Львів – нещадний до талантів, бо їх не цінує. Львів – розмержене, розбещене місто, капризне до талантів - пише прогресивний львівський журналіст Остап Дроздов.
Ніяке інше місто в Україні не дало стількох світочів. Але й ніяке інше місто стількох талантів не поховало. Основні львівські феномени (Океан Ельзи, Руслана, Таліта Кум, Віктюк, Оксана Білозір та решта арт-діаспори) відбулися поза Львовом. І справа тут не в столиці з її значно більшими ресурсами. Просто львівські таланти дуже швидко переростають Львів. Вони вбирають у себе всю львівськість – і з нею йдуть далі. Бо Львів, окрім соків, нічого дати не може: ні залів, ні ефірів, ні записів, ні інвестицій.
Це не провина Львова. Це ознака провінційності, до якої простіше звикнути. Синдром утікача стосується насамперед творчих, ранимих людей. Вони прагнуть бути львів’янами не у Львові. Львів’янин у Києві – це звучить колоритно. Львів’янином у Львові є навіть мешканець Рясного-2. Покинути Львів – це планове завдання будь-якого таланту, який не претендує бути похованим на Збиранці.
До Львова треба повертатися,
з фанфарами, з титулами, зі званнями, з грамотами, з записами у трудовій – аби Львів прихилив перед тобою коліна. Поки ти є тут і є успішним – ти є пересічним. Такий собі місцевий вискочка, який проміняв патріотизм на творчість.
Стати популярним у Львові – раз плюнути: достатньо співати повстанські пісні (або на худий кінець нова радість стала) під синтезатор, писати нищівні тексти про подонка Табачника чи влаштувати експозицію в червоно-чорній палітрі кольорів. Але стати визнаним у Львові можна лише коли ти позбудешся прогнозованої львівськості. Але й тоді не факт, що твої сусіди комусь навіть розповідатимуть про тебе. Талант у Львові повинен любити Львів і витісняти його з себе. Інакше він не талант.
Культурний Львів – це середовище, де всі всіх знають і є чужими один до одного. Всі про всіх знають, всі з усіма спілкуються, всі топчуться на одній галявині і зціджують молоко однакового кольору – але всі воліють уникати корпоративної солідарності. Львів їхніми зусиллями стає містом говірливих самітників, які обросли сотнями зв’язків не для душі.
Львів – самітнє місто саме по собі, яке не вписується ні в Україну, ні в Європу. Тому найбільш комфортний стан львівського таланту – одинокість як різновид душевного карантину. Львівські таланти дуже секуляризовані, герметичні, камерні, через що й страждають на недооцінку.
