Понад 200 років болгари Бессарабії зберігали мову й традиції, живучи компактними громадами. Сьогодні ця модель руйнується – через переїзди, виїзд молоді за кордон і війну.
Петро Добрєв представник ГО «Болгарський молодіжний клуб «Актив», розповів журналісту Район.Болград, чому громадська активність молоді знижується, як національні спільноти можуть протистояти російській пропаганді та чому культура не повинна лишатися лише святковим ритуалом.
Петро ДобрєвВійна змінила пріоритети – Петре, як, з вашого досвіду, змінилася діяльність локальних громадських ініціатив після початку повномасштабного вторгнення? Які ресурси та партнерства наразі виявляються найбільш ефективними, а яких не вистачає?
– З 2008 року і до початку повномасштабного вторгнення Молодіжний клуб «Актив» реалізував на Одещині сотні заходів, у яких взяли участь десятки тисяч людей. Але після 2022 року вся наша діяльність майже повністю переорієнтувалася на допомогу армії та нашим захисникам, передусім військовим болгарського походження. Як і тисячі волонтерів по всій країні, ми зосередилися на підтримці фронту,
бо тоді це було найважливіше.
Під час участі у форумі Діалог культур у БолградіНаприкінці 2025 – на початку 2026 року ми усвідомили ще одну важливу річ: війна забирає не лише життя людей і руйнує інфраструктуру. Вона також ставить під загрозу нашу культуру, традиції та ідентичність. Саме тому ми повернулися до проведення культурних заходів, які допомагають їх зберігати. Водночас ці події мають і благодійну складову – під час них ми збираємо кошти для підтримки Збройних сил України.
Ще одним важливим висновком стало розуміння, що, допомагаючи фронту, не можна забувати про тил. Багато людей сьогодні потребують підтримки не менше. Тому ми почали більше допомагати сім'ям, які опинилися у складних життєвих обставинах, зокрема представникам болгарської спільноти, яким необхідні дорогі операції чи інша допомога.
Крім того, ми переконалися, що національні спільноти можуть бути важливим мостом між Україною та країнами свого історичного походження. Наприклад, російська пропаганда в Болгарії часто поширює міф про нібито утиски болгар в Україні. Але коли ми проводимо відкриті культурні заходи,
на які збираються сотні людей, ці події бачать і в самій Болгарії. Їх активно поширюють у соціальних мережах, і це стає найкращим доказом того, що болгари в Україні вільно говорять рідною мовою, розвивають свою культуру та відкрито проводять публічні заходи. Такі ініціативи не лише об'єднують людей всередині громади, а й допомагають руйнувати російські пропагандистські наративи за кордоном.
– А як війна вплинула на активність молоді? Чи стала вона активно задіяна у волонтерстві або навпаки, відбувся відтік за кордон?
– З нашого досвіду, війна все ж негативно вплинула на громадську активність молоді. Безумовно, з'явилося багато волонтерів, і тисячі людей долучилися до допомоги армії. Але водночас ми відчули дуже великий відтік активної молоді.
Наприклад, раніше ядро нашої організації працювало в Одесі, ми постійно були разом і могли швидко організовувати різні заходи. Зараз наші учасники роз'їхалися по всьому світу – до Болгарії, Німеччини, Фінляндії, Великої Британії та інших країн. Навіть ті, хто залишився в Україні, живуть у різних містах і громадах – в Ізмаїлі,
Болграді, селах Одещини.
Захід ГО «Болгарський молодіжний клуб «Актив»Така розпорошеність значно ускладнює громадську діяльність. Коли команда перебуває в одному місці, набагато легше працювати разом. Сьогодні ж ця проблема стосується не лише болгарської спільноти, а й усієї України. Мільйони наших громадян були змушені виїхати за кордон, і значна частина з них – це саме молоді, активні люди. Вони інтегруються у нові суспільства, знаходять роботу, будують життя в інших країнах. Це означає, що Україна тимчасово втрачає величезний потенціал людей, які могли б розвивати громади та реалізовувати важливі громадські ініціативи тут.
Тому, якщо говорити загалом, рівень громадської активності сьогодні, на мою думку, все ж знизився.
Як повернути молодь до громадського життя – Яким чином, на вашу думку, можливо, активізувати діяльність молодіжних осередків – через спільні формати з іншими організаціями або через співпрацю з владою?
– На мою думку, насамперед потрібна державна підтримка. Якщо ми говоримо про молодіжні організації та національні спільноти, то варто розуміти,
чому, наприклад, бессарабські болгари змогли зберегти свою мову й культуру протягом понад 200 років. Причина проста – люди жили компактно, щодня спілкувалися рідною мовою, передавали свої традиції наступним поколінням.
Сьогодні ця модель руйнується. І це стосується не лише болгарської спільноти, а й гагаузів, молдован та інших національних спільнот. Коли молоді люди переїжджають до великих міст або виїжджають за кордон, вони поступово переходять на іншу мову спілкування. Уже в другому поколінні часто втрачається рідна мова, а з нею – частина культурної ідентичності.
