«Багатьох будинків і людей зі світлин уже не існує, і пісні майже втрачені», – зітхає представниця гагаузької спільноти Людмила Бужилова.
В етнографічній залі історії села Виноградівки Одеської області зберігаються матеріали про минуле й сьогодення. Відвідувачі часто впізнають на фотографіях своїх близьких та рідні домівки.
Пошук та поширення інформації про культуру та звичаї гагаузів давно стали для пані Людмили справою життя. Її історія – у матеріалі Район.Болград.
Курчу – частина ідентичності народуПопри те, що з 1945 року село має назву Виноградівка, місцеві за звичкою називають його Курчу Для них це питання самоідентифікації.
Гагаузи у цій місцевості проживають з 1811 року, тож у травні цього року відзначили 215-річчя з моменту заснування поселення. Сюди вони переселилися з території сучасної Болгарії, рятуючись від османського панування, бо прагнули зберегти християнську віру.
Виноградівка унікальна тим, що тут функціонує єдиний в Україні центр гагаузької культури, який очолює Ольга Кулаксиз Він поєднує бібліотеку, експозицію етнографічних матеріалів та безліч книг про історію цієї національної спільноти.
Гагаузи хоч і були тюркомовним народом, але сповідували православ'я. Саме тому для них було важливо знайти місце, де вони могли б вільно жити за своїми правилами.
«У фоє закладу висить картина, де попереду йде отара овець – найбільший скарб наших пращурів, – а за нею вже люди. Кажуть, коли вівці дісталися місцевості серед трьох балок, де було вдосталь води й соковитих трав, вони зупинилися. Саме на цьому місці згодом і виникло село», – пояснює Людмила Бужилова.
У 1821 році в Курчу освятили кам'яну церкву на честь Святого Георгія Переможця. Його і сьогодні вважають небесним покровителем села, а День заснування традиційно відзначають 6 травня.
Зберігає майже втрачений репертуарБатько Люмили – болгарин, а мати – гагаузка. З малих років вона прищепила доньці любов до співу і захоплення історією свого народу. Не останню роль у формуванні інтересів зіграв її шкільний вчитель Панас Костянтинов. Ще у 1980-х роках він захоплювався фотографією та робив світлини села.
Сьогодні вони стали основою фотовиставки, яку жінка назвала «Пісня мого серця – Курчу». На цих фотографіях можна побачити будівлі,
яких уже давно немає, а діти, приходячи до етнографічної зали, часто впізнають своїх бабусь і дідусів.
«Це дуже зворушливі моменти, – не приховує радості жінка. – Окремо ми створили експозицію, присвячену гагаузьким весільним традиціям, які збереглися до наших днів».
Уже три роки жінка працює в установі. А близько 30 років тому Людмила Бужилова у складі вокального колективу презентувала творчість гагаузів Одещини на півночі Туреччини. Напрочуд теплий прийом назавжди залишив спогади у її серці. Каже, жодного мовного бар'єра тоді не відчула, бо гагаузька дуже близька до турецької.
Серед пісень, які виконує жінка, є як авторські, так і народні. Наприклад, композиція «Bobanin Elleri» (Бобанин еллері) Людмили Тукан, у якій ідеться про батьківські турботливі руки та погляд, який супроводжує протягом усього життя.
«На жаль, 30 червня виповнилося два роки, як немає поруч мого батька, але його турбота, любов, яка передана у цій пісні, досі зі мною. Я дуже часто її виконувала, йому дуже подобалось, коли я співаю», – ділиться жінка.
Фольклорну творчість Людмила збирає та записує серед односельців,
а також через фейсбук-спільноту «КЗ «Центр культури та дозвілля» Етнографічна зала с. Виноградівка». Так їй вдалося віднайти значну кількість колядок болгарською мовою і старовинних гагаузьких пісень. Деякі з них були майже втрачені.
«Це дуже щемливі пісні про нелегку долю наших бабусь і дідусів. Це неможливо слухати без сліз. Зараз ми записуємо й сучасніші, жартівливі твори. Нам важливо зберегти це, – пояснює Людмила Бужилова. – Також ми записали на живий звук багатьох гармоністів нашого села. Деяких із них, на жаль, уже померли, інші – поважного віку. Ми хочемо залишити їхні фотографії, біографії та саму музику для наступних поколінь. Адже без гагаузької гармошки в нас не минає жодне свято – щойно вона заграє, всі виходять у хоровод».
Наприкінці липня в етнографічній залі планують презентувати альбом з матеріалами про гармоністів Курчу, а також збірки їхніх записів.
Село, де шанують коріння і пам'ятають своїх Оскільки гагаузька культура поєднує у собі тюркську мову і православну віру, у цього народу сформувалися традиції, засновані на повазі до батьків, цінності родини та гостинності.
Так на Старий Новий рік, 14 січня, у селі відбувається велике свято колядування. Окремими гуртами збиралися гагаузи, окремими – болгари. Обирали свого "царя", готувалися до обходу села. Але перед початком усі гурти мали гарантувати сільському голові, що не влаштовуватимуть сутичок.
«Важливо, щоб свято минуло мирно. Коляда – це завжди час для радості, пісень і єднання громади», – зізнається Людмила Бужилова.
За її словами, багато представників Курчу сьогодні проживають по всьому світу, деякі з них представляють серйозні організації й установи. Наприклад, Костянтин Таушанжи обирався депутатом Гагаузької автономії в Молдові та прімаром (міським головою) Комрата.
А Ілля Каракаш обіймав посаду ректора Міжнародного гуманітарного університету, проректора та завідувача кафедри Одеської національної юридичної академії. Усі місцеві уродженці завжди пам’ятають рідне село й допомагають йому.
«Ми пишаємося нашими земляками, і тим, як вони підтримують своє коріння. Наприклад, спонсорують багато заходів, допомагають місцевому ліцею», – захоплюється жінка.
В установі, де вона працює, зберігається літопис Курчу, виданий до 200-річчя заснування села. Його підготував відомий місцевий уродженець, історик-краєзнавець, доктор історичних наук Степан Булгар. Він викладає у Комратському державному університеті (Республіка Молдова).
«Запрошую всіх охочих відвідати село: і центр гагаузької культури, і нашу етнографічну залу. Дуже багато є літератури етнографічної, матеріалів про історію Гагаузії. Ми зібрали багато цікавого, тож ласкаво просимо!» – закликає Людмила Бужилова.
