
Благодійний вечір пам’яті загиблого захисника України Михайла МельникаУ Моршинській громаді провели благодійний вечір пам’яті загиблого захисника України Михайла Мельника Захід об’єднав молитву, музику, спогади рідних і побратимів та виставку мистецьких робіт його дружини Василини
За кожною історією, яку цього вечора почули присутні, стояли любов, втрата й намагання знайти сили жити далі після загибелі найдорожчої людини, повідомляє Район.Моршин
Вечір мав назву «Серце плаче, руки творять: молитва крізь біль». Його організували не лише для того, щоб ушанувати пам’ять воїна, а й щоб підтримати його побратимів: під час заходу збирали кошти для 34-ї окремої бригади розвідки, де служив Михайло.

«Є імена, які назавжди залишаються в нашому серці. Є люди, чиї любов продовжує зігрівати, навіть тоді, коли їхні обійми вже неможливо відчути. І є подвиги, про які ми зобов’язані пам’ятати. Бо за ними чиєсь життя, чиїсь мрії, чиєсь кохання, чиєсь нездійснене майбутнє», — такими словами розпочали вечір.
Присутні згадували Михайла як чоловіка, батька, сина, брата й побратима.
На початку заходу переглянули відео про захисника, спільно виконали Державний гімн України та вшанували хвилиною мовчання Михайла й усіх полеглих воїнів.
Священник, отець Василь Ціздин, настоятель парафії Введення в храм Пресвятої Богородиці села Нижня Лукавиця, звертаючись до присутніх, наголосив: героїзм не завжди супроводжується гучними словами чи розповідями про власні вчинки. Часто справжню мужність людини найкраще знають ті, хто стояв поруч із нею у найважчі моменти.






«Кожний наш військовий, який пішов захищати нашу землю, – це є герой. Герой, про якого ми повинні пам’ятати, про якого ми повинні молитися і яким ми повинні допомагати. Ми живемо зараз у час війни, де повинні показувати, що ми єдині. І живемо заради того, щоб здобути перемогу нашим дітям, нашим внукам», — сказав він.
Священник пригадав молодого військового, який сам не вихвалявся своїми вчинками, але про його мужність розповідали побратими.
Окремо він звернувся до присутніх із закликом замислитися над тим, що кожен може зробити для наближення перемоги. Адже війна стосується не лише тих, хто перебуває на передовій,
а й усього суспільства.

Говорячи про родини полеглих, священник наголосив на болю, який залишається після загибелі сина, чоловіка чи батька. Він закликав не забувати про дітей, які більше не зможуть обійняти тата, і ставитися з особливою повагою до матерів, батьків, дружин і дітей військових.
Вечір пам’яті став нагадуванням: ушанувати полеглого — означає не лише вимовити його ім’я, а й продовжувати підтримувати тих, хто нині боронить Україну.

Спогади сестри про дитинство, доброту й любов до родиниОдним із емоційніших моментів вечора стала розповідь сестри захисника Руслани Крикун. Вона зізналася, що їй важко говорити про брата, адже кожен спогад повертає до спільного дитинства, родинних історій і життя, яке тепер залишилося в минулому.
Дитинство Михайла й Руслани минало в праці та взаємній підтримці. Батьки багато працювали, тому діти змалку мали домашні обов’язки, допомагали по господарству й дбали про стареньких бабусь. Та, попри відповідальність, знаходили час для звичайних дитячих радощів: ходили на риболовлю, збирали гриби, каталися на санках.
Сестра згадувала Михайла як добру,
чуйну людину, яка не любила сварок і не вміла ображати інших. Навпаки, намагалася допомогти, підтримати й знайти слова розради для того, хто опинився у складній ситуації.
«Міша мав дуже добре серце. Він не вмів ні битися, він не вмів нікого образити поганим словом. Він, навпаки, старався допомогти, щоб хтось у якійсь складній ситуації – було розрадити, підказати», — поділилася Руслана.
Вона з усмішкою згадувала, як у дитинстві захищала молодшого брата від кривдників. Михайло був невисоким і носив окуляри, через що інші діти іноді його дражнили. Сестра ж не могла спокійно дивитися, коли його ображали, й завжди ставала на його захист.
Але й сам Михайло підтримував Руслану. Допомагав їй із навчанням, пояснював уроки, читав разом із нею, щоб вона швидше запам’ятовувала матеріал. Хотів, аби після домашніх справ у них залишався час на ігри та спільні пригоди.



