Етнографиня зі Львівщини 30 років досліджує монохромні вишиті сорочки

Щорічно в третій четвер травня ми святкуємо Всесвітній день вишиванки — міжнародне свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. Сімнадцятий рік поспіль до свята може долучитися кожен охочий, одягнувши вишиту сорочку.

Віра Чипурко із села Спасів Червоноградського району, що на Львівщині, тридцять років вивчала та збирала інформацію про монохромні сорочки Надбужанщини. Нещодавно видала про них книгу під назвою «Чорноцвіт».

«Тридцять років тому я задумала це видання. Давні сорочки нашого краю знищені часом, свідомо радянською владою та несвідомо нерозумними нащадками. Вони розлетілися приватними колекціями цілого світу без означення регіону створення. Поодинокі зразки зберігаються в краєзнавчих музеях. Мені вдалося відтворити орнаменти деяких з них по світлинах (якісних і не дуже), які є у вільному доступі в мережі інтернет. Частково це замальовки з моїх етнографічних пошуків, результат роботи з музейними експонатами та дослідження матеріалу з приватних колекцій. І тепер у цьому виданні ніби велика родина зібралася в одній хаті»,

— розповідає дослідниця.

Вона вивчала художню вишивку у Львівському коледжі декоративного й ужиткового мистецтва імені Івана Труша. Ще в студентські роки захопилася давніми вишитими сорочками й почала замальовувати візерунки орнаментів. Етнографічні експедиції карпатськими селами та Тернопіллям давали багато цікавого матеріалу.

У книзі авторка описала та зобразила крої та орнаменти шістдесяти сорочок. Переважна більшість з них жіночі. Зробила розкладки схем понад 400 візерунків.

«Етнографічний нарис про регіон побутування та історичні світлини допомагають відрізняти місцеві та запозичені елементи орнаментів. Працюючи над книгою, мені важливо було створити повний «паспорт» сорочки — крій, взір (візерунок — авт.), розташування його на виробі. Це дасть можливість майстрам відтворювати повні копії давніх артефактів, черпати натхнення для нових витворів», — зауважує авторка.

Надбужанська чорно-біла вишивка отримала назву від регіону навколо річки Західний Буг. Іноді її називають за назвою міста Сокаль на Львівщині — сокальською вишивкою.

«Це територія, що охоплює частину Волині,

частину Польщі (Холмщина) й частину Радехівської громади. Надбужанська вишивка відрізняється і кроєм, і стилістикою виконання. Це зумовлено тісним прикордонним розташуванням території. Свого часу вона була під впливом Польщі. Тут були потужні поселення етнографічних меншин: німецьких, єврейських, польських. Така полікультурна територія була. На давніх надбужанських сорочках залишився влив моди тих народів. Наприклад, чорний колір притаманний німецькій вишивці. Білі комірці, виконані гладдю — це вплив Холмщини», — пояснює Віра Чипурко.

Вона зауважує, що жінки Надбужжя прогресивно використовували модні тенденції. На відміну від жительок центрального регіону України вони мали доступ до закордонних журналів мод. З них запозичали орнаменти. На давніх сорочках зустрічаються зразки візерунків з німецьких і французьких видань 1600-х років. Уже тоді в цьому регіоні сорочки шили на швейних машинках. Про це свідчить машинний шов, у якому використовували чорну нитку зверху, білу — знизу.

«Таким чином вони йшли, можна сказати, попереду всієї України. Але гонитва за модою потім сховала в скрині ті сорочки.

Відмовилися від довгого коміра, який ніс відголоски княжих часів. Почали додавати інші кольори ниток. Взагалі вишивання будь-яким кольором зумовлене доступністю матеріалів», — розповідає вишивальниця.

Вона додає, що надбужанська вишивка не надто насичена символізмом. Про сакральне значення можуть свідчити найдавніші зразки: виконані білою гладдю прості ромби чи «кривульки». У пізніші часи вони залишилися на манжетах сокальських сорочок.

