Одеська площа з Дюком має бути Європейською: там щодня майдан

Не сумніваюся, що раніше чи пізніше площа, на якій стоїть Дюк, носитиме назву «Європейська». На те є вагомі причини. По-перше, сам Дюк — Арман-Еммануель дю Плюссі Ришельє, славний розбудовник Одеси, — родом із серця Європи, французького міста Бордо. Європейцями були й багато інших творців причорноморської перлини, що позначилося на її зовнішньому вигляді й дало одеситам реальні підстави претендувати на внесення історичної частини міста до культурного спадку ЮНЕСКО.

По-друге, Одеса, будучи європейським містом (і за координатами на світовій мапі, і за архітектурним обличчям, і, що не менш важливо, за менталітетом її жителів), ще й досі переконливо не заявила про свій європейський статус. А була б у нас Європейська площа — кожен, зійшовши з круїзного лайнера й піднявшись Потьомкінськими сходами до Дюка (фунікулер — то окрема тема), відразу потрапляв би на візитну, респектабельну площу з назвою Європейська й утверджувався б у думці про європейськість нашого міста, попри навіть деякі символи-рудименти з радянського минулого.

Ну і, по-третє. Площа навколо Дюка заслуговує імені «Європейська» за те,

що зібрала, збирає і збиратиме одеський Євромайдан.

Щовечора о вісімнадцятій і щонеділі о дванадцятій сюди, до пам’ятника герцогу Ришельє, приходять одесити, щоб підтвердити своє прагнення жити за цивілізованими, європейськими нормами. Щоб права громадян не були порожньою декларацією і кожен міг висловити власну думку. Щоб проголошене урядом Азарова покращення стосувалося не лише купки олігархів, а всього 46-мільйонного українського загалу. Щоб країну не роз’їдала тотальна корупція. Щоб «Беркут» затримував бандитів, а не бив безневинних студентів та журналістів. Щоб ті, хто давав злочинні накази, і ті, хто так заповзято їх виконував, отримавши за це відзнаки, були покарані. І ще багато-багато «щоб».

Звісно, за своїми масштабами одеський Євромайдан не порівняти з київським. Але це аж ніяк не применшує ні його значення, ні місії. А місія ця, як наголошується в майданівській листівці, — «захист нашого права бути людьми». Бути людиною... Як не прикро про це говорити (бо йдеться ж про ХХІ століття і про геогра­фічний центр Європи, яким є Україна), але це право,

дане Богом і батьками та проголошене в Основному Законі країни, сьогодні українцям доводиться захищати. Захищати на Майдані Незалежності у Києві і на всіх євромайданах України.

Бути людиною — це, по суті, питання власної гідності. Чи всі дорожимо своєю гідністю? Чи готові заступитися за себе, коли ущемлюють наше право на своєчасну виплату зарплати, або у якійсь конторі вимагають хабара за те, що повинні зробити безкоштовно, за службовим обов’язком? Чи готові стати на захист парку, що вирубують, аби на тому місці, під вашими вікнами звести чергову елітну висотку? Чи здатні відстояти європейський вибір країни, з яким пов’язане майбутнє наших дітей та внуків?..

Хтось боїться — і небезпідставно — можливих неприємностей на роботі, репресій, міліцейських кийків. Хтось, сидячи біля телевізора, подумки чи й уголос обурюється побиттям мирних мітингувальників, та якби ж не капці — у них тепло, зручно, а тим, на вулиці — вітер, мороз і ті ж таки кийки... А ще хтось, під примусом, за гроші чи й, зомбований, з власної волі, їде до столиці на так званий антимайдан.

І все ж є інші. Для кого людська гідність і доля країни — понад усе. Вони стоять на столичному Майдані Незалежності, а в Одесі щовечора о 18-й і щонеділі о 12-й приходять до Дюка. Аби засвідчити: «Ми є. І ми — люди!» Іван МЕЛЬНИК // chornomorka.com