Фото надано Андрієм КононенкомВін пережив дві окупації рідного міста, пройшов фронт і поранення – а тепер вчить молодь того, що знає найкраще: як не здаватися. Андрій Кононенко пройшов шлях від майстра виробничого навчання та автора електронних підручників до науковця, військового.
19 вересня в Ізмаїлі першокурсники Національного університету «Одеська морська академія» зробили свій перший крок у нове життя. Під час урочистої посвяти в курсанти студенти Дунайського інституту та Дунайського фахового коледжу НУОМА склали присягу, отримали перші курсантські документи й офіційно долучилися до великої морської академічної родини.
Серед тих, хто цього дня вітав молодь, був директор Дунайського фахового коледжу НУОМА Андрій Кононенко. Сьогодні він виховує курсантів, яким належить не лише продовжувати морські традиції, а й відбудовувати Україну після війни.
Перший крок курсантського життяЦього дня першокурсники склали клятву, а Марія Булатова, Максим Лозовський та Уляна Русан від імені своїх однокурсників проголосили її текст.
За традицією університету курсантка-випускниця Данієла Гергі зачитала першокурсникам наказ від старших курсів.
Військовий капелан, ігумен отець Макарій, провів освячення курсантів.
З вітальними словами до молоді звернулися ректор Національного університету «Одеська морська академія» Вадим Захарченко, директор Дунайського інституту НУОМА Валентин Чимшир.
До привітань долучилися заступниця начальника Ізмаїльської районної військової адміністрації Марина Деной, заступник Ізмаїльського міського голови Сергій Лузанов, директор ДП «Ізмаїльський морський торговельний порт» Віталій Нікула та голова ППО Дунайського інституту НУОМА – Профспілки робітників морського та річкового транспорту України Сергій Максимов.
Для першокурсників, їхніх батьків, викладачів і гостей курсанти виконали «Дунайський вальс».
А потім були перші документи, що засвідчують новий статус, і стройова підготовка. Під звуки урочистого маршу курсанти пройшли перед присутніми – зробили свій перший символічний крок у курсантське життя.
Від автомобільної майстерні – до наукиАндрій Кононенко народився 1980 року в Сіверськодонецьку на Луганщині. Після школи його призвали на строкову службу до Збройних Сил України.
Служив у Києві та Болграді, у Першій аеромобільній дивізії, у розвідувальному підрозділі.
Після армії закінчив Сіверськодонецьке вище професійне училище за спеціальністю «слюсар з ремонту автомобілів». Згодом його як колишнього військовослужбовця з досвідом роботи з автомобілями запросили залишитися майстром виробничого навчання.
На цій посаді він пропрацював майже 15 років. Паралельно здобував вищу освіту – закінчив Луганський національний університет імені Тараса Шевченка з відзнакою, магістратуру за спеціальністю «Експлуатація та ремонт автомобілів та двигунів».
Потім працював викладачем, а згодом став заступником директора навчального закладу.
У 2012 році взяв участь у всеукраїнській виставці «Сучасні заклади освіти» в Києві, де представив свій перший електронний підручник. Це були одні з перших в Україні електронних підручників для закладів професійної освіти. Згодом їх стало більше – сформувалася ціла електронна бібліотека, рекомендована Міністерством освіти і науки України для використання в навчальному процесі.
«Великий вплив на мій професійний шлях мали люди,
яких я зустрів у той період. Зокрема Валентина Радкевич – пані академік, директорка Інституту професійної освіти. Саме тоді мені запропонували вступити до аспірантури», – згадує Андрій.
А потім настав 2014 рік. Сіверськодонецьк окупували росіяни. Родині Кононенків довелося терміново виїжджати на підконтрольну Україні територію. Батьки, дружина, дитина – усіх потрібно було вивезти.
Сам Андрій переїхав до Києва, де почав працювати в Інституті професійної освіти Національної академії педагогічних наук України та пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача науково-організаційного відділу.
Але навіть далеко від рідного міста він продовжував займатися тим, що вважав головною справою свого життя, – молоддю, тому що мав у своєму житті досвід командира студентських загонів, учасника і переможця професійних конкурсів – «Учитель року», «Людина Луганщини», всеукраїнського конкурсу Microsoft «Учитель-новатор», де отримав Гран-прі за серію електронних підручників.
До початку 2022 року Андрій уже був науковцем і керівником. Але 24 лютого знову довелося робити вибір.
«Хто, як не ми?»З перших днів повномасштабного вторгнення Андрій добровільно пішов до війська.
Його рідне місто було окуповане вдруге.
«Сіверськодонецька вже не існує», – говорить він.
Кононенко воював на Київщині, згодом у складі Першої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна брав участь у звільненні Харківщини та Луганщини, зокрема Куп’янська та Ізюма. Його військовий позивний – «Болград».
Останнім місцем служби став Лиман і район Червоної Діброви – там отримав поранення і після лікування був звільнений із лав ЗСУ за станом здоров’я.
На запитання, чи мав він можливість не йти на війну, відповідає прямо: мав.
У нього була бронь. Він працював у науковій установі Національної академії педагогічних наук. Але залишитися осторонь не зміг: «Я служив у десантно-штурмових військах – і це багато в чому визначило мій вибір. Хто, як не ми?»
Є ще одна причина. Його син саме закінчував 11 клас, готувався до випускного, складав іспити. А замість звичного випускного життя опинився в евакуаційному потязі.