У ширшому сенсі цей процес сьогодні переживає й уся Україна. Через війну мільйони людей були змушені виїхати за кордон. Тому одним із ключових завдань держави має стати створення умов для їхнього повернення. Чим більше молодих людей житиме й працюватиме в Україні, тим більше шансів на розвиток громад, волонтерського руху та громадянської активності.
Водночас потрібно бути реалістами: не всі українці повернуться найближчим часом. Тому вже зараз необхідно вибудовувати сучасні мережі взаємодії, які допоможуть підтримувати зв'язок із тими,
хто перебуває за кордоном. Важливо, щоб вони залишалися частиною українського суспільства, були залучені до українського порядку денного, підтримували свої громади та, за можливості, долучалися до реалізації спільних ініціатив. Саме така взаємодія може стати одним із чинників збереження громадської активності молоді навіть в умовах війни.
– Як зробити так, щоб національна ідентичність не сприймалася просто як традиція, а була власне повсякденною живою культурою? І чи немає у вас відчуття, що іноді культура дійсно є більше ритуалом, що підтримується від свята до свята?
– Дуже дякую за це запитання. Воно справді дуже важливе, і відповідь на нього ми маємо шукати всі разом.
Мені здається, що сьогодні болгарська культура в Україні – і це, певною мірою, стосується також гагаузької, албанської та інших національних спільнот – часто існує у форматі музейної культури. Коли ми говоримо про болгар, то насамперед показуємо традиційний одяг XIX – початку XX століття, старовинні звичаї, обряди. Це важливо, адже ми повинні знати своє коріння. Але цього вже недостатньо.
Разом з дружиною Дашею Добрєвою
Культура має жити не лише в музеях і на фестивалях. Ми повинні говорити рідною мовою про сучасне життя, про виклики сьогодення, про майбутнє, про Україну, в якій живемо. Я свого часу аналізував літературу, видану в Бессарабії болгарською мовою або про болгарську спільноту. Таких видань понад сто. Але лише дві публікації були присвячені не минулому, а сучасності та майбутньому. Це дуже показовий приклад того, що ми здебільшого озираємося назад, тоді як культура повинна розвиватися разом із суспільством.
Тому наше завдання – зберегти традиції як міцний фундамент, але наповнити їх сучасним змістом. Не боятися говорити болгарською, гагаузькою чи албанською мовами про сьогоднішню Україну, про нашу державність, про життя громад, про майбутнє наших дітей.
І ще одна дуже важлива річ – мова повинна жити в родині. Якщо вдома батьки спілкуються з дітьми рідною мовою, вона не залишиться лише елементом свята чи музейним експонатом. Вона стане частиною повсякденного життя. Саме так передається культурна спадщина від покоління до покоління. І це той скарб, який ми просто не маємо права втратити.
Діалог має починатися всередині країни – Якою може бути роль міжнародних партнерів та дипломатичних установ у розвитку національних спільнот?
– Я переконаний, що головний діалог між національними спільнотами та українським суспільством має відбуватися всередині самої України. Ми повинні самі навчитися чути одне одного, відкрито говорити про наші потреби, спільні цінності та майбутнє. Якщо цей діалог буде сильним усередині країни, тоді міжнародні партнери зможуть стати не посередниками, а союзниками, які допоможуть посилити наш голос.
Національні спільноти можуть відігравати важливу роль у зовнішній політиці України. Вони є природними містками між Україною та країнами історичного походження своїх громад. Якщо говорити про болгарську спільноту, то саме такі людські зв'язки допомагають зміцнювати взаєморозуміння між Україною та Болгарією. Ми добре пам'ятаємо підтримку, яку Болгарія надала Україні після початку повномасштабного вторгнення.
Тому, на мою думку, міжнародне партнерство буде найбільш ефективним для України тоді, коли воно спиратиметься на сильні українські громади,
а не підмінятиме собою внутрішній діалог.
Важливо розуміти, якщо внутрішній діалог між національними спільнотами та владою в України будуть модеруватись міжнародними партнерами та дипломатичними установами, то національні спільноти в такому разі можуть бути інструментами зовнішньої політики відносно України. Натомість, модеруючи та організовуючи такий діалог самостійно, ці національні спільноти можуть стати елементами зовнішньої політики України.
– А якою в цьому процесі має бути роль держави?
– Передусім важливо розуміти, що болгари Бессарабії вже понад 200 років живуть в Україні. Ми не є діаспорою іншої держави – ми є громадянами України болгарського походження. Ми зберігаємо свою мову й культуру, але водночас є частиною українського суспільства та можемо бути містком між Україною і Болгарією.
Тому одним із головних завдань держави я бачу створення постійних майданчиків, де національні спільноти могли б бути почутими. Це можуть бути форуми, консультативні органи, публічні дискусії, а також ширша присутність у медіа.
Сьогодні вже існують окремі програми мовами національних спільнот на державному мовленні, і це хороший приклад. Хотілося б, щоб таких можливостей ставало більше: ефірного часу, інформаційних майданчиків та сучасного контенту. Адже коли голос національних спільнот звучить відкрито й регулярно, це зміцнює не лише самі громади, а й українське суспільство загалом.
