Володимир Крижановський — начальник пожежно-рятувальної частини Одеси та вогнеборець у третьому поколінні. Його дід служив на пожежній каланчі після Другої світової війни, батько багато років очолював частину, а сам Володимир вже двадцять років продовжує родинну справу. Володимир зізнається, що іншого шляху для себе ніколи не шукав, адже це було його покликанням із самого дитинства, повідомляє пресслужба ДСНС в Одеській області.
Попри великий досвід і десятки років служби, він не любить багато розповідати про себе. Натомість частіше згадує колег і переживає за свій підрозділ — найбільший в області, де служить понад сотня людей. Володимир наголошує, що жоден вогнеборець не працює сам, і все досягнуте є результатом командної роботи.
Свій перший серйозний виклик рятувальник пам’ятає до дрібниць. Тоді молодий лейтенант лише вдруге заступив на чергування. Коли караул прибув на місце, палав старий одеський двір, а полум’я вже виривалося на дах. Згодом з’ясувалося, що всередині загинула сім’я — батько, мати й дитина. Володимир згадує, що тоді було справді страшно,
адже реальна пожежа виявилася зовсім не схожою на теорію, але довелося зберігати холодний розум серед страху й хаосу.
Найболючішою трагедією за роки служби він називає пожежу в одеському коледжі. Того дня загинули шістнадцять людей, серед яких був і його колега. Під час ліквідації вогню в будівлі обвалилися сходи, і Володимир разом з іншими рятувальниками опинився під завалами, отримавши травми. За його словами, у такі моменти доводиться просто вимикати емоції й виконувати свою роботу.
З початком повномасштабного вторгнення робота рятувальників кардинально змінилася. З’явилися нові загрози: повторні ворожі обстріли, зруйновані будівлі та постійний ризик для життя під час ліквідації наслідків. Найважчими для Володимира залишаються виклики, де під завалами гинуть діти. Якось надзвичайники понад вісім годин вручну розбирали руїни, щоб дістатися до загиблого хлопця, поки поруч стояв і чекав його батько.
Проте саме врятовані життя дають сили рухатися далі. Після одного з ворожих ударів підрозділ розбирав завали та зміг витягнути сімох постраждалих. Справжньою нагородою для Володимира є не медалі, а людська вдячність. Він згадує дівчину, яка й сьогодні приносить квіти до меморіальної дошки його загиблого побратима та дякує за порятунок.
Надійною опорою для Володимира залишається родина. Його дружина також працює в системі ДСНС і чудово розуміє ціну кожного повернення додому. Син вирішив стати моряком, тож пожежна династія на Володимирові, ймовірно, завершиться, але батько лише радіє свідомому вибору дитини. Сам рятувальник не вважає себе героєм і каже, що просто робить свою роботу, а найбільше мріє про якнайшвидшу перемогу України та мирне небо для дітей.