«Він мені читав, щоб швидше я запам’ятала, щоб ми мали час побігти, побавитися війни, з ним разом на рибалку за компанією, щоб разом ще щось поробити», — розповіла сестра.
Особливе місце в житті Михайла посідала церква.
За словами Руслани, він дуже любив великодні свята, допомагав під час поклоніння плащаниці, долучався до церковного життя, ходив колядувати й брав участь у вертепі.
Водночас його любов до рідних проявлялася не в гучних словах, а в щоденних учинках. Коли сестра збиралася заміж, Михайло пообіцяв допомогти з весіллям і віддавав зароблені гроші, щоб родина могла гідно відсвяткувати цю подію. Згодом він став люблячим дядьком для її дітей..

Коли сину Святославу виповнилося два роки, Михайла мобілізували. Після навчання його направили на південь України, а потім – на Херсонський напрямок. Спочатку воїн перебував на правому березі Дніпра, згодом – на лівому.
Для родини найстрашнішим днем стало 29 жовтня. Спочатку до близьких почали доходити суперечливі повідомлення про те, що Михайло загинув. Підтвердження не було, і рідні намагалися з’ясувати правду. Руслана розповіла, як телефонувала до територіального центру комплектування, сподіваючись, що чутки виявляться помилкою. Натомість почула підтвердження загибелі брата.
Попри пережите, сестра наголосила: найважливіше, що Михайло повернувся додому,
а родина змогла попрощатися з ним.

Спогади побратима про мужність МихайлаПід час вечора слово надали й військовому побратимові Михайла, який разом із ним служив і виконував бойові завдання на лівому березі Дніпра. Для нього ця розповідь також виявилася непростою: говорити про загиблого товариша, з яким пережив небезпеку й бойові випробування, було важко.
Побратим згадав Михайла як мужню й добру людину. Одного разу, коли через проблеми зі зв’язком він не міг повідомити рідним, що з ним усе гаразд, Михайло запропонував допомогу.
«Він каже: “Я тобі допоможу”. Пам’ятаю, каже: “В мене є дружина, вона допоможе, вона знайде твоїх рідних, повідомлю, що з тобою все добре”», — розповів військовий.
Василина справді допомогла знайти рідних побратима й передати їм звістку, що він живий. Для військового це стало одним зі спогадів про те, як навіть у найнебезпечніших обставинах Михайло думав не лише про себе.
Побратим також згадав моменти, коли Михайло допомагав іншим вибратися з ситуацій, у яких здавалося, що вижити неможливо.
Окремо військовий розповів про останній день перед одним із наступів.
У пам’яті залишилися навіть найдрібніші подробиці – їжа, яку вони ділили між собою, та мить, коли почався бій. Тоді загинули побратими, а він сам вижив. За його словами, намагався допомогти всім, але врятувати кожного не зміг.
Він подякував Василині за організацію вечора, який дозволив зібратися рідним, друзям і побратимам Михайла та вшанувати його пам’ять. А присутніх закликав пам’ятати, якою ціною Україні дається свобода.

«Він був для мене чоловіком і вірним другом»: Василина Мельник про життя після втратиНайбільш особистою частиною заходу стала розповідь дружини Михайла – Василини Мельник. Саме її творчість стала основою вечора, назва якого передає непростий шлях жінки, що намагається прожити біль втрати й водночас зберегти любов до чоловіка.
Василина говорила про Михайла не лише як про полеглого захисника. Для неї він був людиною, з якою вона будувала сім’ю, ділилася щоденними турботами, планувала майбутнє й виховувала дітей.