«Як про символічну можна говорити також про восьмираменну зірку, поміщену в ромб, яку виконували косою гладдю. Це дуже нагадує поширену тепер «сорочку Бандери». Такий принцип орнаменту часто трапляється на манжетах, його любили вишивальниці використовувати, розвивати, трансформувати», — розповідає дослідниця.

За її словами, символіку української вишивки добре описала Марія Чумарна в книзі «Вишивання долі». У давнину різнилися буденні та святкові вишиті сорочки. Зрештою, так само як тепер ми маємо буденний і святковий одяг. На виготовлення буденного одягу витрачали, звісно, менше часу. А коли хотіли гарно виглядати на весіллі,

наприклад, то намагалися вишити більше, аби прикрасити себе.

«Вишивка перейшла в окреме ремесло після того, як на тканих виробах почали використовувати орнаменти. Спочатку сорочки були навіть і не вишиті. Існував у людей страх, що через шви може проникнути до тіла щось лихе чи нечисте. І через те біля швів почали зображати різні оберегові кривульки. Потім вишивка стала способом декорування одягу. Вишивали ту частину виробу, яка не прикривалася одягом: камізельки чи горсики (безрукавки без коміра — авт.), наприклад», — каже етнографиня.

За її словами, символічна вишивка найбільш характерна для Хмельниччини та Дністровського регіону загалом. Місцеві орнаменти часто відсилають до міфологічних джерел. Проте в більшості випадків українська вишивка є способом декорування.

«Кожне село мало свою особливість у вишиванні. Навіть у нас на Сокальщині кожне село по-інакшому вдягалося. І більше того, у кожному селі кожна жінка прагнула бути індивідуальною, ніхто не хотів бути подібним на сусідку. Але в українців навіть були приписи, що вони не мають вдягатися, як князь чи як пан.

Отож матеріали виготовляли самі, структура переплетення ниток підштовхувала до певних технік шиття. А розміщення взорів зумовлювалося зручністю», — наголошує Віра Чипурко.

Вона додає, що інший крій був притаманний Полтавщині. Сорочки в цьому регіоні були значно більші. Можна зробити висновок, що люди тут жили більшої статури. Вишивка Одещини має багато орнаментів у формі кола.

«Цікавою є борщівська сорочка на Тернопільщині. Вони використовували переважно шерстяні нитки власного виробництва. Їхні сорочки не линяють з часом. Бо вишиті нитками з шерсті чорної вівці. Пізніше, коли почали використовувати фарбову шерсть — маємо не дуже збережені фрагменти вишивки», — пояснює дослідниця.

Майже кожен регіон мав сорочки вишиті «білим по білому». Це первинні вишивки. Адже фарбування ниток ще не було доступним.

Давні сорочки носити не прийнято. Етнографи закликають їх берегти, а для вжитку виготовляти репліки. Аби ці артефакти передати майбутнім поколінням.

Сьогодні вишита сорочка не є щоденним одягом дослідниці. Проте в юнацькі роки під час навчання у Львові разом з іншими студентами активно їх пропагувала.

«Ми тоді носили вишиті сорочки, показували людям, що є різниця між ними та тією нав’язаною шароварщиною. Український костюм у період Радянського Союзу — це не народний одяг. Це викривлене бачення. Насправді одяг наших предків був більш різноманітний. Останні роки в Україні масово твориться нова шароварщина. Хтось вловив кон’юнктуру, пропагує, а народ сприймає. Але ми рухаємося не туди. Треба виховувати смак у людей. Витративши три — п’ять тисяч, аби придбати вишиту сорочку, людина отримує річ, яка не має цінності. А якщо створити репліку давніх зразків, то ця робота буде тільки рости й рости ціннісно, і це не тільки про гроші», — підсумовує Віра Чипурко.

Авторка: Світлана Шевчук, фото: фейсбук-сторінка Віри Чупирко