так і потрапила до ЗСУ. Звісно, в душі були певні тривожні думки, але мені в житті не раз доводилося стикатися з небезпекою,
тому була впевненість, що впораюся».
Запитую, якими були перші враження від служби.
«Це зовсім інше життя, де-факто ти собі не належиш, — каже співрозмовниця. — Якщо відверто, то думала, буде страшніше, але до всього звикаєш, в тому числі й до вибухів і пострілів. Кілька разів траплялося, що «прильоти» були недалеко від мене, і просто на очах люди отримували осколкові поранення».
З перших днів служби жінці випало бути у складі евакуаційної бригади, яка забирала поранених.
«Це близько від місця бойових дій,— розповідає пані Наталія. — Безпосередньо на полі бою допомогу надає бойовий медик, а наше завдання — якомога швидше доправити постраждалого бійця до стабілізаційного пункту, а вже звідти, залежно від характеру поранення — до медичного закладу.»
Останні кілька тижнів жінка тимчасово працює на стабілізаційному пункті. Зізнається, що психологічно важко бачити велику кількість поранених людей.
«Але у такі моменти стараюся на цьому не фокусуватися, оскільки в мене у той час інші завдання, — каже. — Це вже потім обдумуєш і сприймаєш глибше. Але зі стресом допомагає впоратися вміння контролювати себе — все-таки робота на «швидкій» привчила до подібних ситуацій, хоча з тим, що відбувається на фронті, звісно, не порівняєш».
Вдома на нашу мужню співрозмовницю чекають син, чоловік, батьки, брати, сестри. Вона впевнена, що до Перемоги лишилося чекати зовсім недовго.
«А інакше й бути не може, — каже Наталія Шеменюк. — У нас дуже дружні люди, які вірять в Перемогу і всіма силами стараються допомогти наблизити її. Цю віру підкріплює настрій хлопців, з якими служу, і підтримка рідних, волонтерів. Зрештою, ми заслужили на те, щоб називатися нацією переможців».
Сергій МАРИНЬОХА.
Опубліковано з дозволу редакції газети «Наше життя».