«Михайло був чоловіком, батьком, вірним другом, партнером і тією людиною, яка завжди мене вела вперед», — сказала вона.
Особливо важливим для Василини було те,
що Михайло прийняв її доньку як рідну. Він піклувався про дівчинку, любив її та оберігав. Вона називала його татом – і для родини це було найкращим свідченням справжньої любові.
Подружжя мало двох дітей, і тепер для дружини особливо важливо зберегти пам’ять про батька в їхньому житті. Вона розповіла, що маленький Святослав дуже схожий на Михайла — рисами обличчя, поведінкою, звичками. Інколи син прокидається й розповідає, що бачив тата уві сні.
«Кажу: “Святику, тобі ж то сниться”. “Ні, це був тато, він мене обнімав і казав, що все буде добре”», — переказала Василина слова сина.
«Кажу: “Святику, тобі ж то сниться”. “Ні, це був тато, він мене обнімав і казав, що все буде добре”. «Його слова “все буде добре”. Ці слова від нього звучали, як такий промінь. І я вірила, що все буде добре. Навіть остання наша переписка — “все буде добре», – переказала Василина слова сина.
Фраза «все буде добре» була для неї особливою. Михайло часто говорив ці слова, і дружина вірила йому. Вони залишилися й в останньому листуванні подружжя.
29 жовтня стало для неї межею між життям до загибелі чоловіка й життям після неї.
Вона зізналася, що в перші дні не хотіла нічого, але згодом зрозуміла: мусить жити заради дітей і берегти пам’ять про Михайла.
«Його слова «все буде добре». Ці слова від нього звучали, як такий промінь. І я вірила, що все буде добре. Навіть остання наша переписка – «все буде добре»
Василина пообіцяла, що діти не забудуть свого батька, адже він продовжуватиме жити в їхніх спогадах, у рисах обличчя сина, у родинних історіях і в любові, яку залишив після себе.

Коли біль перетворюється на творчістьНа заході всі присутні мали змогу переглянути виставку мистецьких робіт Василини Мельник. Це була не просто презентація виробів, а можливість побачити, як жінка переживає втрату, шукає внутрішню опору й знаходить спосіб говорити про почуття без слів.
Назва вечора «Серце плаче, руки творять, молитва крізь біль» стала ключем до розуміння цієї творчості. Організатори наголошували, що сила не означає відсутності сліз. Іноді вона полягає в тому, щоб після важкого дня знову взяти до рук матеріали для роботи, продовжувати творити, піклуватися про дітей і не дозволяти болю стати останнім словом у власній історії.





Василина розповіла, що поступово почала шукати заняття, які допомагали залишатися наодинці із собою та переживати складні емоції. Спершу це були окопні свічки, згодом – інші вироби, робота з бісером та вишивання.
Творчість стала для неї способом зберігати пам’ять про чоловіка. Кожна робота – це частина її особистої історії, спосіб висловити те, що складно сказати вголос, і водночас можливість продовжувати жити.







Вечір пам’яті, який став допомогою для побратимівЗахід мав і благодійну мету. Під час вечора збирали кошти для 34-ї окремої бригади розвідки Херсонського напрямку, де служив Михайло. Василина наголосила, що підтримка адресована саме військовим, які виконують бойові завдання.
За словами організаторів, пам’ять про Михайла має втілюватися не лише у спогадах, а й у конкретних діях — допомозі тим, хто зараз на передовій. Адже його побратими продовжують виконувати бойові завдання, а підтримка з тилу залишається важливою складовою спільної боротьби.






За кожним полеглим захисником стоїть цілий світ – родина, кохана людина, діти, які зростатимуть із пам’яттю про батька, близькі, які продовжуватимуть вимовляти його ім’я. А ще – побратими, які пам’ятають його вчинки, і країна, заради якої він віддав життя.
«Ми його будемо любити, пам’ятати і завжди чекати», — сказала Василина.
Ці слова стали не лише обіцянкою дружини, а й нагадуванням усім присутнім: пам’ять про Михайла Мельника житиме доти, доки про нього розповідатимуть дітям, згадуватимуть його доброту, підтримуватимуть його побратимів і продовжуватимуть робити те, заради чого він став на захист України.