Львів

Місцеві «дерли» із солдат 300 гривень за мішок картоплі, 200 – за воду, – військовий

17 сер•Zik

Упродовж тижня додому до Львова і на Львівщину зі східного фронту у відпустку поверталися військові. Кожен із них пережив моменти, коли життя балансувало на тонкій межі зі смертю – Зеленопілля, Ізваринського котел, дорога додому під обстрілами.

Журналіст Вікторія Долик записала кілька історій для аналітично-інформаційної програми «Погляд на тиждень» (щосуботи о 21:00 на телеканалі ZIK).

«Стояли як мішені для обстрілу» Військовий 24-ї механізованої бригади Сергій Лазюк лише по поверненню додому вперше побачив свого сина. Дружина народила маля, коли чоловік був на війні. Сам вояк зізнається: були моменти, коли гадав, що не доведеться більше зустрітися із сімʼєю. 11 липня він був серед тих, хто потрапив під обстріл поблизу Зелонопілля. Тоді загинуло 19 захисників України. Майже сотня отримали важкі поранення.

«Найближче снаряд вибухнув в п’яти метрах від мене, біля нашої палатки, – пригадує Сергій Лазюк. – Снарядом розірвало нашого хлопця – Богдана Цікало. Ще поранило пʼятьох хлопців, які лежали в ряді біля мене, мене контузило. Я й зараз чую на праве вухо лише на 20%».

Ще раз на межі життя та смерті Сергій Лазюк опинився, коли повертався на «велику землю», – так військові називають українські території, не захоплені терористами.

«Коли їхали колони, по нас стріляли і «Градами», і мінометами, і артилерією, – продовжив розповідь чоловік. – Уночі ми зупинилися біля зруйнованої терористами переправи. Стояли як мішені, не могли рушити з місця».

Уже в четвер Сергій Лазюк вирушить на навчання на полігоні.

«Спали в бронежилетах і касках» Прикордонник Михайло Сало потрапив у справжнє пекло – так званий Ізваринський котел, коли разом із колегами тривало був під перехресним вогнем – із російської території та позицій терористів в Україні. Тож навіть спати доводилося в бронежилетах і шоломах.

«Лягали на бік, щоб не заважали пластини бронежилета, і спали, – пояснює Михайло Сало. – У разі чого мали до семи секунд, щоб сховатися в бліндаж, бліндаж самі виривали, самі робили».

На Сході хлопець схуд на 12 кілограмів, бо їжі майже не було, доводилося купувати продукти у місцевих. Ті дерли утридорога. Мішок картоплі – 300 гривень. Один підхід до води – 200 гривень.

Та це можна було пережити, найважчою була дорога додому.

«Постійно свистить, шумить, – описує умови дороги прикордонник. – Снаряд метрів за 15 від нас упав. Було видно як летить. Пошкодив багато машин».

«Додому повернувся лише з шоломом і в тому, що мав на собі, – інші речі згоріли» Наймолодшим воїном 79-ї бригади став 22-літній Владислав Кучинський. Спочатку хлопець служив у 80-му аеромобільному полку. Сам рвався воювати на сході, але такого жаху не чекав побачити. Їхня бригада базувалась біля Маринівки. Поруч із російським кордоном.

«Російська сторона щодня обстрілювала наші позиції: три-чотири годин вранці і ввечері лунали постріли в нашу сторону з великої артилерії мінометів, крупнокаліберної зброї, – говорить Владислав Кучинський. – Щоночі спали в бліндажах, чекали атаки щогодини».

Найважче було 30 липня, коли українців засипали прицільним вогнем. Загорівся табір військових, від пожежі почали вибухати боєприпаси.

«Рухалися майже насліпо, стояв густий дим. Це диво – що не вибухнула жодна граната, – пригадає пережите Владислав. – Дехто із хлопців отримав опіки. За 2-3 хвилини, як ми вибігли, завалися наш бліндаж. Бог справді врятував нас».

У той день у хлопця згоріли всі речі, додому приїхав лише із шоломом і одягом, що мав на собі при обстрілі. Тепер знову чекає наказу рушати на фронт, готовий ставати до строю будь-якої миті.

Читайте ще