Недалеко від моря, де повітря традиційно пахне сіллю, а вітер навіть у теплу погоду нагадує про близькість води, розташоване поле, яке ще кілька років тому навряд чи асоціювалося б із реабілітацією ветеранів. Сонце, що повільно лягає на зелені схили, тиша, яку лише зрідка порушує звук удару ключкою по маленькому білому м’ячу.
На перший погляд здається, що це місце існує в абсолютно іншій реальності – надто спокійній для людей, чиє життя колись різко розділилося на «до» і «після». Саме тут ветерани з «Вільних воїнів» вчаться ще одній важливій навичці – залишатися наодинці із собою без внутрішнього шуму.
Гольф вимагає зовсім іншого стану. Тут неможливо поквапитися, перекласти відповідальність за удар на когось іншого і все залежить від тебе. Перед тобою лише м’яч, поле і кілька секунд абсолютної концентрації, у яких потрібно втримати баланс.
Поки хтось готується до удару, інші уважно спостерігають, хоча традиційно не обходиться без жартів і взаємних підказок. Тут взагалі ніхто не залишається наодинці – якщо бачать, що в когось не виходить, одразу підходять допомогти.
Імена двох ветеранів у цьому епізоді ми не називаємо на їхнє прохання.
«Дивись, ось така стійка, — один із них трохи присідає, показуючи положення ніг. — Не поспішай. Спочатку вирівнюєш корпус… і тоді удар».
Демонструє рух, і за секунду м’яч рівно летить вперед.
«От бачиш, нічого складного», – усміхається після вдалого удару.
Хлопець уважно повторює кожен рух, ніби намагається буквально запам’ятати його тілом. Кілька секунд концентрації – і цього разу м’яч теж летить у правильному напрямку.
«Ну оце вже було професійно», – жартома хвалить його побратим.
Сьогодні під час тренування ветерани активно обговорюють ще одну подію – незабаром тут відбудеться відкрите тренування за участі американського психолога Френка Пьюселіка, який уже тривалий час співпрацює з «Вільними воїнами» та сприяє відновленню через гольф, що колись допоміг і йому. Така ініціатива це ще одна можливість показати ветеранам нові інструменти відновлення і вкотре нагадати: реабілітація не закінчується лікарняною палатою чи протезуванням, вона значно довша і часто потребує пошуку нових сенсів, і не варто відкладати життя на потім.
У кожному тренуванні особливу роль відіграють тренери, раніше це були в основному Арсен та Ілля зараз ситуація дещо змінилась.
«Ми самостійно виховували тренерів. І зараз продовжуємо це робити. Ми стараємося підтягувати хлопців, щоб вони переймали цей досвід і поступово заміняли нас. З волейболом сидячи так само: зараз я треную, але поступово передаю цю справу іншому ветерану, щоб він цим займався і сам ставав наставником для нових учасників спільноти. На гольф також є різні тренери, і от запрошуємо й інших гостей», – розповідає Арсен.
Тож сьогодні Арсен та Ілля на гольф-полі вже дозволяють собі значно більше спокою, ніж на початку створення «Вільних воїнів», коли майже кожен процес тримався виключно на них. Якщо раніше вони самі шукали локації, домовлялися про тренування, збирали людей і буквально по одному витягували ветеранів із реабілітаційних центрів у спорт, то тепер можуть бодай інколи видихнути. Поступово поруч з’явилися ті, хто готовий підстрахувати і тепер беруть на себе частину тренувального процесу, допомагають новачкам адаптуватися, і просто підхоплюють організаційні моменти.
Окрім звичайних тренувань, тут регулярно проводять внутрішні рейтингові турніри. Для когось це можливість перевірити власний прогрес, для когось – звичайний спортивний азарт, а для когось ще один доказ того, що життя після травми поступово повертається. Воно може включати нові захоплення, спорт, поїздки і навіть змагання, про які ще якийсь час тому більшість із них навіть не чула.
Арсен розповідає, що сьогодні «Вільні воїни» фактично самостійно вибудовують систему, якої свого часу не вистачало їм самим.
«Ми навчалися, коли були в Invictus Games. Там частково проходили підготовку, тому певна база вже була. Але окрім тієї бази, ми регулярно стріляємо. В Одесі є тренерка зі стрільби з лука Юлія, у неї також трохи навчалися. Постійно шукаємо можливості, щоб вдосконалюватися в тих видах спорту, які нам подобаються. Також від ветеранів надходять пропозиції щодо нових видів спорту. Зараз додали новий вид спорту – футбол», – зазначає Арсен.
Усе це працює за одним принципом: ветеран краще розуміє ветерана. Іноді достатньо, щоб до людини в реабілітаційному центрі прийшов не лікар,
не психолог і не людина, яка боїться сказати зайве слово, а хтось зі схожим досвідом і направила. Спілкування – рівний рівному. Тут ніхто не намагається створити ідеальну картинку «сильних незламних людей», які ніколи не втомлюються і не переживають складних емоцій.
Тренування добігає кінця, сонце вже починає повільно опускатися нижче, а вітер із моря стає відчутно прохолоднішим. Хтось збирає інвентар, хтось ще раз намагається зробити останній вдалий удар, хтось просто сідає на траву й дивиться кудись у бік моря.
«Так, усе, збираємося, бо сьогодні ще ввечері тренування», – жартома нагадує один з хлопців.
Колись багато хто не будував планів навіть на наступний тиждень. Реабілітація вимірювалася днями, очікуванням і невизначеністю. Тепер вона все частіше вимірюється майбутніми турнірами, новими видами спорту, зустрічами, дорогами і звичайним «побачимось завтра».
І, можливо, справжнє відновлення починається саме в той момент, коли людина знову має причину поспішати не в минуле, а на наступне тренування.
