Саме з такої позиції учасники панелі про механізми співпраці з ЮНЕСКО на Odesa Strategy Conference 2026 говорили про проблеми, які сьогодні виникають навколо історичного центру Одеси, включеного до Списку всесвітньої спадщини у 2023 році.
Новий статус наклався на вже наявні містобудівні проблеми, інвестиційні інтереси та суспільні очікування. Відсутність цілісного й зрозумілого механізму прийняття рішень лише посилює конфлікт між необхідністю збереження історичного середовища та потребами сучасного розвитку міста.
Саме пошук практичних рішень цих проблем став одним із мотивів залучення експертів до роботи в межах Ради стратегічного розвитку Одеси – консультативно-дорадчого майданчика, що об’єднує представників міської влади, експертного середовища та громадськості.
Перед експертною групою поставили завдання не просто реагувати на окремі конфліктні ситуації, а напрацювати системний підхід, який дозволив би Одесі водночас зберігати історичну ідентичність, виконувати міжнародні зобов’язання та розвиватися як сучасне європейське місто.
Світлана Осауленко, професорка Одеської державної академії будівництва та архітектури й депутатка Одеської міської ради,
не заперечує необхідності розвитку міста – навпаки: «Будувати – це добре. Це розвиток, це робочі місця, інвестиції».
Але нове будівництво, на її думку, має вписуватися в міське середовище та відповідати довгостроковому баченню Одеси.
Тому генеральний план і зонування вона розглядає передусім не як документи про забудову, а як стратегічний інструмент розвитку міста – документ, який має визначати мережі, комунікації, функціонування різних територій та їхній взаємозв’язок.
Осауленко також говорить про необхідність нової концепції розвитку Одеси. На її думку, процеси можна запускати паралельно: історична частина міста має сформулювати запитання, на які ця концепція повинна відповісти, і визначити, яким має бути кінцевий результат.
Проблема, однак, у тому, що навіть підготовка необхідної документації впирається в бюрократичні процедури: «Це головна перешкода – все-таки бюрократія».
За словами депутатки, міська рада готова фінансувати необхідну роботу самостійно, з міського бюджету, однак для цього потрібна взаємодія з центральними органами влади, зокрема з Міністерством культури.
Координаторка територіального осередку Українського національного комітету ІКОМОС Наталія Штербуль пояснює, що проблема має ще й юридичний вимір.
В Україні немає окремого комплексного законодавчого механізму для управління територією об’єкта Всесвітньої спадщини. На практиці на об’єкти ЮНЕСКО поширюються норми, які застосовуються до пам’яток національного значення.
Але всередині території об’єкта можуть перебувати пам’ятки різного статусу, історична забудова без статусу пам’ятки, нові будівлі. Для них закон передбачає різні режими використання та процедури погодження.
Так виникає законодавча колізія.
Окрема проблема – історико-містобудівна документація. Саме вона має фіксувати режими використання території та правила роботи з історичним середовищем.
За словами Штербуль, коригувати цю документацію не просто можна – необхідно. На необхідність її актуалізації, зокрема, вказували й міжнародні місії ЮНЕСКО, які оцінювали стан збереження історичного центру Одеси.
Водночас місто досі не має повного комплексу необхідної містобудівної та земельної документації щодо об’єкта ЮНЕСКО.
Це створює додаткові труднощі для вирішення питань землекористування, землевідведення та реалізації проєктів.
Є ще одна ланка, без якої вся система залишається теоретичною, – орган управління об’єктом
За словами Катерини Нежинської з ГО «Офіс законодавчих ініціатив», експерти працюють над цим питанням близько року. Вони проаналізували, зокрема, документи Одеської міської ради, в яких ще у 2017 році була закладена модель управління, доопрацьована у 2023-му.
Початково передбачалося створити орган управління спільно міською радою та Міністерством культури у формі державного підприємства – з директором, фахівцями, експертами та планом управління.
Згодом почали розглядати іншу модель – колегіальний орган у місті Одесі, який міг би виконувати відповідні функції.
Наразі ж виникає своєрідне замкнене коло. Закон передбачає конкурсний механізм визначення органу управління, конкурс має проводити Міністерство культури, але відповідної комісії для його проведення немає.
Експерти пропонують перехідний механізм, який дозволить тимчасово передати відповідні функції іншій юридичній структурі й не чекати роками,
поки буде сформований повний механізм.
Для Одеси це принципово: об’єкт Всесвітньої спадщини займає близько 618 гектарів, а його буферна зона – ще 618 гектарів.
І цей простір неможливо ефективно захищати окремо від усього міського життя.
Саме тому експерти пропонують говорити вже не про окремий орган чи чергову дозвільну процедуру, а про інтегровану систему управління культурною спадщиною
Її логіка проста: спочатку визначити цінність, оцінити стан і ризики, потім прийняти рішення, реалізувати його та перевірити результат.
Система, запропонована експертною групою, включає орган управління і наглядову раду, План управління, актуальну містобудівну документацію, єдину інформаційну базу, моніторинг, цифровий двійник історичного центру, механізми фінансування, громадську участь і міжнародне партнерство.
Це означає зміну самої логіки: охорона спадщини перестає бути додатком до міського управління і стає його частиною.
Такий підхід відповідає й рекомендаціям міжнародних експертів. Спільна місія ЮНЕСКО/ІКОМОС 2025 року приділяла увагу вдосконаленню управління об’єктом і перегляду Плану управління,
зокрема питанням ризиків і надзвичайного реагування. У 2026 році ЮНЕСКО окремо наголосила на необхідності інтегрувати в оновлений План управління комплексну систему ефективного управління, збереження та управління ризиками.
Для Одеси це особливо актуально в умовах війни, пошкодження історичної забудови, економічної нестабільності, інфраструктурних і кліматичних ризиків.
Статус Всесвітньої спадщини сам по собі не має бути системою заборон. Навпаки, він створює для Одеси додаткові можливості – міжнародної технічної допомоги, відновлення, партнерства і залучення ресурсів.
Але для цього потрібні зрозумілі правила.
Місто має заздалегідь розуміти, які наслідки для історичного середовища матиме те чи інше містобудівне або інвестиційне рішення. Інвестор має знати правила гри. Власник історичної будівлі – свої можливості та обмеження. Громада – розуміти, хто і за що відповідає.
Тоді ЮНЕСКО перестає бути знаком «не можна» і стає частиною системи, яка дозволяє визначити, що, де і як можна робити, не втрачаючи того, за що Одеса отримала міжнародний статус.
Як сформулювала Наталія Штербуль, історичне місто – це не територія, де розвиток заборонений. Це територія, де розвиток має відбуватися за іншими, більш якісними правилами.
І, можливо, саме це сьогодні є головним завданням Одеси: не обирати між спадщиною та розвитком, а нарешті створити систему, у якій вони перестануть бути суперниками.
