Є люди, які мовчки несуть свій біль. А є такі, що перетворюють його на щось живе – на звук, на рух, на світло для інших. Вікторія Кунєва – з других. Двадцять два роки, скрипка в руках, Болград у серці і Бахмут – назавжди у пам'яті.
Ранок, який змінив усе24 лютого 2022 року Вікторія прокинулася від незрозумілих звуків. Спершу подумала: сусіди. Але на кухні сидів батько – ветеран війни Владислав Ільчук – і дивився в одну точку.
– Почалася війна, – сказав він.
Вікторія довго не могла прийняти ці слова. Того дня вона не пішла до коледжу. Натомість вчилася обклеювати вікна плівкою, знаходити несучу стіну під час сирени і завішувати скло зеленим полотном для світломаскування. За кілька тижнів батько отримав повістку і повернувся до лав ЗСУ. А Вікторія з мамою Оленою зібрали найнеобхідніше і вирушили до Болграда – міста, де мамині корені, де жила бабуся, де колись бувало спокійно.
Болград як друге диханняДо Болграда Вікторія приїжджала й раніше – раз на два-три роки, до бабусі у село Виноградівка. Цього разу все було інакше: не в гості, а назовсім. Разом із новим містом прийшло й нове питання – як починати життя з нуля.
Відповідь була та сама, що завжди: музика.
“Та сама скрипка, з якою я з п'яти років. Та сама, яка свого часу привела мене до Школи мистецтв Бахмутської громади, потім до Бахмутського фахового коледжу мистецтв імені Івана Карабиця, потім на сцену. Музика мене спасає та допомагає проходити через труднощі”, – каже Вікторія.
У Болградській школі мистецтв імені Данила Крижанівського її помітили одразу. Молода, професійна, щира – вона стала наймолодшою викладачкою закладу. Паралельно продовжувала дистанційно навчати своїх бахмутських учнів.
“ Зв'язок із ними не обривала ні на день.У місті я поступово ставала своєю. Брала участь у концертах, долучалася до культурних ініціатив, записалася на уроки вокалу, захопилася фотографією. Разом із талановитою музиканткою Ангеліною Балашовою ми створили музичного гурту «heART» – і випустили першу пісню «Колискова», знявши кліп просто в Болграді. На жаль, зараз гурт на паузі, але ми з Ангеліною плануємо відновлювати роботу”, – ділиться Вікторія.
«Ода до радості» серед болю9 травня 2025 року на центральній площі Болграда вперше наживо прозвучав офіційний гімн Європейського Союзу –
«Ода до радості» Бетховена. Ініціаторкою виступила Вікторія. Під її керівництвом учні та викладачі школи мистецтв – від найменших до дорослих – об'єдналися на одній сцені.
“Моя ідея – не просто виконати гімн, а передати через дітей його сенс і характер. Бо саме вони – наше майбутнє”, – говорить Вікторія Кунєва.
Для глядачів це була красива культурна подія. Для Вікторії – щось набагато більше. Особиста заява: я тут, я граю, я вірю.
Рік, який забирає найдорожчеАле доля не щадила. 22 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Сіверська від артилерійського обстрілу загинув її батько – Владислав Ільчук. Той самий чоловік, що свого часу сказав їй «починай евакуацію» і сам пішов назустріч небезпеці. Той, у захист якого вона вірила щодня.
А в січні 2026 року після тяжкої хвороби пішла з життя мама – Олена. Жінка, яка привезла її до Болграда, яка трималася поруч у найважчі місяці. Жінка, з якою вони разом починали тут нове життя. За один рік – двічі осиротіти. У двадцять з небагатьом.
Сила, яка не ламаєтьсяВікторія не замовкла. Не закрилася. Не зникла зі сцени.
“Батьки точно не хотіли б бачити мене зневіреною. І що найчесніше, що я можу зробити для їхньої пам'яті – це жити так, як вони виховали: повно, щиро, з любов'ю до того, що робиш. Що мені допомагає? Віра в те, що тато, де б я не була, захищає мене. І музика”, – розказує Віка.
Творчість для неї – не втеча від болю. Це спосіб не дати болю перемогти.
Болград, який усміхаєтьсяВікторія мріє про живі виступи в найлюдніших місцях міста – не заради заробітку, а заради того, щоб Болград усміхався частіше. Вона хоче вдихнути в культурне життя громади щось свіже, не відрікаючись від доброго старого.
І в неї виходить. Бо коли на сцену виходить людина, яка грає не для оплесків, а тому що інакше не може – це відчувається. Без слів.
Бахмут навчив її ціни звичайних речей – розмови з близькими, живого дотику, спільного столу. Болград дав новий дім і нових людей, яким вона потрібна. А музика – як завжди – залишилася тим, що тримає вертикаль.
Поки є скрипка – є вона. Поки є вона – є музика. І це, мабуть, і є найточніша формула стійкості.
Фото: Любов Лунгу