«Коли розумієш, що у твоєї дитини відрубали дитинство, що твої батьки залишилися безпорадними… Це така чоловіча злість – за своїх дітей і близьких,
– каже Андрій. – Майбутнє не може писатися під диктовку когось іншого. І щоб не повторювалися Буча, Ірпінь, Ізюм, Куп’янськ, треба боротися. За тебе цього ніхто не зробить. Це шлях чоловіка, і його треба пройти».
Після фронту – назад до молодіПісля поранення та тривалої реабілітації Андрій повернувся до освіти. До того часу він встиг закінчити Херсонську державну морську академію за спеціальністю «Експлуатація суднових та енергетичних установок».
Фото надано Андрієм КононенкомУ 2022 році розпочалося створення Дунайського фахового коледжу, а у 2024 році, і він став його директором, пройшовши конкурсні процедури.
«Курсанти приходять після дев’ятого класу – ще зовсім юні. За кілька років вони мають не просто отримати диплом, а сформуватися як професіонали й особистості. На твоїх очах вони дорослішають, шукають себе. І ти можеш впливати на цей процес – через освіту, виховання, формування цінностей», – ділиться очільник навчального закладу.
Тому в коледжі багато уваги приділяють практиці. Разом із Дунайським інститутом НУОМА за два роки створили невеликий яхт-клуб на озері Ялпуг.
Курсанти тренуються на ялах (це невелика робоча або навчальна веслово-вітрильна шлюпка - широкий та міцний човен), змагаються, вчаться працювати командою: «Принцип простий: або всі разом, або ніхто».
Сам Андрій викладає двигуни, а також дисципліни, пов’язані з ІТ-технологіями. У Дунайському інституті НУОМА читає теорію систем та багато уваги приділяє тому, щоб теорія одразу підкріплювалася практикою, щоб професія не була абстрактним записом у навчальній програмі.
Фото надано Андрієм КононенкомПісля фронту Андрій добре знає, що біль не зникає просто тому, що ти повернувся до мирного життя. Але молодь дає йому сили:
«Я добре розумію, що рани, біль, недуги, отримані на фронті, просто так не минають. А дитяча посмішка справді лікує – вона дає сили рухатися далі, щось змінювати, добиватися результатів».
Тому директор постійно шукає можливості для розвитку коледжу – від сучасного обладнання до комп’ютерів та хоче збільшити набір курсантів, розвивати заклад і створювати умови, щоб молодь могла не лише навчатися, а й залишатися в Ізмаїлі.
Андрій Кононенко – кандидат наук,
автор понад 70 наукових праць, не враховуючи електронних підручників. Його кандидатської дисертації – про формування професійної компетентності майбутніх слюсарів з ремонту автомобілів.
Є і тема докторської дисертації – про теоретико-методичні основи формування професійної культури майбутніх механіків у галузі педагогічних наук.
Але завершити роботу поки не вдається:
«Війна, нове місце роботи, новий колектив, курсанти – просто не вистачає часу», – каже він. І пояснює, що наукова робота може почекати, а курсанти – ні, бо за ними – майбутнє.
Кононенко переконаний, що після завершення війни Україні особливо знадобляться люди робітничих професій:
«Я розумію, що будь-яка війна рано чи пізно закінчується. І саме руками доведеться піднімати економіку України. Іншого варіанту немає».
«У мене все вийшло…»Коли запитуєш Андрія про три головні мрії, першою він називає професійну: щоб його студенти не зраджували своїм мріям та ставали капітанами, механіками, керівниками підприємств. І щоб через багато років поверталися до коледжу й говорили: «У мене все вийшло. Дякую».
Друга мрія – щоб батьки й близькі були здорові та жили довго.
Третя – про Україну: держава без війни, без боргів, сильна й квітуча, з працюючими підприємствами, морегосподарським комплексом і можливістю для людей будувати своє життя вдома, а не їхати за кордон у пошуках роботи.
За службу Андрій отримав кілька військових відзнак – «Залізний хрест», медаль «За кров, пролиту за Україну», медаль «За звитягу», орден «За мужність», нагороду «Бойове братерство» та нагрудний знак «Мужність і звитяга».
Він згадує момент, коли зрозумів: «Перестанеш розвиватися – станеш середньостатистичним працівником. А це і є професійне вигорання. Для мене важливо не стояти на місці. У цьому й суть життя викладача – розвиватися завжди. Розвивати себе, щоб служити дітям, майбутньому, Україні».
Сьогодні перед ним – нові курсанти. У когось із них попереду перша практика на судні, у когось – перші змагання, перший вихід на воду, перша вахта. Можливо, через кілька десятиліть хтось із них повернеться до Ізмаїла, зайде до коледжу й скаже: «У мене все вийшло. Дякую».
Сам він говорить про коледж як про місце, яке має не просто давати знання, а формувати середовище,
де молоді люди ростуть і дорослішають разом із педагогами.
Є в цій роботі й особистий вимір, про який говорити Андрію непросто: «Іноді у своїх курсантах я бачу образи дітей моїх загиблих побратимів. Ловлю себе на думці: як вони, чим займаються, чи подобається їм навчатися, як до них ставляться викладачі. Але, на жаль, я далеко від них. Тому й роблю модель освіти та дозвілля для інших. Вони всі однакові, але кожному потрібно приділити увагу. Як би важко це не було говорити в наших реаліях, дитинство та студентство потрібно будувати крок за кроком – разом із батьками».
Він розуміє: робота директора не вічна. Пройде час, і, можливо, він уже не керуватиме коледжем. Але залишиться те, що значно важливіше за посаду:
«І пройде час. Навіть коли вже не будеш директором, ти колись почуєш від випускника слова гордості: “Я закінчив ДФК”. І тихенько, про себе, скажеш: “Мабуть, щось я робив правильно”».
