Від джерел до джерел
Того дня сама погода кликала у подорож: яскраве сонце, тепло, молода трава, ясно-жовті вербові котики вабили за межі міста. Хотілось простору. Маршрутка за 10 хвилин домчала до Липників, а далі вузенькою стежкою через прозорий весняний ліс до хутору Кринички. Назва цілком відповідає дійсності – хатки наче нанизані на стрімкий потічок, що бере початок з кількох щедрих джерел-криничок. Вода чиста і студена. Довкруж пагорби, заквітчаний анемонами ліс, у небі – чорні демони-круки молотять крильми пружне весняне повітря. Аж не віриться, що за кілька кілометрів коптить небо велике місто.
Йшлося легко і бадьоро. Шлях стелився горбами вздовж старих зарослих дач і покинутих хат. Колись тут за Першої світової лунали постріли і вибухали снаряди. Про це нагадує хрестом символічна могила січового стрільця.
Посеред молодого лісу ховається понівечена часом і людьми хатина. З яскравого світла заходжу крізь розчахнуті двері у темінь старої занедбаної оселі. Нічого немає більш зворушливого і розпачливого за вицвілі ікони в покинутих хатах. Вони наче чекають повернення господарів.
Крадькома ворушать устами, згадуючи часи, коли до них молились, складали обітниці, просили ласки. Перед їх ликами народжувалось, зростало і відходило у засвіти не одне покоління насельників цієї хатини. Нині образи стережуть душі тих, хто вже ніколи не повернеться у цю пустку. Ніколи.
Але життя триває. Особливо це відчувалось під високим весняним сонцем. З горба виднілись ставки на річці Щирка, дорога, на овиді – тісно гуртувались новобудови особняків. Міщухи перебираються з тісних львівських квартир на сільський простір. Хай собі… аби тільки не нищили природу і не смітили. От чому так – як тільки впаде в око людське житло, обов’язково неподалік знайдеш звалище. Це мене страшенно вражає і лютить. Навколо така краса, ліс цвіте, пташиний гомін, біля хати на колесі бузьок клекоче, а зовсім поряд купа непотребу.
У гості до схимника
Та не буду про сапієнсів. Дорога кличе. Стежкою, що провадила через ліс, вийшли на вершину пагорбу і від краєвиду перехопило подих. Широчезна долина впиралась в пасмо Бескидів. На тлі неба виднілась Парашка та її бескидський почет. Краса невимовна!
Якби не запах від згарищ випаленої трави. Скільки живого пропало у вогні. І пташині гнізда, і дрібна звірина. От комусь би руки повідривати...
Крутогором злітаємо у долину. І раптом поміж хащів побачили в скелі давню яскиню. Печера очевидно природня, але пристосована людиною для життя. Є «ложе», місця для ікон, «голосники». Очевидно тут колись мешкав святий чоловік, схимник. На крихкому скельному боці викарбувано давній християнський символ – риба. Дивовижне місце. Печеру не видко ні згори, ні здолу. Сюди може втрапити лиш той, хто знає, що шукати. Справжній скит. Абсолютна самота. Віч-на-віч з Богом. Чомусь подумав, чи змогла б сучасна людина так усамітнитись? Без електрики, ґаджетів, інтернету, зручностей. Маю сумнів.
Але не лише самітникам до душі були ці скелі. Колись на цій західній межі Опілля науковці розкопали кістки давніх тварин: оленів, шерстистих носорогів, коней. Але найбільше – печерних гієн. Тоді ці потворки були удвічі більші за нинішніх. Не хотів би я зустріти на цих кручах печерну гієну. Хіба мамонта. Але маленького...
На морі Сарматському
Пополуднувавши і ґрунтовно підкріпившись,
ми далі попрошкували у пошуках Сарматського моря. А воно виявилось зовсім неподалік. Піднявшись на пагорб, я побачив, що стою над величезним урвищем. Просто під ногами громадились скельна порода та пісчані осипи. Неподалік гуркотіли автівки на діючому піщаному кар’єрі. Це і був берег того прадавнього Сарматського моря. Не вірите? Тоді варто пропустити крізь пальці жменю піску з осипу. В долоні обов’язково залишаться кілька морських мушель та ракушок.
Я дивився на жовті скелі, що нависали над долиною і уявляв, як весь навколишній обшир вкривала вода, у морських пучинах світили велетенськими зубами предки акули – мегалодони, а на березі сиділи печерні гієни, дико реготали і ловили тих предків акул вудками на живця. На свіжих неандертальців... Щось мене уява не туди повела. Містичне місце. Це воно на мене так діє. Треба йти далі.
Проминувши кар’єр, вийшли на край старого села. Не зовсім звичного. На обійстях, вздовж широченної дороги, витягнулись опасисті хати, на кожному подвір’ї – шпихлір під черепицею, чимсь схожий на замкові оборонні споруди. Наші селяни так не будували.
То хто ж тоді звів це поселення? Розгадка поруч. На краю села цвинтар. Дивні колони без хрестів. Ґотичні написи. Так і є. Це колишня німецька колонія біля Хоросного. Німців тут уже давно нема, тож цвинтар занепав, зникли таблички з іменами похованих. Андрій каже, що колись місцевим дітвакам сказали, що то могили фαшиcτів і вони понівечили всі таблиці. Війна з мертвими зазвичай закінчується війною між живими. Цього дітям ніхто не сказав.
Ніби відчуваючи мій настрій, небо захмарилось, знявся вітер, замрячило теплим дощем. Проте ми ще навідались на Монастирище, де колись стояв багатющий монастир, від якого залишилась лиш згадка, навідались до витоку Деревацького потоку, що нуртує студеними джерелами, і під рясним дощем вийшли на гостинець в Деревачі.
Уже вдома я намагався скласти мозаїку довжелезного дня. Мене палило сонце і двічі мочив дощ. Я бачив забуті ікони в покинутих хатах і світлий квітучий ліс. Пив з неймовірно чистих джерел і вдихав сморід згарищ спаленої трави. Бачив на овиді монастирі, церкви і далекі обриси Карпат. А ще навідався до неймовірного геологічного зламу, на якому знайшов кілька мушель, що пам’ятають динозаврів. Бачив яскиню схимника. І колишню німецьку колонію, чиї могили понищені, а хати і шпихліри досі слугують місцевим людям. Це все в межах 20-ти кілометрів від Львова. Ми не знаємо краю, де живемо. А ще менше знаємо про тих, хто жив тут до нас. Дякую історику Андрію Книшу за товариство і неймовірну мандрівку. Я не відчував потомлених ніг, але душа моя літала. Легка, як пір’їнка. Наша земля неймовірна. Як любов.
