Одесса

Незручна та геніальна Кіра Муратова: як одеська режисерка підкорила світове кіно

Я тішу себе надією, що буду подобатися невеликій кількості людей, але завжди

— так казала про себе режисерка та сценаристка Кіра Муратова. Її називали складною, дивною та надто чесною. Вона не намагалася догодити ні глядачам, ні цензорам, ні системі. Протягом 57 років вона творила на Одеській кіностудії, перетворивши власне ім’я на символ безкомпромісної свободи в кіно.

У день народження режисерки, 5 листопада, згадуємо її шлях, принципи та життєву філософію, зібрану з її рідкісних інтерв’ю та спогадів.

Кіра Муратова. Джерело: pravda.com.ua «Смикати за ниточки»: шлях до режисури через випадковості

Кіра Муратова народилася у 1934 році в місті Сороки (тоді — Румунське королівство, нині Молдова) у мітернаціональній родині. Батько загинув під час війни, тож виховувала її мати — сувора й освічена жінка, лікарка та політична діячка.

Сама Муратова була певна, що свідомого вибору професії не робила — рухалася на інтуїтивних відчуттях. Її вабила магія закулісся:

«Було велике задоволення — стояти за лаштунками й керувати тим, що відбувається, смикати за ниточки. Тебе не видно,

ти відсутній, але присутній у тому, що відбувається на сцені. Відчуття таємного лідерства. Мене особисто може ніхто не бачити й не знати — в цьому й полягає задоволення».

Пройшовши через навчання на філфаку МДУ та режисерський факультет ВДІКу, вона за розподілом потрапила на Одеську кіностудію. Тут вона створила більшість своїх робіт. Уже перші самостійні стрічки — «Короткі зустрічі» (1967) та «Довгі проводи» (1971) — визначили її репутацію «незручної» авторки. У її фільмах не було радянського пафосу, а герої жили у власних суперечностях, сумнівалися й не вкладали в уніфікований образ «радянської людини».

Вольності, цензура та «відсутність смерті в срср»Робота в умовах радянської цензури була випробуванням. Її фільми різали, перемонтовували без дозволу, клали «на полицю» на десятиліття, а її саму звільняли за «неправильність поглядів».

Кіра Муратова. Джерело: pravda.com.ua

«Або кажуть, що потрібно робити кіно, яке подобалося б мільйонам — правильно, зрозуміло, але не вмію таке фільмувати. А колись ідеологи просто казали: “Чого ти хочеш знімати це на цвинтарі й у лікарні?

У нас у радянському союзі немає смерті”», — згадувала режисерка.

Попри тиск, вона не йшла на компроміси. Бувало, що Муратова знімала своє ім’я з титрів, замінюючи його вигаданим псевдонімом «Іван Сидоров». Вона не вірила у «прогрес» чи абстрактні схеми, а вірила у випадковості, які свідомо впускала у знімальний процес: якщо на площадку приходила людина «з вулиці» й просила роль, режисерка завжди давала їй шанс змінити все.

Про жінок, чоловіків і власні кордониМуратова ніколи не знімала кіно «про жінок» у плакатній манері, але її стрічки завжди фіксували жіночий погляд на світ — без зайвої сентиментальності.

«Насправді жінки-режисери — зовсім не слабкі, не солодкаві, хоч можуть і прикидатися такими… Протягом століть жінки змушені були це приховувати, вдавати, що нічого не розуміють. Я це зрозуміла, коли побувала на фестивалях жіночих фільмів — це було скупчення жорстких, жорстоких фільмів без натяку на сентименталізм».

Вона рідко давала інтерв’ю, не любила публічності та вважала головним завданням людини «заповнити свій контур» — зрозуміти власні межі, здібності й не намагатися бути кимось іншим.

А ще вона гостро й болісно ставилася до тварин, заявляючи, що людство не має права на жорстокість до тих, кого приручило.

Жити поверхнею, пам’ятаючи про безоднюФілософія Кіри Муратової поєднувала глибокий трагізм і легку іронію щодо життя. Вона порівнювала людське буття з притчею про людину, яка висить над прірвою на травинці, але з насолодою жує ягоду:

«Іноді дивишся на людей на вулиці й думаєш: “Вони живуть, як безсмертні”. А як ще їм жити? Це як у притчі — людина висить над прірвою на травинці, але при цьому з насолодою жує ягоду з сусідньої травинки. Ось це і є життя. А щойно вона цю ягоду їсти перестане, то побачить безодню… Тому дуже багато поверхового мистецтва. І це правильно. Це жива тріпотлива поверхня всього. Взагалі так і треба жити. Треба жити поверхнею. Це чудово, звісно, — зробити твір, який поведе тебе в глибину. А потім потрібно подивитися на сонечко і знову жити так, немов ти безсмертний».

Кіра Муратова залишилася в Україні після здобуття Незалежності, мала чітку проукраїнську позицію та підтримувала Революцію Гідності.

Муратова показала Одесу абсолютно за межами звичних туристичних листівок.

У її стрічках місто постає таким, яким воно є насправді — з дивними розмовами, самотністю, ніжністю, жорстокістю та абсурдом. Тут живуть люди, які не завжди приємні чи зрозумілі, але однозначно заслуговують на увагу.

Фахівці Довженко-Центру описують її унікальний стиль як химерне переплетення буденного, театрального та фантасмагоричного, наголошуючи, що головним місцем цієї дії майже завжди залишалася Одеса.

Відсканована плівка зі зйомок фільму "Другорядні люди". Джерело: Довженко-Центр Для нашого міста її постать має особливе значення. Вона дає повне право говорити про Одесу як про місце, де народжується власна культура світового масштабу. Саме тут остаточно сформувалася її впізнавана кіномова. Муратова зробила те, що вдавалося одиницям: вивела одеське кіно на мапу глобального авторського мистецтва. Її пророчий «Астенічний синдром» здобув «Срібного ведмедя» Берлінського кінофестивалю, а сама вона була удостоєна почесного «Леопарда» в Локарно за внесок у кінематограф.

Тема: