Ірина Рєвунова, Galnet Протягом останніх днів на Львівщину повернулися чимало військових, які боролися одночасно проти зовнішнього та внутрішнього ворога в зоні АТО. Склалося так, що два дні поспіль я зустрічала наших героїв – спочатку прикордонників, потім бійців 24-ї механізованої бригади. Побачити довелося чимало: обійми, сльози радості, діти, які з криком «Тато!» вириваються з рук матерів, і нескінченне море квітів, прапорів, плакатів… Ще рік тому ми всі жили в іншій реальності. У тій реальності, де були пляжі Криму, нічні посиденьки в клубах і мрії про новий iPhone. У тій реальності, у якій не було війни. Тоді я думала, що в нинішньому світі немає місця героїзму. Здавалося, що в Україні війни просто неможливі. Здавалося, що найбільша військова звитяга нинішніх чоловіків – черговий рівень у «танчиках». Тепер я розумію, наскільки я помилялася.
За ці дев’ять місяців, які минули з початку Євромайдану, Україна й українці дуже змінилися. Тепер ми не купуємо ще один блиск для губ/браслет/палку ковбаси (кожен обере свій варіант), а кидаємо десять-двадцять-сто гривень до скриньки з надією,
що ця купюра якомусь хлопцеві в самому «пеклі» врятує життя.
А ось вони, ті самі хлопці, які рік тому, напевно, також із захватом «підбивали» піксельний танк на екрані свого комп’ютера, сьогодні спускаються по сходинках автобуса, який щойно приїхав з тієї території, яку нині прийнято називати «зона АТО», а, по суті, з фронту. А навколо них сотні людей шалено скандують «Герої!».
У кожного з них своя історія, своя доля. До когось прямо в автобус застрибує дівчина. На когось неподалік зі сльозами на очах чекає мати. А хтось самотньо стоїть поодаль, невпинно тиснучи клавіші телефону. Хтось до війни навчався, хтось працював, а хтось, можливо, планував весілля. Але в їхні долі увірвався «сусід» з танками, «Градами» і криками: «Путін, прийди». І зараз вони, часом 18-річні хлопці, яким надто швидко довелося стати дорослими, повернулися героями.
Стомлені, чорні чи то від палючого донбаського сонця, чи то від пережитих страждань, бійці 24-ї бригади виходять з автобусів один за одним. Мене вразив хлопець, який вийшов першим із, якщо я не збилася з ліку, шостого автобусу.
Він тримав у руках великий прапор України. І байдуже, що місяці в зоні бойових дій, що кілька тижнів у цілковитій блокаді під зливою пострілів, що двадцять годин у задушливому автобусі. Він гордо тримає прапор. І йому на вигляд не більше двадцяти.
Зустрічали військових, які цієї ночі повернулися з «пекла», попри пізню годину дуже багато людей. Гамір, крики, сльози, квіти, шампанське, батьки, які підбігають до кожного автобуса із запитанням «А наш Андрій не у вас?». Але навіть у цьому бурхливому морі людей та емоцій встигаю вихопити окремі епізоди. Ось жінка, яка обійняла й не хоче відпускати хлопця, напевно, сина, а він хитається від утоми. Ось дівчина кидається в обійми коханого, якого не бачила кілька місяців. Ось чоловіки підкидають догори свого друга, який щойно зійшов зі сходинок автобуса. А там, далі, юнак у формі, загорнувшись у прапор, самотньо стоїть зі своєю військовою сумкою… Більшість із тих, хто приїхав сьогодні вночі, виглядали дуже змученими. Якщо прикордонники, яких зустрічали в понеділок, радо фотографувалися, спілкувалися з пресою, посміхалися, жартували, то воїни з 24-ї бригади часто навіть хиталися, несучі свої речі. Беручи з рук дівчат, які їх зустрічали, квіти, вони механічно відповідали «Дякую», навіть не в змозі посміхнутися.
У натовпі стверджували, що хлопці повернулися у відпустку на тиждень. Далі, напевно, вони знову вирушать на Схід. Бо там війна, чи то Антитерористична операція, як кому більше подобається.
Тут, напевно, варто було завершити. Але додам. Зараз багато хто каже, що Донбас, можливо, краще б покинути, мовляв, неблагонадійний і все таке. Ви тільки цього тим хлопцям не кажіть, будь ласка. Бо не за те вони воюють, щоб «відпустити» Донбас.